Украiнсько-росiйський договiр 1654 року. Мiфи i реальнiсть

Саме так, щоправда досить експресивно, щодо московських дипломатичних урядовців та їхніх специфічних документів, висловився піддячий Посольського приказу Г. Котошихин, який емігрував до Швеції: "Пишут они в статейних списках не против того, как говорено, а прекрасно виставляючи свой разум на обманство, через чтоб достать у царя себе честь й жалованье большое; и не срамляются того творити, понеже о том, кто на них может о таком деле объявить. Для чего так творят? Для того: російского государства люди природою своєю спесивы, и необычные ко всякому делу, понеже в государстве своем наученія никакого добраго не имеют и не приемлют, кроме спесивства, и безстыдства, и ненависти, и неправды".

Бутурлінський звіт царю, який грішить неповнотою, а в деяких місцях неточністю, був розтиражований у безлічі радянських видань, особливо останніх десятиріч. Він відомий нам також і з підручників історії СРСР (історія України, як ми знаємо, довгий час у навчальних закладах України не викладалась).

На Раді в Переяславі Богдан Хмельницький з'явився під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він вказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами:

"А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога". Учасники Переяславської ради — старшина усіх рангів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя московського православного".

Гетьман і старшина з'явилися на "съезжему" дворі, де мешкали московські посли. Там і відбулася офіційна аудієнція з посольством. Посли вручили царську грамоту Богдану Хмельницькому, який і передав її генеральному писарю Івану Виговському, а той зачитав "всем людям явно". В грамоті говорилося, що цар "велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им протів недругов ратными людьми". Після того Богдан Хмельницький і Бутурлін обмінялися промовами.

Потім мала відбутися присяга. В зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини, в церкві виникли серйозні ускладнення, гостра колізія. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королю, не порушить їх прав і вольностей і надасть на їх маєтності свої грамоти.

Царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки піддані присягають царю — "чинят веру царям". А цар "учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи и призрении", тобто гетьман і старшина повинні покладатися на "царское милостивое слово. А царь и от недругов их в обороне и захищеним будет держать, и вольностей от них не отымет, и мастностями им чем хто владеет, пожалует им владеть по-прежнему".

Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками і "усіма людьми" і вийшов з церкви. Він відправився до двору переяславського полковника Тетері і там довгий час розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Нарешті прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович-Лісницький і повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що "непристойно за государя присягати подданым". Полковники аргументували свої вимоги тим, що при укладанні угод козаків з польським королем присягали від його імені коронні гетьмани, "пани-рада" (тобто сенат), московські посли вдалися до іншої мотивації: королі польські "не самодержавцы, не хранят присяги своей, а государское слово переменно не бывает" (Далі побачимо, наскільки ця заява московських послів про твердість царського слова була далекою від істини.). Однак козацькі полковники Тетеря і Лісницький заявили, що "гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя". На що була різка заява: цар "изволил принять их под свою високую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сію милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать". Бояри намагалися нав'язати козацтву ті принципи, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя — це ласка, "пожалування", і в нього не може бути рівноправних стосунків з людьми. Такі поняття були чужими для світогляду українців, сформованого у відповідності до західноєвропейських конституційних норм.

Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає — абсолютистська тоталітарна царська держава. Але вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговорів, змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське і українське духовенство — архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій з священиками і дияконами усіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Після присяги гетьман з послами в кареті, а старшина і полковники пішки дісталися знову до "сьезжего двору". Там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем клейнодів — булави, прапора із дорогоцінних тканин, хутра, ферезеїв (каптанів) і шапок. Старшину, окрім іншого, — наділили царськими дарунками — соболями. Ті представники старшини, які зігнорували Переяславську раду, заявляли потім, що вони не хочуть продаватися та йти в неволю "за царських котів", маючи на увазі соболині шкурки.

На другий день присягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони згодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Хворого переяславського війта (урядник магістрату) принесли до церкви на ліжку, на другий день він помер.

Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав у Переяслав славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.

Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Як писав до польського короля коронний обозний Андрій Потоцький, Іван Богун з тих козаків, для яких "найвища державна рація — щоб не бути ні під вашою королівською, милістю, ні під царем".

"Статейним списком" Бутурліна був закладений початок московської версії міфа, легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенароднеє множество мужского й женского полу" і т. ін.

В "Історії України-Руси" (т. IX) Михайло Грушевський подає знайдені ним в архіві іменні списки тих, хто присягав у Переяславі: гетьман Богдан Хмельницький і генеральна старшина — писар Іван Виговський, судді — Самійло Богданович-Зарудний і Федір Лобода; обозний Коробка, осавули — Місько і Павло Яненки; полковники: чигиринський — Трушенко, черкаський — Пархоменко, канівський — Стародуб, корсунський — Гуляницький, білоцерківський — Половець, київський — Пішко, чернігівський — Пободайло, ніжинський — Іван Золотаренко, прилуцький — Воронченко, миргородський — Лісницький, полтавський — Пушкар, переяславський — Тетеря. В наступні дні до них приєдналися полковники: кропивенський — Джалалій і кальницький — Іван Федоренко (колишній наказний полковник).