Сутiнки

— Були вони бандитами, бандитами і залишилися!.. А ще про душу розповідає, про вічні цінності! — Він плюнув на землю, пішов у свій куток і сів на матрац.

— Падлюка ви, Вілене Петровичу! Паскудна падлюка! — Зі смутком промовив Петрушка, стоячи в дверях і задумливо дивлячись у місячну ніч, що бігла поруч з вагоном.

— Як хочеш побачити порядну людину, то заглянь у дзеркало: там завжди той, кого ти маєш за взірець доброчесності, - гмикнув Шерстохвостов, посміхнувшись куточками губ. — А всі, хто не схожий на жителя твого дзеркала, — паскуди, покидьки, мерзотники тощо. Пам’ятай про це і споглядай на світ спокійно. І твій час проб’є, не сумнівайся.

— Так, я відчуваю: його час проб’є, як і мій! — озвалася і Галина Миколаївна, що досі мовчала, з острахом спостерігаючи за подіями. І закінчила пишномовно-мрійливо, задерши скуйовджену голову до місячного світла: — Проб’є годинник, і настане час, і все зростеться з Льонею у нас!..

— Ну, у Льоні точно зростеться, — кинув Вілен Петрович, посміхнувшись під ніс, — якщо проктолог допоможе… А от у вас, шановна, навряд чи… Дуже вже запущене…

— Ні, таки — падлюка… — зробив висновок Петрушка, цього разу не уточнюючи особу.

Вечірнє сонце висіло над верхівками дерев, даючи всьому навкруги довгі тіні.

— А чому тут ніхто не сміється, не жартує? — спитав, неспішно потягуючи паскудне місцеве пиво Вілен, скосивши погляд на Балигу. — Лише горлають та сваряться.

— З якої радості? — здивувався Юрій Іванович, зметнувши брови і завмерши рукою з пляшкою пива, що ніс до рота. — Що, свято яке, чи клоуни виступають? Так я не бачу.

— Ну, як же… Одеса ж!.. А Одеса — то скрізь гумор, жарти, усмішки, маса розумних старих євреїв, що смішно спілкуються між собою… Це ж всі знають.

Вони сиділи вдвох на лавці, неподалік від моря. Від води дув легенький вітерець, і дихати тут було легше, ніжу місті, наскрізь просякнутому пахощами нечистот, особливо в центрі.

— Ти чи глузуєш, чи справді дурник? — пляшка продовжила шлях до рота Балиги. — Всі ці казки про Одесу — рідні сестри казкам про нашу Партію. Може, щось колись і було, але — давно. І — навряд чи. А сьогоднішні одесити просто вигадують байки про своє місто. Як і завжди.

Повз їхню лаву пройшов хронічний веселун Петросян, з абсолютно плоским від свого гумору обличчям — наче вирізаним зі шматка заяложеного паперу. Поруч підстрибки рухався один з одеських «джентльменів», веселий до діагнозу, заглядаючи на майбутнього мерина генітального сміху знизу і розповідаючи черговий анекдот, від якого Влаганович аж корчився у позивах реготу, як від лоскоту, жмакаючи цим свій високий інтелект.

— Ну, ось тобі… Яскравий приклад… нанайського гумору.

— А хто був той великий та товстий чоловік, що ми йому здали всі коштовності? І — що він з ними далі буде робити?

— О, то — велика людина!.. Ти, мабуть, і не чув, бо в «Історії КПРС» про нього не згадують. А це саме він, а не Ленін, підготував і зробив нашу Революцію. Дуже рідкісний спритник! Його прізвище — Парвус. Олександр Парвус. А справжнє ім’я — Ізраїль Лазаревич Гельфанд.

- Єврей? — обережно поцікавився Вілен Петрович.

— Комуністи не мають національності! — суворо зиркнув Балига. — А Парвус — геніальна людина! І саме йому доручено переправити весь наш золотий запас за кордон. Як він упорається, точно не знаю, знаю лише, що переправляти буде через одеську каналізацію.

— Тобто… як — через каналізацію?! — аж завмер зять. — Як це розуміти? У якому змісті?

— У прямому. Бо одеська каналізація має такі розгалуження і тягнеться так далеко!.. що через неї вже зникло незмірно багато, а зникне — ще більше. І всі наші шістсот шістдесят шість вагонів для Парвуса — дрібниця! То ж не ламай голову. Ходімо, вже час на літак, — Балига потягнув носом у бік Вілена Петровича. — Диви, цілу добу відмивався у спецрозчинах, а все одно — смердиш, як… Хоч би в літак пустили…

В аеропорту їх зустріла заплакана Ліляна Семенівна. І це було дивно і несподівано до моторошності: Вілен навіть не чув, аби теща колись плакала, не те, що не бачив. Вона завжди все знала наперед, прораховувала і спокійно та впевнено керувала ситуацією навіть там, де іноді губився Юрій Іванович.

— Що трапилося?.. — враз напружився Балига, пригортаючи дружину до себе.

— Динера… Динерочка… — теща не могла говорити, тремтячи вся, від губ до манікюру.

— Заспокойся! — ласкаво наказав чоловік. — Заспокойся і говори. Давай сядемо!

І вони вдвох майже впали на диван у залі для депутатів, а Вілен залишився стояти напроти, тримаючи валізи і оцінюючи ситуацію.

— Ну, що? Тільки — спокійно! — Стиснув руки дружини Балига.

— Динера… в лікарні… - і теща заридала, давлячись сльозами. — Лікарі говорять, ніякої надії… Нічого не їсть, ні з ким не розмовляє, лише щось шепоче, нечутно, сама до себе… І то сміється, то плаче… І нікого не впізнає, навіть мене!.. — І Ліляна Семенівна просто вголос завила від відчаю, вчепившись у лацкани піджака чоловіка та сховавши обличчя на його грудях.

Балига гладив її плечі, про щось напружено думаючи.

— Добре, поїхали! На місці подивимося, — він дочекався, поки дружина дещо заспокоїлася і завмерла, враз зробившись маленькою та безпорадною. — Поговоримо з лікарями…

…Втішного вони не почули. Лікарі, а їх зібралася ціла купа, говорили про нервове виснаження, про психічну нестабільність, про фізичну дистрофію — Динера відмовлялася їсти і її годували через шланг та кололи у вени глюкозу, ліки і вітаміни. Що з цього буде і до чого прийде, ніхто не брав на себе сміливості передбачати. ¹

Коли ж, побувавши в окремій палаті, побачили Динеру, навіть у Білена Петровича шкрябнуло на серці — глибоко запалі величезні нерухомі очі, до кісток схудле пожовкле обличчя, потріскані, пошерхлі губи, тоненькі руки-хворостинки — це була не Динера, яку він залишив трохи більше двох місяців тому. Це було щось жахливе і незнайоме, ніколи ним не бачене, накрите простирадлом, обплутане дротами і трубками, обставлене громаддям медичних приладів. Це було чиєсь чуже тіло, майже безстатева істота, з ледь живими очима, яких він теж ніколи не бачив раніше.

Ліляна Семенівна вибігла майже одразу, як зайшла — аби не розридатися просто тут. А Балига із зятем спробували спілкуватися з незнайомим тілом, але на всі звуки воно реагувало лише слабкою усмішкою в самих куточках вуст. І вони залишили спроби, мовчки застигши вдвох, поруч з ліжком, зімкнувши перед собою руки.

І в голові Шерстохвостова пульсувала лише одна думка, колючи прямо в мозок: «А що буде зі мною, як вона помре?»

І ця думка мала єдиний сенс: як потім складуться його стосунки з Балигами?..

Ніщо не витікає з рук людини так швидко, як гроші та час життя.

Зайвих грошей Петро ніколи не мав, то й витікати не було чому, а от життя… Життя ніби й мав, а ніби й ні.

Коли виписати у стовпчик все, що пережив, то буде страшенно багато — так багато, аж не віриться, що стільки сталося за його життя.

А от коли забути про це і просто поринути в себе, то ще в понеділок цього тижня бігав по луговій траві голопузим і босим, пірнаючи у прозору річкову воду, у вівторок закінчив школу, у середу пройшов всю війну, у четвер зранку одружився, в обід народив дітей, аби увечері стати вдівцем, у п’ятницю погрався з онуками, у суботу прибрався в хаті і в душі, натикаючись на давно забуте і до щему рідне, надвечір вимив тіло і думки і вдягнув свіжу білизну, аж ось і неділя, і настав час спочивати…

І все можна розкласти на сім днів, як і створення світу Всевишнім. І відійти в той спочинок, куди відходять усі, хто живе на цій землі.

Усе майбутнє — неосяжно довге, все минуле — коротке й стрімке. Бо майбутнє — то неоглядна безліч варіантів життя, а минуле — лише один, безповоротний: той, що ти прожив. Початок життя складається з надій і сподівань, кінець — з усвідомлення помилок і гріхів.

Усього за десять останніх років повз Петра пройшло майже стільки подій, як за все життя. І почалися вони з тої незрозумілої Перебудови. І головна з них — їхня засмучена та знедолена країна отримала Незалежність, на яку сподівалася і за яку боролася стільки десятиліть; яка обійшлася їй десятками тисяч життів кращих її синів і дочок; про яку мріяли, як мріють про те, чого не знають, а тому — хочуть, бо невідоме, здалеку, здається таким манливо прекрасним і чистим.