З пiвночi
На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу З пiвночi, Грабовський Павло Арсенович-- . Жанр: Поэзия. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Название: З пiвночi
Автор: Грабовський Павло Арсенович
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 66
З пiвночi читать книгу онлайн
З пiвночi - читать бесплатно онлайн , автор Грабовський Павло Арсенович
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Перейти на страницу:
Він ходив сумний, як нічка...
Він ходив сумний, як нічка:
Все вона не йшла з ума;
Нею марив, їй у вічка
Приглядався крадькома.
Позирав щораз в віконце,
Чи не трапиться вона -
Його щастя, його сонце,
Його зіронька ясна.
Все б на неї видивлявся
Та балакав без кінця,
А зустрілись - мов затявся,
Не відшукував слівця.
Потім знов тинявсь маною.
Чи не вбачить крадькома;
Плакав нишком, жив одною,
Не міг викинуть з ума.
Куди подінусь я з нудьгою...
Куди подінусь я з нудьгою,
Куди подамся від журби,
Робак, роздавлений ногою,
Нікчемна іграшка судьби?
Всім світить сонечко ласкаво,
Всіх гріють промені ясні;
Але те перше наше право
Нам тільки мариться у сні.
І я кляну за катом ката
В моїй невольницькій глуші,
Що. нацькував на брата - брата,
Відкинув душу від душі,
Люд закував в цупкі кайдани,
Позбавив молодість мети;
Кляну... та як загоїть рани,
Де крихту роздиху знайти?
Годі, годі. Злої трути...
Годі, годі. Злої трути
Досить випив за життя,
Досить вивчивсь шию гнути,
Сподіватись без пуття.
Сумні літа - їх не сперти;
Тяжкий досвід - з ним лягти...
Тільки й долі - чесно вмерти,
Хрест без плями донести.
Ти погасла, ясна зоре!...
Ти погасла, ясна зоре!
Став я мовчки, загадався...
Не гадалось... В темне море
Без весельця сам подався.
Де сіромі прихилитись,
Що казати, що робити,
Як нема кому молитись,
Як нема кого любити?
Молода, напрочуд гарна...
Молода, напрочуд гарна,
Кароока та струнка,
Швидкометна, наче сарна,
Мов тополенька гнучка.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Весь малюнок без додатку,
Бо нема чого додать.
Одинока, нещаслива...
Одинока, нещаслива,
Мов та зіронька одна,
Ти мовчала, соромлива,
У незгоді чарівна.
Незгірш тебе одинокий,
В сум тяжкий замкнувся я;
Але погляд твій глибокий
Поняла душа моя.
Все - і постать, і убрання...
Все - і постать, і убрання,
І словечко завжди влад -
Виклика зачарування;
Кожен хвалить, кожен рад.
Слава сиплеться стоусто,
Скрізь вигукує луна...
Тільки в серці - пусто, пусто,
Хоть би думонька одна.
Краю не буде неволі...
І
Краю не буде неволі;
Душу знесилили болі;
Годі шукати просвітку...
Слізоньки ллються дрібні:
Крапельку власної долі,
Власного щастя крихітку...
Просять дурні.
Лихо, як ніченька, чорне
Так тебе часом огорне,
Так тебе всього потисне,
Що не дивився б на світ...
Битись? Воно непоборне...
Гей, обірвись, моя пісне!
Скошено цвіт...
Та ж, що коханням братернім
Шлях мій, устелений терном,
Легко б могла озарити,-
Більше немає її...
Маренням стались химерним,
Попелом встигли потліти
Думи мої.
Мовчки броджу по пустині,
Мучусь один в самотині;
Зіронька навіть не мріє;
Згасла - дивись не дивись...
Краще не буде, як нині...
Де ж ти, голубко-надіє?
Де ж ти? Озвись!
Не прийде надія, одурить - я знаю ...
ІІ
Не прийде надія, одурить - я знаю,
Бо то вже мій жереб такий:
Без долі вродився, без долі сконаю...
Який же ти, шляху, тяжкий!
Не прийде надія, як перше, одурить
Дурного прихильця свого;
Байдуже про неї: що завжди так журить,
Що змучило душу його?
В безодню розпуки щодальш поринаю...
Надія - то човник хибкий...
Без долі вродився, без долі сконаю...
Який же ти, шляху, тяжкий!
Кричимо ми бучно...
Кричимо ми бучно,
Хвалимо старе;
Серденько ж розпучно
В нас знічев’я мре.
На весь світ гукаєм
Про біду лиху,
Та щось не шукаєм
Іншого шляху.
Другий за нас зробить,
Думає усяк:
Хто-небудь пособить
Із братів-друзяк;
Гляне, яка доля
Визволить з ярма;
Або й так, що воля
Прийде і сама.
Треба вчинків перших....
Тільки де вони?
Велетнів померших
Викличмо з труни!
Скрізь цю мудру раду
Ухо дочува...
Але хто ж дасть ладу?
Де та голова?
Вміли батьки наші
Битись, жартувать;
Від гіркої ж чаші
Їм не зрятувать.
Бо ніхто з могили
Не поможе там,
Де й живучі сили
Не страшні катам.
Не діждати збоку
Нам поради - ні!
Певність свого кроку,
Сміливість в борні,
Праця безупинна -
Звалюють врага...
В нас самих - провина,
В нас самих - снага.
Перейти на страницу:
