Сутiнки

— Та ти… вже… таким пахучим ходиш, наче троянди з конваліями їси… а бузком — закушуєш… Дегустаторша зі свиноферми, — напружувався у кутку Вілен Петрович, проклинаючи подумки вся і все, а своїх попутників насамперед.

Коли використаний папірець зник у дірці, а Вілен Петрович вже застібав штани, знадвору почулися постріли, галасливі крики, ржання коней, і потяг почав зупинятися, гримлячи буферами.

Зацікавлена журналістка схопилася, підбігла до дверей і з натугою відкотила їх убік, а Петрушка, враз стривожившись, пересів на другу половину свого заду.

«Це ще кого чорти принесли?» — тривожно майнуло в голові Шерстохвостова, який теж обережно пішов до дверей, встигнувши порадіти, що так своєчасно посидів над діркою у підлозі: хто знає, як зараз складеться?..

Зупинилися посеред чистого безкрайого поля, освітленого яскравим сяйвом величезного місяця, що жовтим мідним покоцаним тазом висів високо над обрієм.

Просто перед дверима вагона стояла, розвернута задом, конармійська тачанка, запряжена двома парами коней, що нервово перебирали тонкими ногами. У самісінький лоб Шерстохвостову дивилося уважне око кулемета «Максим», до якого припав молодику смушковій папасі, зі звисаючим на вухо пасмом світлого, майже білого, кучерявого волосся. Палець хлопця спокійно лежав на спусковому гачку, а рот розтягнувся у привітній посмішці.

Над ним, на повен зріст, стояв зовсім невисокий, вусатий, з кучмою пишного чорного волосся чоловік, одягнений у військову форму і перетягнутий портупеєю. У правиці він тримав величезного маузера, яким поплескував себе по стегну, а лівою широко махнув, запрошуючи до себе, і крикнув:

— Станція Гуляй Поле, столиця моєї республіки! Батько Махно з друзями чекає на вас! Висуньтеся, аби вас виділи, будемо спілкуватися! — І тицьнув маузером позад себе, де горіли багаття і сиділо, лежало, ходило безліч людей, озброєних гвинтівками, гранатами і наганами, перепоясані кулеметними стрічками. Збоку, вже розчиняючись у непевній темряві, стояли осідлані коні і ще чотири тачанки, з такими ж кулеметами на задках.

— Це що, кіно знімають?.. — з цікавістю спитала тихенько

Галина Миколаївна своїх.

— Ага, кіно!.. — відповів їй Махно і розреготався. — У нас усе, яку кіно!.. От тільки вбиваємо — насправді! Ще жоден не ожив…

— Звідки вони з’являються? — майже нечутно прошепотіла зблідла журналістка. — То ОУНівці, зараз — ці…

— Можеш не шепотіти — і я, і всі тут чують все так, наче ти кричиш. Для нас усе відкрито, — посміхнувшись, розвів руками Махно. — А звідки приходимо — тобі вже пояснили. Ох і запахи ж від вас! Досі таких не чув… Все живе порозбігалося! Добре, на нас вони не діють.

Петрушка, тихо крекчучи і стогнучи, теж підійшов до дверей, роздивляючись навкруги. І побачене йому зовсім не сподобалося: хто знає, як воно тут, бо ці чоловіки теж без жінок, і давно, і виглядають не зовсім привітно. Тому вирішив мовчати і бути непомітним — нехай Шерстохвостов із цією шльондрою відкараскуються від нових проблем, які — він відчуває кібчиком — будуть.

— Я хочу вас повідомити, товариші комуняки, що серед цих… запашних багатств є те, що належить мені з друзями, — Нестор Іванович уважно розглядав свій маузер, замислено тримаючи його просто перед очима, немов вирішував, чи відразу стріляти, чи спочатку погомоніти. — Тому що моя армія теж, на мою велику огиду і з моєї вини, приклала руки до зміцнення радянської влади. А значить, ваша влада нам завинила зі свого добра. Бо більшість з нас — перестріляла, задавила в таборах, спочатку пообіцявши помилувати і нагородити. А зараз ця влада скінчається, тому настав час розрахуватися.

- І — скільки ви хочете? — насупився, криво посміхаючись, Вілен Петрович. — На скільки нарахували боргу? Мішок, два, чи, може, десять?

— От за що мені завжди подобалися комуністи, — зареготав Махно, аж закидаючи голову, — так це — за свій гумор! Він у вас завжди, в усі часи, вкрай специфічний. Як оце зараз. Ні, ми порахували, виходить чотири вагони: один мені, а три — на колектив.

— Але навіщо, як вас уже немає? — поцікавився Шерстохвостов. — Що з цими вагонами стане?

— Так, нас немає, але залишилися наші нащадки. У моєї онуки є син, мій правнук, вкрай меткий та проворний хлопчина. В мене пішов — і зростом, і придурю. Більше того — мій повний тезка! І він має жити добре та зробити щось, чого я не встиг, Врятувати когось чи пожежу загасити, або що. Саме для цього й потрібні мої скарби. І у кожного з моєї армії є хтось, потребуючий допомоги. Тому не будемо торгуватися, а розійдемося по-доброму, якщо ви, звичайно, — він, наче вибачаючись, здійняв руками, — не хочете на цугундер. І поїдете ви далі, а ми залишимося тут, чекати кінця вашої влади. Бо доки ви, комуністи, існуєте, не буде нам вічного спокою. Позаяк ваші гріхи — то й наші гріхи, окрім своїх, особистих.

— Ні-ні-ні!.. На цугундер ми не хочемо! — Тоненько залопотав переляканий Петрушка, з жахом дивлячись то на Білена Петровича, то на батьку Махна.

— Замовч, — зло кинув Шерстохвостов, — цугундер — це не те, про що ти подумав… Це зовсім інше… хоч і схоже дещо. Навіть набагато гірше.

Зненацька вся юрба у степу разом зареготала — важким, мертвим сміхом, немов сміялася одна людина на багато голосів, і від цього сміху у живих дибки стало волосся, а шкіра напружилася від морозного відчуття потойбічної безмежної небезпеки.

— Але ж — ці скарби брудні, та й самі створені з бруду… — знову спробував врятувати становище Вілен Петрович. — Як же ви свому тезці-правнуку подаруєте, у такому вигляді? Де відмивати будете, Нестор Іванович?

— О-о-о-ооо!.. — зареготав Махно щиро, аж руки розкинув і подався тілом назад. — Мій правнук не гидливий! Він такі скарби не те що відмиє, язиком своїм вилиже!.. Цей хлопець — щирий нащадок комуністичного ладу. І я, через нього, ще віддячу вам!

І знову степ зареготав єдино, неживим морозним сміхом.

— А ви зважте, — посміхнувся суворо Нестор Іванович, раптом спинивши сміх, у запалій тиші, - що людина своє життя гайнує на непотріб, який має за цінності. То хіба варто жалкувати за чимось, коли не рахуємо кожний свій день, не складаємо йому вартість? Хіба життя — не найвища цінність для кожного, про яку ніхто не думає, ганяючись за примарним багатством? Бережіть свої душі замість берегти кишені.

— Ти — наче піп з амвону… — саркастично помітив Шерстохвостов. — Наче все життя піклувався своєю душею.

— За те й покарання маю, що жив без розуму, — він поник головою. — Вам того не зрозуміти. Людина може змінити свій шлях, але — коли хоче. Ви ж — біжите до того, що на вас чекає. Тому не дивуйтеся, отримавши врешті-решт те, чого завжди жадали неосмислено.

— Ну добре, забирай вже свої чотири вагони, бо ми звідси поїдемо прямо до Єрусалима, до Стіни Плачу, задля покаяння, тебе наслухавшись… — Вілен Петрович до кінця оцінив ситуацію і дещо заспокоївся. Навіть пожартував: — Може, вам нашого Леоніда Івановича залишити, на перевиховання? Чи, на оновлення моральних устоїв?

— Ні, не треба, — весело зблиснув очима Махно. — Він — невиліковно хворий всіма комуністичними хворобами, а у нас для таких одні ліки — куля в лоба! А ми кулі бережемо.

І знову страшно заллялася сміхом армія Махна — аж місяць на небі зблякнув, і багаття пригасли, і хрипко заіржали коні, ставши дибки, і рвучко шелеснув вітер зненацька, кладучи до землі високу сиву ковилу-траву.

— То їдьте! Бо поки ми тут теревенили, мої хлопці вже відстебнули п’ять вагонів — чотири за борги, а п’ятий — як подарунок, на згадку про вас… Дуже вже ви мені сподобалися! Спокійні, врівноважені… Хай вам доїдеться! — І Нестор Іванович глузливо засміявся, махаючи величезним маузером, як хустинкою, а лівою рукою відтягнувши холошу широчезного галіфе вбік, наче плаття. — Захочете знайти — ми завжди поруч з комуністами. Збоку.

Вілен Петрович зневажливо похитав головою, спозираючи, як степ повільно поплив, під натужне пихтіння ожилого потяга, ховаючи махновців у пітьму часу: