Iндiянин

Земля здригнулась, і омахи вогню освітили долину, як сонце ополудні. Потім позаду гримнув вибух, вибух, якихі мало не порвав йому барабанні перетинки. Гнідий захропів і злякано стрибнув убік, та Хуан гнав його вперед, вперед і вперед.

Знову загриміли вибухи. Хуан озирнувся і побачив людей, які щосили втікали геть. За його спиною злетів у повітря склад зброї — останні рушниці, останній грам пороху, які мали принести на кордон війну і смерть. А попереду на гребені пагорба стояли у світлі заграви фургон і вершники. На нього чекали.

XV

— Завтра я не прийду.

Антонія уважно подивилася на дона Мартіна. Вона повільно опустилася на стілець, так повільно, начебто щось зломилося у неї всередині, і довго дивилася на білого.

— Але… але чому?

— Нема часу! — Дон Мартін говорив різко, майже грубо. А водночас тримався так, наче боявся цієї маленької індіянки, і вона знала, що він бреше; тепер нічого було ні возити в місто, ні привозити звідти, і часу дон Мартін мав більше, ніж йому було потрібно.

— Ви обіцяли Хуанові допомагати.

— Це було два тижні тому.

Т він сказав, що люди почали плести, ніби Хуан зрадник. Знадвору чулися удари сокири: то Педрільо рубав дрова. Хлопець допомагав матері. Допомагав дома, бо не міг ходити до школи. Це було занадто, занадто…

— І ви вірите цим балачкам?

— Зовсім не вірю.

Наїжачені вуса надавали дону Мартіну, як завжди, свавільного і впертого вигляду, але здавався він пригнічений і втомлений. Він збентежено глянув на Антонію і знову відвів погляд до вікна.

— В такий час треба триматися своїх. Сорочка ближче до тіла, ніж піджак.

Жителі приперли його до стінки, загрожували, що жоден білий ніколи не користуватиметься його послугами, якщо він допомагатиме червоношкірим. Антонія розуміла його, розуміла дуже добре. І водночас ненавиділа.

Біля дверей дон Мартін зупинився.

— Що настануть інші часи, — сказав він напіввтішаючи, напіввибачаючись.

— А хто принесе їх, ті інші часи? — Вона пильно глянула на нього, і її голос здригнувся від глузування. — Пан Манрікес? Чи, може, ви?

Щоки дона Мартіна спалахнули, мовби жінка надавала йому ляпасів. Він вийшов, не сказавши більше й слова.

Вона слухала, поки затихли його кроки, почула, що в хліві реве худоба, подумала про ріпу, яку пора було викопувати, і не витримала. Схилила голову на руки і заплакала. Це було занадто, понад людську силу. А що буде, коли настануть жнива? Вже більше тижня нема Хуана. Що скаже він, коли повернеться? А чи повернеться?.. Гнітючий страх, з яким їй доводилося боротися кожного дня, з яким усе важче було боротися, з’явився знову. А якщо не повернеться?.. Це було занадто, занадто, і який сенс взагалі мало все це?

Вона почула, що Педрільо складав у кухні дрова, і опанувала себе.

— Мамо!

— Що?

— Алехо прийде сьогодні ввечері.

— Звідки ти знаєш? — спитала вона хрипко.

— Я вчора зустрів його. Він бачив на луках дона Мартіна сліди пуми, і ми хочемо підстерегти її. Може, вона прийде.

— Вчора? Дивно. Не чекай свого Алехо. — Мати вимовила це сердито, ніби у тому, що Алехо зробив і не зробив, був винен він, Педрільо.

Хлопець увійшов до кімнати.

— Він хворіти?

— Так, у нього хвороба білої людини. — І по короткій паузі додала: — Його батько но хоче більше працювати у нас.

Вона побачила збентеження в очах сина, яке поступово змінювалося розумінням.

— Алехо не такий, Алехо не такий. Він при вчителеві побив нового, бо той сказав… — і замовк.

— Він білий, — гірко відповіла Антонія, — і якщо на те пішло, нема добрих і поганих білих, є тільки білі. — І, помовчавши, додала: — Нам доведеться самим усе робити.

Він проковтнув сльози й хоробро сказав:

— Ну, й робитимемо.

В цей перший день вони справді зробили все, але Педрільо довелося нелегко. Треба було носити мішки, сіно, доїти корів, копати, годувати курей, поливати город. Педрільо носив, копав, поливав. Весь день він думав про слова матері, що немає добрих і поганих білих, є тільки білі. А раніше вона казала, що всі — тільки люди, і він повірив. Тепер йому заборонили ходити до школи, бо пан Гонсалес і капітан Васкес теж були тільки білі, і цього разу мати мала рацію. Ну, тоді індіяни теж тільки індіяни, і віднині — щоб йому крізь землю провалитися, — якщо він будь-коли хоч гляне на білого.

Ввечері у нього боліло все тіло, він був наче дерев’яний і ледве міг зігнутися.

Вони саме вечеряли, коли знадвору почувся свист. Мати удала, що не чує, Педрільо теж мовчки черпав собі ложкою. Свист почувся вдруге. Педрільо занепокоєно закліпав очима і покосився на матір, але та не глянула на сина. Надворі свиснули втретє, так близько і так сильно, що задзвеніли шибки.

Педрільо відклав ложку.

— Я вийду на хвилину.

— Гаразд. — Вона промовила це невдоволено.

Алехо стояв, прихилившись до колодязя.

— Чи ти оглух? — спитав він нетерпляче.

— Ні, не оглух, та не бігатиму ж я вистрибом, тільки-но хто свисне.

Педрільо стояв перед Алехо, широко розставивши ноги, засунувши руки в кишені, готовий щомиті повернутися спиною.

— Який гедзь тебе укусив? — здивувався Алехо.

Він був другом Педрільо і навіть бився за нього. Але він був білий, дуже білий.

— Ніщо мене не кусало.

— Підемо на пуму чи ні?

Алехо тримав мисливську рушницю дона Мартіна, місяць світив уповні — можна було легко вистежити пуму, якщо вона справді з’явиться, і Педрільо охоче пішов би. Він ще не вбив жодної пуми, а люди казали, що це зовсім легко, адже пуми боязкі. Та Педрільо втомився і погано себе почував, а все тільки тому, що дон Мартін залишив матір напризволяще.

— Не хочеться.

Алехо закліпав. Він добре знав, чому Педрільо не хоче.

— Батько працював би. Ти знаєш, він нічого не має проти індіян, але не буде ж він з усіма сваритися, навіть з тими, з форту.

— Авжеж, краще посваритися з нами, звісно!

— Не верзи дурниць, — буркнув Алехо. Він пильно подивився на товариша. — Хіба він винен, що ви, індіяни, починаєте війну, — гордовито додав він.

— Ви, індіяни… — насмішкувато промовив Педрільо. — Білий Король і французи, теж, виходить, арауканці. А таких, як вчитель, пан Манрікес та багато інших, хто ненавидить індіян, ви, білі, так само не помічаєте. Які-то невинні ягнята!

— Я не за них!

— Але ти нічого їм не зробиш, і твій батько теж. Ви, білі, боягузи, ви не хочете бруднити руки.

Це було несправедливо, Педрільо розумів. Алехо завжди захищав його, але він повинен був на комусь зігнати злість.

— Що ти мелеш, — дорікнув Алехо.

Він був збентежений і пригнічений. Досі Педрільо був його найкращий друг. Щось стало між ними стіною.

— Це ж не стосується вас, — примирливо сказав Алехо. — Ти і твій батько — порядні індіяни.

— Порядні індіяни, — фиркнув Педрільо. — Ви, білі, начебто сидите на троні і вказуєте: ти — порядний, а ти — не порядний. А хто вас посадив на трон, га? Вчитель і пан Манрікес, зрозуміло, — порядніші за найпорядніших індіян тільки тому, що у них біла шкіра, так? Нас це не стосується, а тільки мені заборонили ходити до школи, а твій батько з своєю білою шкірою надто гарний, щоб працювати у нас. Ось які ви порядні!

— Слухай, я не дозволю ображати свого батька, навіть тобі не дозволю! — Алехо теж поступово почав злоститися. — Навіть тобі, ні… ти… індіянська наволоч.

Педрільо плюнув йому під ноги, а Алехо дав йому такого ляпаса, що Педрільо раптом побачив на небі вдвоє більше зірок, ніж там було.

Вони зчепилися битись. Педрільо не хотів битися з Алехо, адже вони були друзі. Та Алехо був білий, і він ненавидів його за це, ненавидів його за усіх білих, за пана Манрікеса і вчителя, і за усіх інших, яких не міг побити. Він ударив Алехо в губи, в ніс, у той самий ніс, якого йому кілька днів тому розбили за нього, бив і ненавидів не тільки його, а й самого себе. Він навіть не відчував болю у м’язах і кістках. Він був лише гнів і сила.