Iндiянин

Коли він добіг до нього, все уже скінчилось, і над річкою, і над берегом знову запала тиша. Схилився. Пізно! Він добре влучив: не схибив. Гірський Орел був мертвий.

XVII

Вони поховали вбитих і рушили вздовж річки, глибше в гори. Тепер попереду їхав Медіна. Лице Хуана мало землистий відтінок. Коли вони спішились, він присів навпочіпки і більше не рухався. Сидів, як індіянин, як Дикий Кінь, коли був у траурі за дружиною. Поблизу нього солдати шепотілися, навіть Ірігоєн.

Відпочивали до наступного ранку. Арауканці не з’являлися, не було і їхніх слідів. Однак солдати трималися обережно, бо до кордону ще їхати добрих два дні. Зупинялися в передгір’ї, де можна було знайти схованки і легко уникнути переслідувачів. Коні вже відпочили, і люди починали вірити в успіх втечі. Аврелій Антуан ще раз спробував підкупити солдата, але той добре дав йому кулаком в обличчя, і відтоді француз мовчав. Хуан їхав так, ніби й він був полонений, плечі у нього поникли, голова похилилася на груди, — так їздять арауканці, — з губ не злетіло ані звуку.

На другий день з відкритого схилу вони побачили в пампі групу вершників. Медіна довго розглядав їх у бінокль, потім похитав головою.

— Хай йому чорт, вони схожі на молучів.

— Шукають нас?

— Ні, бо розсипалися цепом, але тримаються неподалік один від одного і прямують додому.

Перезирнулися, але ніхто не наважувався висловити свою думку. Нарешті Венегас не витримав:

— Ми досягли свого! Молучі вже не з ними. Вони їдуть додому. Війни нема. — Він помахав кулаком перед носом Аврелія Антуана. — Чуєш, нема війни. З тобою покінчено.

Француз облизав губи, набряклі від удару солдатського кулака, і не відповів. Він був дуже блідий.

Всі, мов за командою, повернули голови до Хуана. Але той сидів у сідлі, ніби нічого не чув.

Поїхали далі. Вони не боялися лишати сліди, а вибирали зручніший шлях, щоб швидше просуватись уперед. Медіна тримався біля Хуана. Час від часу він поглядав на нього і підшукував слова, аби підбадьорити товариша.

— Стривай, через кілька тижнів усе минеться. З пеуенчами справимося легко, тобто, якщо молучі не пристануть до них і лишатимуться дома.

Ніякої відповіді.

— Б’ємось об заклад: тобі дадуть орден, отакий завбільшки, — Медіна розкинув руки, показуючи, який завбільшки буде орден, що чекає на Хуана.

Ніякої відповіді.

Медіна зсунув капелюха на потилицю і пошукав іншу розраду, сильнішу.

— Тепер не буде жодного молуча, який не послухався б тебе. Стривай, ти зробиш з них добрих хліборобів.

— Ніхто більше не слухатиметься мене. Я вбив одного з їхніх вождів.

Вперше після засідки на річці Хуан одкрив рота. Нічого більше він не сказав, і Медіна даремно звертався до нього. Він ні разу не обернувся, весь час дивився прямо перед собою, і через якийсь час Медіна здався.

Тепер Ірігоєн їхав на чолі загону, де перед очима у нього не маячив Хуан, людина, яка двічі врятувала йому життя. Але на цій людині було індіянське вбрання, а хіба не індіяни винні у всій тій крові, що сотні років лилася на кордоні? Він відчував до сержанта повагу і перший сповістить у форті, що зробив Хуан Моралес. Але це не зменшувало його ненависті до індіян.

Наступного дня вершники навіть наважилися виїхати в пампу, хоча недалеко. В разі небезпеки могли швидко повернутися в зрізане ущелинами передгір’я. Кордон уже близько. Ця ніч остання на індіянській території, і солдати почували себе майже впевнено.

Надвечір помітили знайомий орієнтир. Попереду височів конус вулкана, біля підніжжя якого починалася дорога через перевал в Аргентіну. Тут уже була земля молучів, завтра загін буде в Лейквені.

Смерком зупинилися там, де й першої ночі, біля священного надгорбка молучів. Розсідлали коней і навіть розпалили вогнище. Один з солдатів засвистів пісеньку. Вчора це ще нікому не заманулося б. Тільки Хуан лишався байдужий до всього. Його коня розсідлав Венегас. Він робив це так обережно, ніби допомагав тяжкохворому. Згодом всі сиділи біля вогню, тріщало полум’я, пахло смаженим салом і кофе, а вони простяглися на траві з таким блаженством, ніби на пуховику.

— Ми своє зробили, — сказав Венегас, дивлячись у нічне небо. — Ніяк не вірилося, що ми й справді зробимо це.

— Чи й не так. Цим розбійникам варто тільки показати кулака, як вони скоряться. — Ірігоєн говорив так само, як раніше в Лейквені.

Солдати збентежено мовчали. Медіна глянув на Хуана, що сидів осторонь. Потім підвівся і поставив перед ним сковорідку із смаженим салом і кухоль кофе.

— Раніше я думав, що індіяни всі однакові, — повернувшись назад, почув він голос Венегаса. — Тепер я не знаю, чи справедливо це — завжди показувати їм кулака.

— Може, варто зруйнувати й форт? — з іронією поцікавився Ірігоєн.

— Не знаю, що варто робити. А тільки завжди піднімати на індіян руку не слід.

Люди зрештою розучилися бачити в Ірігоєні офіцера, і Венегас казав так, ніби він і тепер був начальник загону.

— Звичайно, вони справжні ангели, маленькі червоні невинні ангели.

— Вони такі ж ангели, як і білі, але якби всі білі1 були, як він, — Венегас головою вказав на Хуана, — ми б не мали ніякого клопоту. І думаю, ми самі винні, що у нас мало таких, як він.

— Одна ластівка не робить весни, — буркнув Ірігоєн. Він сердився дедалі більше. Оцей Венегас говорив так, наче Моралес був генерал. Та білий лишається білим, а червоний — червоним. — Який не є, а він все-таки індіянин. Якщо на цю обставину й не звертати уваги, вона однаково нагадує про себе.

— Як два дні тому в бою, — похмуро кинув Медіна. — Він застрелив людину свого племені. — Цей міський пан нестерпно впливав йому на нерви.

Ірігоєн насупився. Вони всі проти нього, проти свого офіцера та ще й через індіянина. Справді, час повертатись у форт.

— Запам’ятайте мої слова, капрале, — відповів він різко і з задоволенням відзначив, що Медіна, почувши військове звернення, здригнувся, ніби хотів стати струнко; однак похмурий настрій довго не покидав Ірігоєна.

Він оглянувся довкола, пильно подивився на солдатів, що лежали скрізь по галявині, на Хуана, який сидів осторонь і не доторкнувся ні до сала, ні до кофе. Цивілізований індіянин, смішно! Декотрі з них мали щонайбільше слабкий наліт цивілізації, навіть найкращі з них, причому він охоче допускав, що Моралес належав до найкращих. Але ще два тижні тому оцей Моралес сидів на галявині і базікав про священний надгробок молучів. про зображення ідола там унизу. Хіба це цивілізація?

Ірігоєн пожував нижню губу і раптом підвів голову, ніби у нього майнула якась ідея.

— Б’ємося об заклад, що й Моралес всього лиш індіянин з забобонами! Треба тільки трошки пошкребти його, і дикунство заговорить у ньому. Споримо?

— Як? — промимрив Венегас.

Він недовірливо дивився на Ірігоєна. Тут було щось не гаразд, якщо цей панок викликав його на спірку, пан лейтенант — простого солдата. Але він не сказав “ні”.

Ірігоєн підвівся, взяв сокиру і зник у лісі. Він пам’ятав напрямок і йшов швидко. Метрів через п’ятдесят він зупинився. Що це? Тихі кроки. Ніби хтось прослизнув між кущами? Мабуть, йому здалося. Він пішов далі. Ліс дедалі густішав. Та ось він уже біля мети і взявся за сокиру. Серед ночі пролунали удари; Ірігоєн так заглибився у свою роботу, що не чув шереху у себе за спиною.

Удари сокири чули і в таборі. Мабуть, лейтенант принесе дров для вогнища. Очевидно, він рубав дерево і не маленьке.

Нарешті все стихло, і за кілька хвилин солдати побачили Ірігоєна, що з’явився у світлі вогнища. Він важко дихав під вагою якогось предмета.

— Ось, найкращі дрова, їм щонайменше років сто і сухі, як трут.

Це був надгробок принцеси молучів, голова з нього. Вогонь кидав відблиски на потріскані фарби, а на галявині запала сувора, гнітюча тиша.

І ця тиша була така гнітюча, що Хуан повільно звів голову, пильно подивився на оцупок, спершу так, ніби не бачачи його, потім з недовірою і жахом. Ще мить — і він підхопився на ноги. Ні, очі не обманули його: лейтенант осквернив надгробок. Кров відлила йому від лиця.