Сутiнки

Тоді, не кидаючи ні футболу, ні заліза, ні боксу з боротьбою, Вілен навчився грати в шахи — для розумового розвитку, чітко освоївши хід «Є2-Є4». Але в селі один він навчився, то й совав фігуру цілими днями сам зі собою. Та ще активно складав вірші. На той час вже десь вичитав фразу «Ні дня без рядка!», і вона йому впала на серце та й причепилася там, наче п’явка. І тепер, прокидаючись уранці, йдучи до школи та й по тім, він весь час шукав той єдиний рядок-фразу, який би справдив його прожитий день та зробив його немарним.

Свого першого вірша він не забуде ніколи:

Писав про все, що бачив, як потім і завжди робив Розенбаум, і як то роблять казахські, тувинські та нанайські поети. Бачив собаку — писав про собаку, бачив тремтливе листя на дереві — писав про листя. Але найбільше за все подобалося писати про зірки, чорне небо, далекий неосяжний Всесвіт та про те, як він полетить на інші планети воювати за кращу долю місцевого населення, щоб і там був соціалізм, який обов’язково перейде у комунізм. Ще любив писати про війну, про героїзм, про те, як били тих клятих кривавих фашистів, жодного з яких сам не бачив; про Перемогу, про світле майбутнє, про гаряче кохання.

І вміщував про все, окрім кохання, у шкільній стінгазеті, підписуючись «В. Лунявий», хоча всі й знали, хто то насправді є.

Дівчата почали мліти, розмовляючи з Віленом — поет же, не ТІ невігласи, що то вщипнуть за зад, то одразу за пазуху! — а хлопці заздрили, звичайно, і називали «поет». Але додавали чомусь «сраний», і воно виходило щось зовсім образливе: «поет сраний». Спочатку Вілен переймався, та згодом десь вичитав, що така вже доля всіх істинних поетів — бути вшанованими лише по смерті. А ще краще для поета — вмерти закатованим. Отоді — гарантія, що ти поет!.

І хоч було образливо… та й чекати не хотілося… та й не подобалося… особливо катування, але — змирився. Зрозумів, що проти традицій… не попреш.

Йшов час, сіючись піском крізь пальці.

Стугоніли тріскучими морозами зими, вибухали розмаїттям квіткових кольорів весни, пахли стиглими яблуками та липовим медом літа, рудими лисицями по стерні пробігали осені.

Вілен вже другий рік вчився в десятому класі, маючи п’ятірку лише зі співів: він згодився з учителькою, що вона буде ставити «відмінно», аби взагалі не розкривав рота. З іншими вчителями домовитися не завдалося, тому й мав суцільні двійки, на які щиро заслуговував. З точки зору вчителів. Хоч сам і був не згоден з ними, категорично не згоден.

В райвно таке не сподобалося. В січні туди запросили директора і довго каталися на ньому, тицяючи в писок пальцем: хіба ж це годиться, коли учень так довго вчиться??! Пояснили, що він ставить під сумнів всю систему радянського навчання і що це треба припиняти. Або шукати іншу роботу. Всьому шкільному колективу. Разом з прибиральницями.

Повернувшись, директор скликав педраду. Засідали всю ніч.

Слухаючи директора, вчителі ридали, билися в істериці і непритомніли. Дехто сивів на очах. Вже коли повинні були співати треті півні, але до того, ухвалили рішення. А потім накрили стіл, напилися самогону та й до пізнього світу співали журливо-безнадійних пісень.

І вже з наступного дня Шерстохвостова викликали до дошки, питали із замерзлими обличчями, дивлячись у вікно:

— Знаєш урок?

— Вчив! — твердо відповідав правдивий поет, правдиво впевнений, що знає, бо думав лише і завжди про високе й неземне, недоступне цим приземленим примітивам, що піклувалися лише про живота свого. І косив оком.

— То добре, п’ятірка, сідай, — погоджувалися вчителі, скрегочучи зубами, та вписували в журнал оцінку і заводили повні сліз очі під лоба.

Коли настала пора екзаменів, у Білена з усіх предметів було лише «відмінно». Тому самі екзамени в нього прийняли екстерном: всі вчителі, перехрестившись та сплюнувши тричі через ліве плече, зібралися в одному класі, затягли туди поета, зачинили двері на замок, директор дав рукою відмашку, всі разом спитали:

— Все знаєш? — на що скромний Вілен лише поблажливо кивнув головою: він, та не знає!

— Тоді — відмінно! З усіх екзаменів. Іди й чекай!

А деякий час потому Шерстохвостов отримав рожевий атестата бронзову медаль. На більше директор не спромігся. Навіть коли б його ставили до стінки. Або затискали дітородний орган у двері.

Мотря заплакала від радості, притуливши до грудей стиснуті руки, в душі чомусь відчуваючи нестерпну тугу — вона була єдина, хто таки любив Білена, прощаючи йому все; а Петро, як людина неглупа, розуміючи ціну блискучій бронзовій медалі і рожевому атестату, триповерхово похвалив сина за здібності та наснагу. І Вілен пізнав не всі слова, що злетіли з батькових вуст — деякі чув уперше.

Старший, Дмитро, на той час тихо й непомітно закінчивши школу, тихо й непомітно проіснувавши всі ці роки в батьковій хаті, так само тихо зник якось літнього дня. А через півроку Петро отримав листа, де син сповіщав, що вчиться на ветеринара, в нього все добре, то й не треба турбуватися. Зворотної адреси не було, а поштовий штемпель майже не проглядався. І Петро, задумливо скривившись, лише подумки побажав: «Нехай тебе Бог береже…»

Саме тут і прийшла пора іти Білену до армії. І вік уже настав той що треба… навіть перестиглий, та й спокушених дівчат у селі стало… дещо забагато. Треба було кудись хутко зникати, бо хоч і поет, а ребра, хай там що, збиралися поламати. І в’язи скрутити. Ловили вже. І найкраща схованка була — в армії. Або в тюрмі, що було майже однаково. Та в тюрму Вілен не планував.

У військкоматі довго думали, куди б Білена… послати. Разом з його медаллю та рожевим дипломом. Та гулею від танкового люка, яка за цей час ще й підросла. А потім дізналися, що в поета є захоплення — копати ями, а саме це й треба у «стройбаті» — тільки там можна виявити свій талант на повну силу, тільки там копають, як ніде; тільки там збираються і поети, і письменники, і справжні співаки, бо «стройбат» — то істинна кузня радянських талантів та інтелекту.

Армія прийняла тепло й радісно, широко розкривши обійми та потім стуливши їх до хрусту кісток. Але майбутній великий поет вже через три місяці зрозумів, як поєднувати час і простір за командою старшини «копать от забора до обєда», навчився віддавати честь лише правою рукою; спати, стоячи на посту, з розплющеними очима, не плутати команди «напра-во!» і «наліво!» та говорити «руською» мовою, аби не звали «хохлом» — і йому дали єфрейтора, першому серед його призову.

Після того як він старанно пришив на погони «личку», його товариші, ще рядові та незаплямовані, підходили, клали руку на плече і замріяно говорили:

— Собака — друг людини…

Всі, як один! І чого це їм те здалося, про собаку?.. До чого тут собака?..

Привіз із собою в армію Вілен і шахи. Думав, у вільний час буде з кимось грати, та узнає ще хоч один хід, бо під пішаком на «Є2-Є4» вже й дошка протерлася… Але в їхнім полку розумних більше не виявилося: решта вміли лише в карти, доміно та в «сракача». Ну, ще «зоську» били.

Так би й валялися ті шахи, якби про вміння «молодого» не прочув сивоусий командир, спокійний та розсудливий полковник — вірний соратник великого маршала Жукова, який поклав на кожного фашиста по двадцять і більше наших хлопців та цим прославився навіки, до пам’ятника на коняці з великими яйцями. І саме цей полковник, друг Жукова, побудував дачі всім маршалам та генералам тіх часів, за що вони його дуже поважали.

Отож він несподівано і викликав Шерстохвостова до себе:

— Ну, що?.. Говорять, ти в шахах петраєш, єфрейторе?

— Та так, трохи… — як завжди скромно до скромності відповів

Вілен і спробував знітитися. — Але у моєму селі у мене ніхто не вигравав…

— Та і я, чесно кажучи, лише трохи граю… Я знаю, що кінь ходить буквою «Г». А ти який хід вивчив?