Сонети

Винувачем явившися на суд,

Заступником я раптом виступаю.

Ненависть і любов моя — твій блуд

Виправдують із мужністю одчаю, —

Щоб не прийшлось, грабіжнику, тобі

В кайдани впасти, улягти ганьбі.

36

Існує двоє нас — я визнаю, —

Хай ми одними зв’язані чуттями.

На честь непоганьбовану твою

Не упадуть моїх пороків плями.

В коханні нашім — щастя навзаєм,

Та різні прикрощі, які так часто,

Чуттів не шкодячи, ми визнаєм, —

Змагають нашу зустріч обікрасти.

На бачності я маюсь, щоб тобі

На людях не послать, бува, привіту,

Бо міг би тим віддать тебе ганьбі

В очах зломовного пустого світу.

Так, я люблю тебе, й любов моя

Несе в собі ясне твоє ім’я.

37

Як батькові, що старості дійшов,

Дає снагу дітей потужний ріст,

Так і мене збагачує любов,

Краса твоя, становище і хист.

Твій розум, слава, честь, шляхетний рід, —

Все враз чи щось одне з ціннот отих

І на мені лишає добрий слід:

Прищеплено ж мою любов до них.

Не знать мені зневаги і нужди,

Коли такі скарби у тебе є, —

Твоєї слави часточка завжди

Звеличує дрібне життя моє.

В тобі — межа моїх стремлінь і мрій,

І суть твоя — увесь достаток мій.

38

Яких ще тем примхливій музі треба,

Коли ти в вірш таку вдихаєш суть,

Що кращої явить не зможе небо

І папірцям слова не віддадуть.

І в тім твоя, а не моя заслуга,

Якби слова у віршах зацвіли,

Бо лиш душа німа і недолуга

Красі твоїй не висловить хвали.

Будь музою десятою поету,

Від решти муз гарнішою стократ, —

І образ твій повік не кане в Лету,

Ти в цих словах не знатимеш утрат.

І славу нам ділити по заслузі:

Мені — за труд, а за натхнення — музі.

39

Як можу я хвалить твої чесноти,

Коли удвох — одна істота ми?

Я тим хвалив би сам себе супроти

Звичаїв добрих, визнаних людьми.

Тож будьмо нарізно, й любов, нам дану,

Тепер двома іменнями зовім,

Щоб я, відділений, належну шану

Складати міг ціннотам лиш твоїм.

Ти завжди болісна, розлуко люта,

Зате, дозвілля маючи запас,

Любовні мрії вміють обманути

Тверезу думку і повільний час.

І я, твоя відторгнута частина,

Хвалю тебе, моя любов єдина.

40

Усе, мій любий, все моє візьми,

Та не побільшають чуття твої.

Вона з моєю радістю й слізьми

Була твоя, як ти й не мав її.

Її ж любов — розставлене сильце —

Сприйняв ти як любов мою тривку.

Та я боюсь — самоомана це,

Це свідчення примхливого смаку.

Хоч обікрав, коханий, старця ти,

Та я простив тобі крадіжку ту,

Любовну кривду важче нам знести,

Ніж ворожнеч відвертих гіркоту.

Ти, в кому зло не видається злим,

Будь катом ліпш, не ворогом моїм.

41

На волі чиниш ти за блудом блуд,

Коли над серцем я твоїм не властен.

Рокам і вроді личить це. Мій суд

На карб тобі спокус не міг покласти.

Ласкавий ти — тому й атак немало,

Вродливий ти — тому в облозі й сам.

І, правнук Єви, ти явив зухвало

Звитяжну міць спокусливим жінкам.

Та міг би ти моєї честі ради

Знайти красі і молодощам втрим,

Щоб запалом незборканим отим

Подвійної не допустити зради:

Її — що вродою причарував,

Своєї теж — бо друга занедбав.

42

Біда — не те, що володієш нею,

Хоч я її кохаю щиро, знай,

Вона стає владаркою твоєю, —

І це біда, бо нашій дружбі край.

Я сам ваш глум виправдую з одчаєм:

Ти в ній мене любити захотів,

Вона також твою любов стрічає

Як знак палких до мене почуттів.

Як милу втрачу — то її знайдеш ти,

Тебе ж утрачу — мила скориста;

Обоє стрінетесь — я все до решти

За раз утрачу й понесу хреста.

Стривай. Та ти ж — мого єства основа.

Я — люблений! О радосте раптова!

43

Заплющені найкраще бачать очі,

Не знавши втіх на денному путі.

Тебе вві сні мій зір стріча охоче,

Яснішаю тобою в темноті.

Нехай би тінь твоя, що в темні тіні

Вливає світло, сяла в дні ясні,

Коли ночами в золотім промінні

Вона очам так сяє уві сні.

Яких би втіх мої зазнали очі,

За дня живого вгледівши той лик,

Що мертвої мені ввижався ночі

Крізь темні шиби зімкнутих повік?

Без тебе день на ніч похмуру схожий,

А ввійдеш в сон — і ніч як день погожий.

44

Коли б то плоть на мисль було можливо

Мені змінить хоч на короткий час,

Я б відстань подолав несправедливу,

Що безконечністю лягла між нас.

Хай доля занесла б, немов пилину,

Мене в найбільш віддалені світи,

Я б, перетнувши океан; прилинув

До місць, в яких перебуваєш ти.

Та я не мисль і вільно так не лину

В той світ, що заховав твою красу, —

Корюсь я силі простору й часу,

Бо створений, як всі, з води і глини.

Вода — невтішних сліз моїх потік;

Земля — я до землі приріс навік.

45

Проте дві інші всесвіту основи —

Повітря і вогонь — не знають меж:

Дихання мислі не заб’єш в закови,

Вогню бажання в пута не візьмеш.

Коли до тебе линуть ці стихії,

Мого кохання віддані посли, —

Вода й земля. що в плоть мою вросли,

Руйнують вщент усі мої надії.

Найважчої тоді я повен муки,

Аж доки вернуться посланці знов

І вістку принесуть, що друг здоров,

Що згадує мене у дні розлуки.

Щасливий я. Та уриваю сміх.

Шлю знов послів і жду в тривозі їх.

46