Сонети

Мій зір і серце мруть на полі бою, —

За тебе згубна йде між них війна.

Бо скарб, не ділячи поміж собою,

Посісти прагне кожна сторона.

Я чую серця стук: «Вона в мені,

Куди не проникають очі ниці».

Метнувся зір: «Наслухались брехні!

Навік вона ввійшла в мої зіниці».

Щоб тій війні покласти край назавше,

Парламентери дум зійшлись за стіл

І миру мудрого дійшли, поклавши:

Коштовний скарб розпаювать навпіл.

Очам — що вхопить зорове сприймання,

А серцю вже — сердечний пал кохання,

47

Мій зір із серцем підписав папір

На подання взаємодопомоги,

Коли без тебе голодує зір

Або страждає серце від знемоги.

Як зір ласує образам твоїм,

То пригоща й союзника обідом.

Щоб любі мрії розділить з сусідом,

І серце зве союзника в, свій дім.

Притулок твій — моя уява й груди:

Нема тебе — і все-таки ти в них,

Адже з думок ти не втечеш нікуди, —

Думки в мені, як ти в думках моїх,

А думи сплять — ти в сни ідеш урочі,

Щоб чарувать мої і серце, й очі.

48

Старанно я, готуючись в дорогу,

Майно своє ховаю під замки,

Щоб гість незваний до набутку мого

Пожадливої не простяг руки.

А ти — джерело муки і відради,

Найбільша цінносте мого життя,

Перед якою й золото — сміття,

Тебе хто-будь, побачивши, украде.

Куди ж мені сховать тебе? Хіба що

В єдиний сховок — до моїх грудей,

Щоб не наважився з лихих людей

Привласнити мій скарб якийсь ледащо,

Та скарбу цього не сховать ніде, —

Його і в серці злодій віднайде.

49

В той час лихий (нехай він нас мине),

Коли усі мої відкриєш вади,

І зиск, і втрати зваживши, мене

Позбавиш ти останньої відради,

В той час лихий, коли, ідучи мимо,

Ти збайдужа кивнеш на мій привіт,

Як не мені, а вже комусь цвістиме

Твоєї вроди молодої цвіт,

В той час лихий свої зміцню я сили

Визнанням вад і власної вини,

Щоб ґрунтом зрад твоїх вони служили

І проти мене свідчили вони.

Покинути мене ти маєш право, —

Чуттям твоїм я не знайду підстави.

50

Як важко їхати вперед мені.

Таж верстви ці, лукаві лиходії,

Мене щораз віддалюють від мрії,

Від радості, що скрилась в тумані.

Вже кінь давно стомивсь, бо на коні —

Вантаж розлуки, туги, безнадії.

Він стиха йде, неначе розуміє:

Що дальша путь — безрадісніші дні.

Кінь тільки рже на всі мої спонуки,

І шарпають мене ті дикі звуки, —

Сталь острогів так на коня не діє.

О, скільки їхати іще століть?

Ти десь позаду вже, моя надіє,

А біль тупий попереду стоїть.

51

Вперед рвучись дорогами простими,

Коня повільність виправдать я рад,

Але тепер, вертаючись назад,

Кажу йому: — Лінивство непростиме!

До тебе вихор хай мене нестиме,

Неначе з гір нестримний водоспад,

Удари буду сипати, як град,

Лише б стихію підігнати ними.

Рвучись до тебе у зворотну путь,

Злиденну шкапу миттю обженуть

Крилаті прагнення — любові діти.

Вони виправдують нужденну тлінь:

«Від щастя їхати — потрібен кінь,

До щастя — нашими крильми летіти».

52

Я — мов багач, що може в кожну мить

Свої скарби заховані відкрити,

Та оглядать не часто їх спішить,

Щоб тим блаженства вістря не тупити

Великих свят на рік приходить раз

Для нас пора і радісна, й врочиста,

І ми в разках коштовного намиста

Не дуже часто бачимо алмаз.

Нехай скриває дорогу перлину

Від мене днів безжальна пелена,

Та скільки радощів, як на хвилину

Мені мій скарб відкриє враз вона!

Тебе побачивши, від щастя млію,

Нема тебе — я бережу надію.

53

З яких стихій постав ти, чудодійний,

Що не подібний до усіх створінь?

Один ти кидаєш мільйони тіней,

Коли у кожного одна лиш тінь.

Портрет Адонісів — недійшлий плід,

Невдала відбитка твого обличчя.

В лиці Геленинім твій ніжний вид,

Що шати еллінські на мить позичив.

Весна-красна й осінні дні гостинні

Твою найліпше відбивають суть.

Як перші вроду нам явили нині,

То другі скарб твоїх щедрот несуть.

У всіх речах ти, що для нас чарівні,

Та в сталості тобі немає рівні.

54

В оправі правди й чистоти ясної

Для нас краса привабніша стократ.

Так ми ще більше любимо весною

Красу троянд за їхній аромат.

Червиві квіти, як троянди, ніжні,

Вони і квітнуть у садах одних,

Те саме листя й колючки на них,

Ті ж пелюстки рожеві й білосніжні.

Та жити їм, не знаючи весни,

І непривітаним на пні померти.

Ну й що трояндам смерть? Адже вони

Живуть у пахощах і після смерті.

Отак і з тебе, цвіте юнаків,

Есенцію в віках лишив мій спів.

55

Надгробків царських мармурові плити

Переживе потужний мій рядок,

І образ твій, немов із міді литий,

У вічність перейде. Хоч воєн крок

Зруйнує все — і статуї, і трони,

Каменярами тесаний граніт,

Але твоєї із пісень корони

В тисячоліттях не забуде світ.

Ти смерті й забуття минеш дорогу

І, відшукавши путь в людські серця,

Вперед ітимеш із віками в ногу,

Аж доки дійде світ свого кінця.

І в день суда ти житимеш у слові,

В піснях моїх, що сповнені любові.

56

Проснись, любове! Чи твоє жало

Не дошкульніше, аніж голод лютий?

Нехай найкраще снідання було,

Та без вечері важко нам заснути.

Так і любов голодний погляд свій

Сьогодні погамує до нестями,