Сонети

Щедротами, що дані для роздачі?

Чому ціннотам не даєш рости,

Ховаєш скарб, як той лихвар ледачий?

Ти — сам крамар і сам же — покупець,

Сам — розкрадач у свого Я господі.

Та як життю настане вже кінець, —

Не станеш ти перед судом, як злодій?

Свою красу — намарне вжитий скарб —

В могилу візьмеш ти, лихий скупар.

5

Всевладний час зродив краси взірець,

Що досконалістю вражає зір.

Тоді нищителем стає творець

І нищить свій неперевершний твір.

Це ж саме він під вітру дикий рев

Жбурляє літо злій зимі до ніг,

І пада лист, і стигне сік дерев,

І всю красу вкриває мертвий сніг.

Коли б не квітів запахущий хміль —

Текучий бранець у тюрмі зі скла, —

Забули б ми в морози й заметіль

Красу весни, що квітами цвіла.

У тій тюрмі зелений гине лист,

Не пахощі — душі і тіла вміст.

6

Не дай зимі нищівною рукою

Весни й твоєї погубити шал.

Жагою сповни будь-який фіал,

Помнож скарби не літом, а весною.

Це — не лихварство, гідне осороми,

А з власної краси належний зиск,

Це сил поновлення і юний блиск,

Це десять Я навколо тебе в домі.

Ти щастя десять би разів помножив,

Якби відбився в десятьох синах.

Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах,

Бо погасить твого вогню не зможе.

Вродливий ти, тож не давай краси

Під вістря невмолимої коси.

7

Поглянь на схід, як в сяйві благовіснім

Лице вогненне ранок підійма,

І вся земля тим променям навкісним

Вітання шле, ясніючи сама.

Зеніту дійде світла колісниця,

Як молодість — найкращої пори,

І ми за сяйвом повертаєм лиця,

Рвучись душею й тілом догори.

Коли ж з горба небесного поволі

Світило стомлене іде на спад,

Його красу забувши, мимоволі

Ми до землі вертаємось назад.

Пополудні й твою забудуть вроду,

І сам помреш, як не поновиш роду.

8

Ти — музика, чого ж музичні звуки

Печаль породжують в очах твоїх?

Чом любиш те, що завдає лиш муки,

Радієш прикрощам і прагнеш їх?

Ті звуки, здружені в однім концерті,

Твій дух бентежать, нищать супокій?

В них докір лиш самотності упертій

І докір безпотомності твоїй.

Чи чуєш ти, як струни дружним ладом

Озвалися на ніжний звук струни?

Неначе пісню, посідавши рядом,

Співають батько, мати і сини.

1 звуки ті без слів проголосили:

«В твоїм житті не має соло сили».

9

Чи втримує тебе від шлюбу страх,

Щоб не лилися сльози удовині?

Якщо ж краса, не втілена в синах,

Разом з тобою щезне в домовині,

То безпотомною жоною світ

Розпачливо ридатиме в жалобі.

Син — втіха удовина: мужів цвіт

Живе для неї в синовій особі.

Не щезне скарб змарнований, о ні!

Він тільки з рук перейде в інші руки.

То гине світла врода повесні,

Як не несуть її сини і внуки.

Чи має добрі до людей чуття,

Хто сам собі вкорочує життя?

10

Спростуй чутки, позбавлені підстав,

Що, люблений, нікого ти не любиш

І спадщину, що від батьків дістав,

Ганебно так, так нерозважно губиш.

Жорстокий вороже, в добрі своїм

Вдаєшся ти до нищення й розбою, —

Ти люто батьківський руйнуєш, дім,

Що мусив буть поновлений тобою.

Змінися сам, тоді змінюсь і я.

Чи треба ліпшого любові дому?

Ласкавий будь, як зовнішність твоя,

І стань господарем у домі свому.

Змінись — таж любиш ти мене, відай, —

І синові свої скарби віддай.

11

Йдучи в ущерб, ти в синові ростеш,

Що навесні плекав колись при собі.

Він твій вогонь несе в своїй особі,

Його снага стає твоєю теж.

Це мудрості закон, який стоїть

Основою усіх основ назавше.

Вогонь життя без нього, відпалавши,

Навік би згас за шість десятиліть.

Хай безпотомно йдуть у небуття

Безликі й ниці пасерби природи.

Тобі ж вона не шкодувала вроди,

І мусиш ти продовжити життя.

Вона тебе різьбила на печать, —

Пора вже й відбиватися почать.

12

Коли годинника подзвіння сонні

Звістують дня померклого відхід,

Коли безжально сніг ляга на скроні

І осипається фіалки цвіт;

Коли тремтять безлисті верболози,

Де в спеку тінь була для череди,

А вицвіт літа у снопах на возі

Трясе остюччям сивим бороди, —

Я думаю про квіти нетривалі —

Краси твоєї швидкоплинний цвіт, —

Невже судилось їм в років проваллі

Загинути, осиротивши світ?

О ні! Не знищить їх коса осіння,

Коли від них розсіється насіння.

13

О, не міняйся, будь же сам собою!

Не будеш ти собою, живши сам.

Свою красу ти б міг зробить тривкою,

Коли б віддав її своїм синам.

З лиця землі тоді не зможе стерти

Твойого образу жорстокий час.

Ти будеш сам собою і по смерті

У спадкоємцеві своїх окрас.

Хто дасть палити батьківську господу?

Та син її статечний береже щ

В зимові дні, у спеку і негоду

Супроти бурі, шашеля й пожеж.

Коханий мій, не будь же марнотратом, —

Ти батька мав, то будь і сам же татом.

14

По зорях я гадати не бажаю,

Хай знана астрономія мені,

Я не скажу, чи бути урожаю,

Чи голоду, пожежам і війні.

Я й за хвилину наперед не бачу

Ні бур, ані морозів, ні відлиг,

Царям не врочу успіхів, невдачі,

Що в знаках неба сховані від них.

Та я одне пророчу безпомильно,

З очей-зірок твоїх читаю те:

Квіт правди і краси цвістиме спільно,

Як по тобі нащадок твій зросте.