Украiна–Русь. Книга перша

5. Скіфи (І ст. н. е.).

Саме скіфи в союзі з сарматами у І ст. н. е. перебрали царський престол держави до своїх рук. Як те відбувалося кожного разу — невідомо. Могло бути і воєнне захоплення влади, і цілком мирна передача трону. Хоча перше — вірогідніше.

У деяких істориків часів Римської імперії поруч із Сарматією вживається стара назва держави — Скіфія, тому що племена скіфів із сарматами перебували у постійному союзі. Разом вони й прогнали гетів із престолу.

«После гетского разгрома население вернулось в город (Ольвию. — В. Б.) по просьбе скифов, заинтересованных в возрождении Ольвии как торгово–посреднического центра… судя по сообщению Диона Христома, в городе поселилось большое количество негреческого населения, которое оказало значительное влияние на культуру Ольвии; облик города сильно изменился» [77, с. 38].

Слухаємо далі:

«Создание производственного района говорит о восстановлении экономического положения Ольвии в I в. н. э.» [77, с. 39].

Звичайно, ні готи у II ст., ні гуни у IV столітті нової ери на теренах Скіфії (Сарматії) не з’являлися. Римська імперія усі східні народи, разом з північними, називала — варварами.

І для Сарматії (Скіфії) винятків не робила. Автор уже зазначав, що тюркські племена гунів, для того щоби тричі пройти територію Сарматії, мусили мати хоча би 20 мільйонів населення. Появу такого скупчення населення в середині IV століття нової ери від річки Уралу до Дону історія не зафіксувала.

Навпаки, в IV столітті нової ери на тій території починали гуртуватися племена майбутнього Хазарського каганату. Тож гунам там місця в IV столітті не було.

Не зафіксували історична та археологічна науки також передислокації у І–II століттях нашої ери із Прибалтики до Причорномор’я так званих німецьких племен готів.

Отож, красномовні описи німецько–російських істориків про походи гунів та готів є звичайними «доважками брехні» до історичної науки. Не будемо черговий раз пояснювати навіщо подібне фальшування чинилося в науці.

Та в європейських аналах зафіксовані війни, що точилися між «варварськими племенами» у Причорномор’ї та на дальніх кордонах Римської імперії.

Тому автор пропонує розглянути та дослідити й це питання.

В черговий раз програвши боротьбу за титул царя Сарматії (Скіфії), гети не змирилися з поразкою. Боротьба тривала далі. З одного боку, гуртувалися скіфи, сармати та слов’яни, яких уже починають називати венедами та антами, а з другого, — східні та західні гети.

Не забуваймо, у 330 році Римський імператор Костянтин заснував місто Константинополь і переніс до нього свою столицю. Невдовзі з’явилася Візантійська імперія, яка успадкувала східні володіння Римської. Ще за часів Римської імперії імператор Троян (106 рік) підкорив задунайські племена гетів та включив їх до нової провінції — Дакія. Частина гетських племен, що мешкали у придунайських степах та в Причорномор’ї, залишилася у Сарматській державі. Саме вони ділилися на східних та західних, яких із примхи істориків почали іменувати вестготами та остготами, а антів та скіфів, які з ними іноді ворогували, — гунами.

На початку V століття скіфо–сарматсько–слов’янські племена, що володіли престолом Сарматії (Скіфії), спрямували свої зусилля проти Риму. Вони завдавали кілька ударів по Риму, а їхня спроба прорватися «на Балканский п(олуостров) (до Константинополя. — В. Б.) в 469 потерпела неудачу».

А далі, за тією ж Великою Радянською Енциклопедією, «Постепенно г(унны) исчезают как народ…»[25, т. 7, с. 450].

Що цікаво: абсолютно така сама доля, за тією Енциклопедією, спіткала: скіфів, сарматів, готів, остготів, вестготів тощо.

Що ж відбулося насправді у Скіфо–Сарматській державі наприкінці V — на початку VI століття нової ери? Хоча зрозуміло, що війну з давнім Римом та новою Візантійською імперією вела вся Скіфо–Сарматська держава, але головний тягар війни все ж припав на долю гетських племен, які, практично, були знищені, а ті, що вціліли, — залучені до своїх одноплемінників. Дуже важкі втрати у тих постійних війнах зазнали сарматські племена.

На арену Скіфсько–Сарматської держави в кінці V — на початку VI століття виходить «анто–венедсько–склавинський» союз слов’янських племен. Отож:

6. Анти (VI ст. н. е.).

Такий шлях пройшла скіфська держава за 2 тисячі років свого існування: з 1500 року до н. е. — 600 року н. е. Саме на базі цієї держави (територія, племена, закони, мова, звичаї тощо) повстала давня Київська держава — Русь (Україна).

Послухаємо, що говорить Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) про антів:

«Анты [греч(еское) Антаі], название вост(очно)–слав(янских) племен.., применявшееся визант(ийскими) писателями 6–7 вв. впервые встречается в керченской надписи 3 в. н. э… А(нты) занимали зону лесостепи между Днестром и Днепром и к востоку от Днепра. Они знали пашенное земледелие, оседлое скотоводство, отделившееся уже от с(ельского) х(озяйст)ва, ремесло, добычу и обработку железа, высокоразвитое гончарство, ювелирное ремесло, обработку камня, кости, ткачество и т. д… Для антского общества была характерна сел(ьская) община. Археологам известны остатки обширных поселений А(нтов), состоявших из ряда отд(ельных) домохозяйств, ремесл(енных) мастерских… в 3–4 вв. у А(нтов) складывается гос(ударст) во. В письм(енных) источниках 6–7 вв. упоминаются политич(еские) деятели А(нтов): цари — Бойс, Ардагаст, Пирагаст; вельможи — Идарий, Келагаст; полководцы — Хильбудий, Доброгаст; дипломат Межамир и др. Полагают, что имя Божа было известно автору “Слова о полку Игореве…” С начала 6 в. А(нты) вместе с родственными им склавинами вели наступление на балканские владения Византии… Во время войны 550–551 часть А(нтов) и склавинов осталась на Балканах… Имя А(нты) в начале 7 в. перестало упоминаться в письм(енных) источниках. Место А(нтов) заняло новое объединение — Русь, ядро к(ото)рого совпадало с наиболее развитыми землями А(нтов)» [25, т. 2, с. 111–112].

Як бачимо, слов’янські племена, які Візантійська імперія іменувала Антами, мешкали на теренах сучасної України ще у III столітті нової ери. І, звичайно, вони були місцевими племенами Скіфської держави, бо пройти із заходу, чи півночі, щоби бути зафіксованими у Керчі (Боспорське царство) у III столітті, вони не могли. Скіфи винищили б прийшлих чужинців.

А нам імперська історична наука та її українські «прихильники Седова» досі «співають пісень» про прийшлий у V–VI століттях слов’янський народ на корінні землі України.

Ще цікавіше Велика Радянська Енциклопедія (третє видання) писала про Венедів. Хоча поруч вкидала до тексту відверті фальшивки та «доважки брехні». Зрозуміло, всі ті фальшивки вносилися до тексту, щоби звеличити московитів та приписати їх до слов’ян. Отож послухаємо ВРЕ: «Венеды, древнейшее наименование слав(янских) племен… Название “В(енеды)” встречается с 1 в. н. э. Они жили,… согласно Пейтингеровым таблицам, — к С(еверу) от Карпат и на Ниж(нем) Дунае. Плиний Старший, Тацит с нек(ото)рыми колебаниями причисляли В(енедов) к сарматам,… историк Иордан (6 в.) отнес их к славянам» [25, т. 4, с. 495].

ВРЕ без будь–яких заперечень відносить Венедів до І століття нової ери. А давні історики Пліній Старший і Таціт, які самі жили у І столітті (перший — у 23–79 роках, а другий — у 58–117 роках) поєднували Венедів із Сарматами, тому що і перші, і другі входили до однієї держави. Гетський історик Йордан, який жив у шостому столітті, коли уже існував «союз слов’янських племен», а слов’яни виособилися в окрему державу, відніс Венедів до слов’янських племен. Тобто, він у VI столітті знав краще ситуацію.

Слід зауважити, що багато сучасних істориків до давньої прослав’янської культури (антсько–венедської) відносять десятки археологічних культур, серед них: Зарубинецьку, Волино–Подільську, Черняхівську, Київську, Етулійську та інші. «На теренах України і в найближчому довкіллі (в науковій літературі воно названо римським) існувало більше як десять таких етнокультурних (українських. — В. Б.) утворень» [27, с. 183].