Украiна–Русь. Книга перша

Автор свідомо навів цю довгу цитату, щоби читачі мали змогу оцінити масштаби фальсифікацій німецьких та російських істориків XVIII–XIX століть — укладачів світової історії. Коли проаналізуємо наведену цитату, то зрозуміємо навіщо це фальшування творилося та чиї інтереси відстоювало.

Отож, згідно з Великою Радянською Енциклопедією (третє видання) гули — це тюрські племена, які в IV столітті перекочували на Дон до сарматів, потім розгромили на Кавказі аланів і рушили до Причорномор’я. Тут вони спочатку зустріли племена царських скіфів, каліпідів та алазонів та розгромили їх, бо всі ті скіфські племена, включаючи сарматів, не належали до «тюркських племен». Але німецькі та російські історики про те забули повідомити, вперше описуючи давні події. Тому виключно так історики трактують давні події досі. А далі гуни розгромили гетів (теж скіфське плем’я) та «подчинили большую часть остготов и заставили вестготов отступить во Фракию». Хоча ніяких готів давня історія у нижньому Придунав’ї не знає. То були ті самі гетські (скіфські) племена, які називалися східними та західними. Перші жили від Дніпра до Дунаю, а другі — понад Дунаєм.

Але, що цікаво, ті ж гуни раптом згадали, що вони ще не були в Малій Азії, тому розвернулися та «пройдя через Кавказ, опустошили Сирию и Каппадокию». Звернімо увагу, це відбулося в найгустонаселеніших місцях Малої Азії. А оскільки гунам і тут не сподобалося, то вони знову повернулися в Придунайські землі і «обосновались в Паннонии». Це сучасна земля Угорщини (західна частина), Югославії (північна частина) та Австрії (східна частина). А через те, що отим гунам дуже не подобалися сусіди, зокрема Велика Римська імперія, то вони у 451 році пішли війною і на неї, але 455 року в битві на річці Недао були вщент розгромлені римлянами. Та найцікавіше вкінці: «Постепенно Г(унны) исчезают как народ…»

І то повністю зникають за кілька десятиліть — жодної історичної згадки! Зразу ж виникає запитання: — А скільки тих гунів було із самого початку, що тільки одну Скіфію зуміли пройти воєнним походом тричі?

Адже скіфів було 40 мільйонів. І як свідчив великий Геродот, скіфів на їхній землі ніхто перемогти не зможе. Отож бачимо розбіжність думок Геродота і німецько–російських істориків. В чому ж річ?

А річ у тім, що ніяких гунів у Скіфії та Придунайській долині ніколи не було. Це вигадка німецьких та російських істориків. Ось що пише Велика Радянська Енциклопедія про готів:

«Готы… племена восточных германцев… В нач(але) н. э. жили на юж(ном) побережье Балтийского м(оря) и по ниж(ней) Висле. Передвигаясь с кон(ца) 2 в. на Ю(го)–В(осток), достигли в 1–й пол(овине) 3 в. Сев(ерного) Причерноморья… Г(оты) делились на остготов (жили в низовьях Днепра) и вестготов (в низовьях Днестра)…» [25, т. 7, с. 187–188].

Дуже потужно брехали німецькі історики та, як побачимо, — байкарі, відводячи своїм племенам південні землі України. А інші німецькі історики — найманці московських царів, так само потужно вписували той матеріал до так званих російських історичних джерел.

Тому скіфським племенам гетів за німецько–російськими джерелами місця на півдні Скіфії (України) у II–VI століттях немає, хоча абсолютно невідомо куди вони могли подітися.

Ми пам’ятаємо, за свідченням Геродота, що першим царем Скіфії був цар Гет — представник племені гетів. В часи Геродота (V століття до нашої ери) царями Скіфії були представники царських скіфських племен.

Надзвичайно важко сьогодні розповідати, як відбувалися зміни царських династій. Та гетське племя скіфів не зникло з причорноморських теренів ні у І столітті до нової ери, ні у V–VІ століттях новітньої ери. І цьому твердженню є дуже чудові докази у працях самих російських академіків. Так, у книзі «Античные государства северного Причерноморья», яку особисто редагував академік Б. А. Рыбаков, стверджується:

«В середине І в(ека) до н. э. Ольвия была разгромлена гетами, о чем свидетельствуют следы многочисленных пожаров, фиксируемые раскопками в различных частях города» [77, с. 38].

Тобто, напередодні новітньої доби, за 50–30 років до її початку, скіфське плем’я гетів, мешкало у межиріччі Дніпра та Бугу.

І та сама книга стверджує далі:

«Основная масса крымских фибул IV в(ека) тождественна фибулам Черняховской культуры не только по форме, но даже по рецепту металла, новому для Северного Причерноморья…» [77, с. 241].

А Черняхівська культура не мае нічого спільного з германським плем’ям готів, чи остготів, які нібито в IV столітті мешкали «в низовьях Днепра». Отакі пироги випікала так звана російська історична наука. Бо: «Черняховськая культура, археол(огическая) культура рубежа 2–3 вв. — рубежа 4–5 вв. в лесостепи и степи от Ниж(него) Подунавья до Левобережжя Днепра на В(остоке). Назв(ана) по могильнику у с. Черняхов (Кагарлыкский р(айо)н Киевской обл(асти)… Оседлоземледельческие,скотоводч(еские) племена носителей Ч(ерняховской) к(ультуры) жили в больших неукрепленных поселениях… Подъем земледелия в эпоху Ч(ерняховской) к(ультуры) отмечен усовершенствованием плуга и рала с жел(езными) наконечниками; вол и лошадь использовались… как тягловая сила; расширился состав культурных злаков; под пашню освоены значительные площади. Были развиты железоделательное, кузнечное, бронзолитейное, камнесечное, косторезное ремесла… Керамика (миски, кувшины) изготовлялись в основном на гончарном круге. Процветала торговля с ближайшими антич(ными) центрами… Большинство исследователей считают, что Ч(ерняховская) к(ультура) создана племенами (що мешкали на цих теренах. — В. Б.).., упоминаемыми древними авторами на территории её распространения… (а це племена даків — сучасні румуни; сармати, скіфи, слов’яни — сучасні українці; хоча, зрозуміло, що німецько–російські історики тягли до цієї компанії племен вигаданих готів–германців. — В. Б.)…

Существует гипотеза о перерастании (Черняхівської культури. — В. Б.) в древнеслав(янскую)…» [25, т. 29, с. 112].

Дуже хитро писали російські академіки про Черняхівську культуру, доплітаючи до неї вигаданих готів. Немовби ті німецькі племена прийшли на наші південні землі напередодні появи на них слов’ян. Тому й дозволили існуванню тільки гіпотези «О перерастании Черняховской культуры в древнеславянскую». Подякуємо московитам і на цьому. Навіть оця, профільтрована московськими науковцями, цитата свідчить, що Черняхівська культура поєднує племена давньої Скіфії з племенами (народом) Київської язичницької держави V–VI століть новітньої доби. Тому надбання Скіфської держави II тисячоліття до н. е. — IV століття нової ери є надбанням праукраїнського етносу і належить, в першу чергу, цьому народові.

Як бачимо, навіть поважні російські академіки допускалися помилок, які зводили нанівець їхні вигадки про український народ — зайду на своїх етнічних землях.

Отож, пропонуємо звернутись до сучасних українських істориків та археологів, які поступово (ще не повністю) поминають відмовлятись від одвертих німецько–російських «доважків брехні».

Автор вважає за потрібне зауважити, що він не ставить під сумнів теорію міграції народів у давні часи. Але слід пам’ятати, що під цю теорію міграції до історії введено багато вигадок та фальшивок. Однією з них є вигадка про так званих кіммерійців, які немовби у VII столітті до нової ери прийшли в Причорномор’я «з центральноазійських степів». Все це є вигадкою, бо повністю суперечить Геродоту, який заявив, що «Скіфи є дітьми Борисфену, тут народилися над (Дніпром) і тут розвинулися як народ, утворивши свою державу Скіфію», і відбулося все те ще у 1500 році до н. е. Тобто, за 800 років до появи кіммерійців у степах Причорномор’я, скіфи уже володіли тією землею і мали свою державу.

То куди ж прийшли кіммерійці?

Можливо, кіммерійці були одним із племен Скіфської держави і в VII столітті до н. е. очолювали державу. Не будемо досліджувати це питання окремо. Нехай цим займуться молоді історики. Тому що цілком очевидно, якась із двох сторін помиляється: чи то історики, чи то Геродот. Хоча не довіряти Геродоту немає жодних підстав. Нас цікавить інше. Історія стверджує таке: