Сутiнки

— Чи ж вони не читали святців? Чи вже таке бидло копчене? — чухав замислено потилицю.

Старший ріс мовчазним та відлюдкуватим, іноді за весь день і десятка слів не скаже. Після смерті матері, яку згвалтували і потім застрелили п’яні партизани із загону Сабурова, чотирирічний Дмитрик взагалі більше року мовчав: думали, онімів назавжди.

До повернення Петра з фронту син жив у дальніх родичів, в іншій області. І навіть потім, після повернення батька, що був чужим, з чужою жінкою, хлопчик не відігрівся. Не розтопило йому душу. Ніколи було — ні батькові, ні мачусі — голубити напівсироту. Не стала Мотря для нього мамою: її затягло здичавіле за війну хазяйство, порушена хата, затягли звичайні будні, коли треба просто вижити сьогодні, не відаючи про завтра, а на тепло і ласку вже не залишається ніяких сил. А потім і своє дитя знайшлося, а тут і голод знову стався…

І Дмитро никав, непримітний і тихий, нікому не заважаючи, нікому не докучаючи своїм маленьким життям, назавжди вражений війною, як отрутою.

Через два тижні після пологів пішли у сільраду, до голови.

— Добрий день! — удвох привіталися, як послали.

— І вас туда ж! — відповів той, як оперіщив.

— То… як запісувать будімо? — спитав Сергій, хронічний голова у сільраді, тоскно дивлячись на конаючу муху у вікні, в самому низу його; потім висякався крізь пальці на підлогу та витер руку об волосся, і розгорнув замурзану книгу ЗАГСу на пожмаканій та залитій салом сторінці номер тринадцять.

— Інокентій! — твердо сказав Шерстохвостов і знудився, наче запив самогон брагою. — Так мого друга звали, на фронті…

— Окончатєльно? — підвівши ліву брову, поцікавився голова, чухаючи собі праве вухо двома пальцями і пильно придивляючись до Мотрі з немовлям на руках: е-е-е-ех!.. це б зараз погойдатися з цією молодицею на свіжому сіні, аби не породілля була!.. А ще й аби вдова!..

— Я шо, гунявий? — примружився Петро. — Чи не ясно склав? Чи вже й на друге вухо не чуєш?

Він натякав на перше вухо голови, на ліве, якого той позбувся, коли з Йовменом Сніжком воїлися за красуню Христю, та Йовмен переміг і, відкусивши, виплюнув Серьогине вухо у купу гною, а черв’яки аж заскавчали у захваті. І Христя — ох і дівка ж!.. — дісталася Йовмену.

— Пиши вже! — нагадав Петро, з презирством у голосі. — Чи — ше не опохмелився сьогодні? Так збігай, ми почекаємо. Тілько ногу пристебнуть не забудь…

Голова скрушно похитав головою, подивився на свій протез правої ноги, притулений до стіни: дерев’яний, не живий, назад не приросте, зараза!.. А якби й приріс — що то дасть? Нема ж тої радості, що скінчилася… Та й скінчилася, так і не почавшись: переїхав йому ногу Петрів сусід, Микола Чуб. Гусеничним трактором переїхав, гнида, коли вже з ним упадали за Настею, що сьогодні Миколина дружина — бо хіба ж Настя пішла б за Сергія, що враз став одноногим?! Так, отож…

Тут Микола все правильно прорахував: відсидів рік «за необережний наїзд на пішохода» та й отримав пишну Настю, ще й з добрим приданим. Тепер двійко дітей у них, а Настя цвіте мальвою, хитається пружно, йдучи, і очі блищать живими смарагдами. Не те, що його, Серьогина, Варка… Стала вся худа та кострубата, а при її зрості за два метри, здалеку — наче глиста в непритомності. І очі… як попелом щедро притрушені. І зморшки, як у баби Кошільки, котрій за вісімдесят перевалило ще в поза тому столітті, на самому початку. Да й кашляє — корова лякається і дає кисле молоко. А кинув у те молоко жабу — здохла…

— Ти писати думаєш?.. Чи гадаєш, ми прийшли на тебе побачити, такого красеня? — Знову гримнув Петро, постукавши по столу, яку двері. — Ато я нервений… з учорашнього…

Голова виринув зі спогадів, вмочив перо у чорнильницю і поволі поніс ручкою до паперу, та тут же й підскочив від жаху: пролунав такий пронизливий крик, аж луснула лампочка під стелею — то заверещав новонароджений у Мотрі на руках. Він так пручався, так лементував, пірнаючи звуком від верхів до низів, що заклало вуха…

Серьога завмер, кинув ручку і теж закричав на повен голос:

— Бля, зупініть його, я ньє можу работать за такіх обставін, падло! Вабщє охєрєлі…

Дитя враз змовкло. Та тільки голова вдруге потягнувся до ручки, як знову пролунав жахливий крик. Так вони й гралися деякий час: як голова торкався ручки — всі аж присідали від крику, а як прибирав руку від писалки — немовля й стихало.

— Кажіться міньє, ньє хочьє он зваться Інокентієм… — второпав навіть недоумкуватий голова.

— Як то — не хоче? — запсихував Петро. — Що воно розуміє? Воно ще геть не тямить!.. Пиши, давай!

І все повторилося.

— Ви вже как хочетьє, но або вспокойтьє його, або я запісувать ньє буду! Або ві з Мотрею дайотьє йому другоє ім’я, або закриваєм ету лавочку! — твердо заявив Серьога-голова, блимаючи єдиним оком: другого лишився, крадучи в дитинстві кавуни на баштані.

Я тут представнік совєцької власті, а ньє казьол у агароді! — Він аж примружився від насолоди, що обіймає таку посаду, що розумний такий.

— Таки так! — заявила й Мотря, що досі мовчала, і попросила ласкаво, торкнувши чоловіка за руку: — Давай, Петре, якесь інше візьмемо! Чи ж гарних імен мало?

— Наприклад? — вирячився Петро, вже звикши, що сина будуть звати таким цікавим ім’ям.

— Ну… Можна Овксентій… — дитя заверещало. — Або — таких у селі немає — Іполит… — Знову лемент.

— Хай би воно всралося! — махнув рукою Петро. — Давай, пиши — Вілен! — Дитя мовчало. — Це скорочено «Владімір Ілліч Ленін». На честь вождя нашого…

Дитя мовчало.

— Відіш, він ньє проти! — посміхнувся золотими зубами голова, аж засяяло в кімнаті. — Я ж гаварив, воно ньє сабражає, альє розуміє важність моменту!.. Ну, так і пішемо?

— Атож! — кивнув головою Петро, а Мотря ніяково і сумно посміхнулася, ніжно й обережно пригорнувши немовля.

— То й харашо! — голова записав усе що треба до свідоцтва і вдарив його печаткою, довго й ніжно похукавши на неї, витягнувши губи, наче цілував взасос. — Ти, Мотре, іді, а ти, Пьєтро, астанься на пару слів, — і коли Мотря пішла, зашепотів, ворушачи слинявими губами з прилиплим тютюном-самосадом у кутках роту: — Я ньє павинен такоє казать, но скажу: ньє забудь похрестіть дітя! Альє — я тобі нічого ньє гаварив!

— Та вже ж!.. Не забуду, Серьога.

— Ньє Серьога!.. Ньє Серьога! — Аж підстрибнув голова. — І ньє Сергій!.. А- Сергій Поліграфавіч! Да нас, Курлаєвих, завжді только по батькові зверталіся! — І його вуса на масній пиці, трошки більші, ніж у Гітлера були, настовбурчилися войовничо.

— Та по матері посилали!.. Бо весь ваш рід був і є пришелепуватим, — згодився Петро і вийшов, хряснувши дверима.

Голова зло і хитро посміхнувся, вже сам до себе: нехай тільки дізнається, що Петро похрестив сина- одразу ж стукне у райком, а тоді!.. Аж замлоїло на душі від уяви про те, що буде комуністові Петру. Бо вже було його сусідові, Йовмену Сніжку. Ой, було!.. Він подивився на настінний портрет Великого і Найкращого Батька всіх Живих і Новонароджених, що недобре посміхався крізь вуса, і знову вишкірив золоті зуби.

Петро вийшов на ґанок, прижмурився на сонці і помислив: а таки ж здасть він мене, сволота; тільки-но довідається, що охрестили — тут і здасть!.. І будуть тягати у райкомі пикою по підлозі… І ніщо ж цього Серьогу не вчить — вже ж за таке діло лишився всіх зубів, вставив золоті… Ні, таки дійсно весь їхній рід Курлаєвих пришелепуватий. І звідки вони впали на їхнє бідне село?..

…Ще дід Ігнат Шило розповідав, що приїхали Курлаєви вшістьох чи то з Мордовії, чи з-під Казані, ще до народження Леніна. Зачухані, немиті, без скарбу, говорили якоюсь незвичною мовою, яку мали за російську, геть не розуміли тутешніх, як і ті — їх.

Купили хату-розвалюху на краю села, на болоті, майже задарма, та й зажили відлюдькувато, спілкуючись з місцевими лише по крайній потребі. Працювали сяк-так у полі, мали дві гряди під вікнами, де рости нічого не хотіло, хоча земля тут — як сало. А й не стільки працювали, як пили. Крали буряки де можна, гнали самогон і пили. А напившись, співали матюкливих російських пісень, що звалися «частушки», від яких навіть у свиней очі на лоба вилазили, та завивали щось — то про Сибір, то про землю руськую, нещасную.