Сутiнки

З плином часу Вілен Петрович Шерстохвостов взагалі втратив все, що нажив до того дня.

Ще будучи при владі, після смерті Динери, він відписав свою трикімнатну квартиру дочці, а сам оселився на елітній державній дачі, як депутат Верховного Віче на той час.

Через кілька років, дочекавшись чергового стрибка й так дурних цін на житло до космічних висот, Марина її продала, і на ті гроші купила з чоловіком невеличку триповерхову віллу з басейном на узбережжі Адріатики, на двох гектарах прекрасної землі, серед казкової, завжди квітучої природи. Ще потім вони придбали велику розкішну двощоглову океанську яхту, на якій постійно десь плавали, подорожуючи між материками. А на проценти від залишку грошей за київську квартиру найняли місцевого мільйонера, аби він слідкував за будинком, прибирався в кімнатах і порався в саду на час їхньої відсутності, збираючи колорадського жука на картоплі.

Як і всі нормальні політики, Вілен Петрович, звичайно, був таємним «владельцем заводов, газет, пароходов», але, по втраті влади, все це миттю згубив: воно розтануло, просто розчинилося у повітрі, зникло з фізичного світу, не залишивши навіть запаху сірки. Рипнувшись шукати, він не знайшов нічого, наче нічого й не було — нова влада була новою й по своїй суті, а тому не вошкалася з попередниками, викидаючи їх на смітник буття голими, забравши навіть надію на повернення в попереднє життя.

Коли ж Шерстохвостова, що став пересічним громадянином, нова влада виселила з державної дачі, жити йому раптом стало ніде, а президентської пенсії виявилося замало, аби винаймати у Києві хоча б однокімнатну квартиру — її вистачало лише на малосімейку, загальною площею до вісімнадцяти квадратних метрів. Без телефону.

І тоді його пригріли тесть з тещею, які на той час так і жили у своїй квартирі, біля колишнього Будинку офіцерів, перетвореного на казино, дещо її розширивши: тепер помешкання займало всі чотири поверхи під’їзду і коштувало на цей час на київському ринку нерухомості, за самими скромними підрахунками, близько трьох мільярдів доларів.

Ясна річ, що такий ласий шматок не міг не зацікавити нормальних пацанів, які стікалися до столиці з усіх куточків Держави, а особливо — з її териконних областей, на території яких видобували, плавили й кували завтрашній день країни.

І одного погожого ранку у вхідні двері подзвонили ногами. А коли Ліляна Семенівна відчинила, то інтелігентні судові пристави, з понятими, вручили їй рішення місцевого районного суду: про виселення з цієї квартири, оскільки вони займають її незаконно, бо оселя «належить громадянину Держави Усманову Вачику Ашотовичу на тій підставі, що його мама, Усманова Зульфія Муратовна, в роки радянської влади прибирала цей під’їзд, працюючи двірником в ЖЄУ № 33/17 та отримуючи мізерну платню, не варту людської гідності, а тому має сьогодні право на компенсацію від держави, у вигляді всього під’їзду, за адресою…» І далі було вказано адресу квартири Юрія Івановича Балиги, перераховано всі її технічні дані та зазначено термін виселення: протягом десяти днів. Ні про що інше — відшкодування, заміну, чи іншу оселю — там не було й слова.

Два роки поспіль Юрій Іванович, удвох з зятем билися за житло. Але ні залишки їхніх зв’язків, ні валізи грошей у різні кабінети, ні два замовні вбивства, чотири зґвалтування і шість вдалих шантажів нічого не змінили — трьома автобусами приїхали дебелі хлопці-жеребці у сіро-рябих «маска-шоу», оточили весь квартал і протягом години викинули геть трьох мешканців, дозволивши взяти лише найнеобхідніше.

Керував виселенням доктор юридичних наук зі зламаним носом на кирзовому обличчі, де блукала постійна блудлива усмішка. На приречені тихі завивання Ліляни Семенівни, погрозливі матюки Юрія Івановича і скажено-люті спроби підкупу Віленом Петровичем він сварився пальцем і хихикаючи заявляв:

— Закон один для всіх! Бандитам — тюрми! Тож, радійте, що досі на волі!.. — І тихенько говорив, посміхаючись у вухо Шерстохвостову: — Мене не купити, бо я куплений іншими.

Вже на подвір’ї, ридаючи й гикаючи на чемоданах, Ліляна Семенівна нараз стала білою і втратила свідомість, а потім лантухом сповзла на холодну брущатку. Юрій Іванович прожогом кинувся, підняв дружину і посадив її на лавку — ту саму лавку, на якій колись сиділи Вілен з Динерою, повернувшись із Сутінок. Він розстебнув їй одяг на грудях, почав чимось махати біля обличчя, розгублено повертаючи головою в пошуках допомоги.

Рябі «маски-шоу», керовані проктологом-юристом, у цей час сідали в автобуси, ні на що не звертаючи уваги, а сам «доктор» стояв біля дверей відвойованої квартири-під’їзду, затуляючи їх своїми грудьми з сяючим новеньким Орденом Честі, вже від сьогоднішнього Президента.

Тим часом Вілен Петрович, по мобільному телефону, викликав «Швидку», але поки вона приїхала, Ліляна Семенівна відійшла в інший світ, міцно затиснувши у руці ключа від вхідних дверей вже не потрібної їй квартири, малою заснулою дитиною втомлено пригорнувшись до чоловіка…

Поховавши Ліляну Семенівну поруч з донькою, на Байковому цвинтарі, де Юрієм Івановичем заздалегідь були викуплені місця для всіх трьох, Вілен Петрович з тестем поселилися в Сутінках, у новому будинку, якого так слушно збудували, наче передбачаючи те, що трапилося.

Спочатку вони регулярно їздили до Києва, де Вілен Петрович намагався знайти собі гідну роботу, а Балига шукав сліди своїх закордонних вкладів, скрізь і раптом хутко зниклих, разом з коштовностями, але потім припинили поїздки — спочатку тесть, а потім і Шерстохвостов. Бо Юрій Іванович в усіх віконцях натикався на велику волохату дулю, яка весело крутилася сама навколо себе, змінюючись райдужними кольорами, а потім замість дулі, як остаточне знущання, став з’являтися напис: «БАНДИТАМ — ТЮРМИ!» І це зовсім доконало колишнього ідеолога ЦК КПУ, що на той час осунувся, змарнів, дозволяв собі бути неголеним і розпатланим, у несвіжому вбранні і нечищеному взутті.

Спроби Шерстохвостова приткнутися на якесь бодай хоч трохи хлібне місце успіху теж не мали. Десь його не знали, атому не хотіли брати, а десь — знали занадто добре і не брали вже саме через це. Всі його заощадження були свого часу пущені на передвиборчу боротьбу, що так ганебно скінчилася, а залишки разом з грішми Юрія Івановича, — на спроби повернення квартири. І доводилося вдвох існувати на свої дві пенсії, при цьому Білену Петровичу пенсію нові уряди то урізали, то зводили до рівня пенсій колишніх колгоспників, то збиралися взагалі відібрати, незважаючи на досягнення ним пенсійного віку і посвідчення ліквідатора Чорнобильської аварії, першої категорії.

Юрій Іванович, що вже мав сімдесят сім років, перестав виходити з хати, весь час сидячи перед величезним плазмовим телевізором і споглядаючи на те, що діялося у світі і в країні, час від часу скупо роняючи:

— Ні, ти тілько глянь, які паскуди!.. Ти подивись: які паскуди! — Не зважаючи, що поруч нікого немає.

Потім — чи вже сил не стало, чи просто втомився-лише тихо шепотів сам до себе:

— Паскуди… От, паскуди!..

Липкий клей, що завжди був у його очах, висох, як висохли і самі очі, маленькими злими дірочками згубившись у зморшках обличчя. Він так і помер: біля телевізора, з розплющеними згаслими очима, спрямованими на калейдоскоп картинок дійсності, яку все своє осмислене життя Юрій Іванович Балига душив і прагнув не допустити.

Помер, почувши по телевізору звістку про загибель приватної яхти, з двома пасажирами. І побачивши фото своєї онуки з чоловіком. Він був тоді у хаті сам — зять у затінку веранди писав мемуари, в яких не шкодував яскравих фарб для своїх колишніх колег по політичному життю. Юрій Іванович так і не встиг сказати Білену про почуте, і смерть дочки для батька назавжди залишилася таємницею.

Вілен Петрович поховав Балигу поряд з дружиною та донькою і навіть пам’ятник поставив обом — бо і в тещі його не було. І після цього згубив останню цікавість до всього навколишнього, поринувши у злі спогади минулого і виливаючи їх на папір.