Сонети

Таких дарів не дістають поети, —

Мені зоря любов твою дала.

Цвіте, мов соняшник, в красі великій

Улюбленець могутнього царя.

Та куца ласка царського двора —

Щез фаворит невдячного владики.

Військовий вождь, по тисячній звитязі

Лиш раз один розбитий у бою,

В неласку падає, живе в зневазі,

І владу, й честь утративши свою.

Мені ж від зір найбільша честь припала:

Твоя любов, велика і тривала.

26

О владарю чуттів моїх святих,

Як свідчення і щирості, й любові

До тебе йдуть посли мої письмові

В одежі слів буденних і простих.

Щоб гідно одягти посланців тих,

Окрас не міг я віднайти у слові,

Тож не шкодуй убогому послові

Своїх думок — уборів золотих.

Коли ж зоря, що креслить нам дорогу,

Мені вділивши блиску дорогого,

Любов мою одягне до ладу,

Тоді вже сам я власними руками

Її у серці ховану роками,

До ніг твоїх навіки покладу.

27

Стомившись працею, чекаю ночі.

Щоб любий сон у ліжку віднайти,

Та мисль моя заснуть тоді не хоче;

Всю ніч до тебе зводячи мости,

Вона іде шляхами пілігрима

Крізь біль і сум, крізь темряву ночей.

І, не змикаючи й на мить очей,

Я бачу пітьму, що й сліпому зрима.

В ній, щастя я шукаючи своє,

Очима серця в темноті знаходжу

Чарівну тінь, на самоцвіт похожу, —

Від неї ніч прекрасніша стає.

Так серцем вічно рвусь я за тобою,

Вночі і вдень не знаючи спокою.

28

Як доступитися мені спокою,

Коли важка утома не мине?

Турботи дня і по ночах зі мною —

І ніч і день пригнічують мене.

Вони, чужі взаємно, тиснуть руки

І, помирившись, проти мене йдуть:

В роботі день не дав мені й дихнуть,

А ніч вбива трутизною розлуки.

Із лестощів брехав я без кінця,

Що день на тебе чарами похожий,

А темну ніч у пітьмі зловорожій

До милого порівнював лиця.

Та день щодня поглиблює розпуку,

А ніч щоніч приносить більшу муку.

29

Зневажений і долею, й людьми,

Плачем тривожу небеса даремне,

Становище відреченого темне

Клянучи, обмиваюся слізьми,

Надіями багатшим прагну буть,

Мінятись долею готовий з тими,

Хто друзями оточений палкими,

Кому Лягла в мистецтві краща путь.

Тоді, згадавши раптом я про тебе,

Картаю сам себе за слабість ту.

Від хмурої землі у висоту

Я гімн, як жайворон, несу до неба.

Я промінять ніколи б не хотів

Твою любов на славу королів.

30

Коли на суд безмовно-тихих дум

Встають далеких споминів тумани, —

Приходить знов давно заснулий сум,

І серце рве, і ятрить давні рани.

Знов гаснуть очі від скорбот німих

За друзями, що вже давно в могилі,

Я марно жду в покірному безсиллі —

Не прозвучить замовклий голос їх!

Тоді оплачений рахунок горя

Я з гострим болем відкриваю знов

І знов плачу за дружбу і любов,

За все, вже відшкодоване учора.

Та лиш тебе побачу я на мить, —

І сум засне, і серце не щемить.

31

У тебе в грудях б’ються ті серця,

Які вважав я взятими землею,

І та любов, що я простився з нею,

Розквітла в рисах любого лиця.

Далекі друзі! Скільки я в одчаї

Колись пролив пекучих сліз по них.

Пройшли роки, — і знов я, мов живих,

Тепер в тобі усіх їх зустрічаю.

Ти мавзолей, в якому знов живуть

Померлі друзі юності моєї.

Чуттів моїх розтрачені трофеї

Вони тобі до крихти віддають.

Тепер в тобі стрічаюсь я із ними,

І я, й вони — віднині всі твої ми.

32

Якщо ти дня діждеш, коли мені

Відчинить смерть свої холодні двері,

І вбогі знов проглянеш ці пісні,

Що збереглись на зжовклому папері, —

Зістав їх з піснею співців нових,

І хай мої здадуться вже старими,

Та їх ти збережи не задля рими, —

Моя ж любов залишилась у них.

Тоді мене вшануй хоча б словами:

— Якби мій друг зростати й досі міг,

То він, змагаючись, поети, з вами,

Ще б кращий дар поклав мені до ніг.

Та він помер, і шанувать я мушу

За форму вас, його ж — за ніжну душу.

33

Я часто споглядав, як сонця схід

Голубить поглядом гірські вершини,

А там проміння п’є росу долини

І залиша на водах світлий слід.

Та тільки хмар обридливий навала

Обляже сонця чарівного вид,

Сплямоване, весь кидаючи світ,

Воно на захід відплива помалу.

Так сонце і моє у час ясний

Мене зігріло ласкою своєю,

Та раптом — хмара, і погас під нею

Твого чуття промінчик золотий.

Небесне сонце хмариться в зеніті,

Чому ж земні не можуть захмарніти?

34

Ти провіщала день мені погожий,

І я пустився без плаща у путь.

Зненацька хмари з обрію пливуть,

І лається дощ, на водоспад похожий.

Хоч промінь твій, пробившись із-за хмар,

І осушив мене, й зігрів по бурі,

Та залишився на душі тягар

На довгі дні, безрадісно-похмурі.

Нехай ти каєшся й тремтять уста,

Та спочуттям не виправити лиха,

Бо горе кривдника — мала потіха

Тому, хто скривдження несе хреста.

О сльози ці — твого чуття перлини! —

Вони змивають всі твої провини.

35

Вчинивши гріх, не побивайся так:

На сонці й місяці також є плями,

Є на троянді шип, а то й хробак,

Піщинка — в джерелі. Та й хто між нами

Не зна гріха? Ось зараз повен міх

Я всяких плям зібрав з землі і неба,

Ганебний твій виправдуючи гріх,

Гріха чи ж я прийняв не через тебе?