Укранська ментальнсть укранська державнсть (СИ)

╤ нарешт╕, епоха козацького лицарства, так само, як свого часу, епоха середньов╕чного лицарства, благополучно завершилась. Под╕бно тому, як на зм╕ну середньов╕чним Майстрам прийшов тупий конве╓р, на зм╕ну козакам-лицарям прийшли так╕ ж туп╕ солдати, в╕д яких вимагалось т╕льки одне - швидко перезаряджати рушницю ╕ точно виконувати команди оф╕цера. Солдат повинен був стати в╕йськовою мар╕онеткою, бездумною ╕ точною, як механ╕зм. ╤ ця туп╕сть ╕ точн╕сть досягалася вже не виучкою, а пост╕йною муштрою, щоби в голов╕ солдата не було жодних зайвих думок, а т╕льки готовн╕сть виконувати команду ╕ мовчки вмирати. Починалася епоха, коли в╕йну вели в╕йськов╕ машини зг╕дно з алгоритмами - число гармат ╕ штик╕в на к╕лометр фронту, забезпечення безпереб╕йного постачання бо╓припас╕в ╕ харч╕в, тил з лазаретами, ╕нженерн╕ в╕йська, тощо. Солдати являли собою розх╕дний матер╕ал, вони насильно рекрутувалися в в╕йсько з кр╕пак╕в ╕ ╖хня к╕льк╕сть обмежувалась т╕льки можливостями держави по утриманню. Б╕льша ╕мпер╕я мала б╕льш╕ можливост╕, б╕льш╕ арм╕╖, б╕льша експанс╕я, б╕льше захоплених земель ╕ народ╕в, кр╕пацтво набира╓ форм рабства, ╕мпер╕я розширю╓ться, багат╕╓ ╕ процв╕та╓. А десь на неосяжн╕й д╕амантов╕й вишин╕ восс╕да╓ самодержавна ╕ всесильна ╕мператриця. Лицар╕ залишились в минулому, мистецтво зам╕нила технолог╕я, побудована на ц╕лковитому ╕гноруванн╕ людсько╖ г╕дност╕. Посполитий народ доведений до р╕вня худоби, дворяни благоденствують, а чиновники вилазять з╕ шк╕ри, щоб вислужитись ╕ п╕днятись ще хоча б на один щабель з чотирнадцяти клас╕в "табели о рангах", одним словом, все зг╕дно "истинных правил Гражданского общества".

Козаки ще деякий час використовуються в нестандартних умовах, на поруб╕жж╕, для придушення внутр╕шн╕х заворушень, але те в╕льне козацтво, що було на Низу, вже було резервац╕╓ю, що доживала останн╕ роки. В д╕йсност╕, там вже повним ходом йшла трансформац╕я сусп╕льного устрою в напрямку переважання в╕льних селянських господарств (ферм) ╕ торг╕вл╕, але цей процес навряд чи м╕г повноц╕нно завершитися поряд з агресивною ╕ нещадною ╕мпер╕╓ю. С╕ч була держава в держав╕, ╕снування яко╖ стало ментально неприйнятне для ╕мперсько╖ верх╕вки, тому не мало жодних перспектив. ╤мпер╕я ╕ воля - дв╕ реч╕ несум╕сн╕ - ненажерлива ментальн╕сть, що потребу╓ безперервно╖ експанс╕╖ ╕ перемог, яка мр╕╓ про захоплення Константинополя ╕ не раху╓ться з людськими жертвами не переносить саму ╕дею вол╕, бо вся ╖╖ велич ╓ результат безперервного насильства. Пряме в╕йськове протистояння тиску з боку ╕мпер╕╖ також було неможливе. Можливий був т╕льки вар╕ант партизансько╖ в╕йни, по типу Кавказько╖, але це була б в╕йна на винищення ╕ позбавлена жодних перспектив. Врешт╕-решт, козацтво, як ╕ укра╖нство, було остаточно придушене ╕ на Низу ╕ в Гетьманщин╕ ╕ на Слобожанщин╕. Воно залишилося т╕льки в ментальност╕, в нац╕ональн╕й ╕сторичн╕й пам'ят╕ або, як зараз полюбляють говорити, в нац╕ональн╕й м╕фолог╕╖. Так само знаменита польська шляхетська демократ╕я не змогла протистояти тиску ╕мперсько╖ машини, ╕ славн╕ "лицар╕-ляшеньки" разом ус╕╓ю Польщею стали жертвою тупо╖ в╕йськово╖ машини О. Суворова (okrutnych Moskali) п╕д час Барсько╖ конфедерац╕╖.

╤сну╓ думка, що лицарство (в широкому розум╕нн╕, як лицарство духу, аристократизм духу) в сусп╕льств╕ п╕дтриму╓ться завдяки певн╕й спадко╓мност╕, тяглост╕, через безпосередн╕й контакт, який бува╓ м╕ж вчителем ╕ учнем. (Тако╖ думки притриму╓ться, наприклад, Оксана Забужко в сво╖й прекрасн╕й розв╕дц╕ "Notre Dame d'Ukraine: Укра╖нка в конфл╕кт╕ м╕фолог╕й"). Вчитель, так би мовити, запл╕дню╓ св╕дом╕сть учня, переда╓ те сутт╓ве, що конче необх╕дне для його формування в певному напрямку. (В абсолютизован╕й форм╕ ця ╕дея виступа╓ в ритуал╕ рукопокладання, коли ╓пископ, як спадко╓мець апостол╕в, накладаючи руки на майбутнього священика, проводить в нього благодать Святого Духу ╕ як╕сно зм╕ню╓ його стан - висвячу╓. ╤ оск╕льки цей ритуал не переривався в╕д Христа, то свят╕сть Христа начебто ма╓ передаватися в форм╕ благодат╕ на новоспеченого священника. ╤снували також в╕дпов╕дн╕ ритуали посвячення в лицар╕). А тому лицарство - ел╕тне явище, недоступне посполитим стецькам ╕ федькам. А значить розрив тяглост╕ приводить до безповоротно╖ втрати традиц╕╖ лицарства, в╕дпов╕дно - ╕ самого лицарства. (За словами О. Забужко, залиша╓ться ╕нтел╕генц╕я розриву, позбавлена ознак лицарства).

На мою думку, безперервн╕сть, тягл╕сть, спадко╓мн╕сть, як необх╕дний елемент ╕снування, може стосуватись рац╕онально╖ ╕нформац╕╖, наприклад, технолог╕╖, вчення, чи науково╖ школи, що д╕йсно втрача╓ться при порушенн╕ тяглост╕, ╕ для нас виявляються д╕йсно мертвими ╕ мовчазними древн╕ мови ╕ письмена, що втратили сво╖х нос╕╖в. Лицарство ╓ прояв духу, а значить пов'язане з духовним життям людини, яке не зводиться до ╕нформац╕йного вим╕ру (тексту), а тому не може передаватись рац╕ональними формулами чи ритуальними ман╕пуляц╕ями. На м╕й погляд, схильн╕сть до лицарства явля╓ собою вроджену властив╕сть людини. Тобто людина вже народжу╓ться лицарем, так само, як ╕нша народжу╓ться во╖ном, поетом, музикантом або пристосуванцем. Це свого роду, талант, спрямован╕сть душ╕, яка вбира╓ в себе все, що в╕дпов╕да╓ ц╕й спрямованост╕ ╕ вдосконалю╓ себе в ц╕й якост╕. Цей талант може глибоко др╕мати, але коли виникають в╕дпов╕дн╕ умови, в╕дбува╓ться його розкриття. Формули, заклинання ╕ ритуали, сп╕лкування, обставини життя, ментальн╕сть народу можуть сприяти цьому розкриттю, але не вони, а тим б╕льше не походження створюють лицар╕в духу. (У скандинав╕в з аналог╕чного приводу ╓ присл╕в'я: "В╕к╕нги народжуються в╕д подиху п╕вн╕чного в╕тру"). Духовне лицарство явля╓ собою властив╕сть етично╖ складово╖ душ╕, що форму╓ ц╕лком певне п╕днесене й одухотворене св╕тосприйняття ╕ проявля╓ себе в в╕дпов╕дному в╕дношенню до д╕йсност╕, в в╕дпов╕дних почуттях ╕ вчинках. Часто це в╕дношення по╓дну╓ться з почуттям покликання чи м╕с╕╖, яке може стати визначальним в житт╕ людини.

Я наведу один приклад, близький мен╕, так би мовити, територ╕ально. М╕й вчитель ╕стор╕╖, Михайло Гнатович Сереженко, на протяз╕ майже всього життя, починаючи з дитинства, був товаришем нашого видатного перекладача ╕ поета - Миколи Лукаша, кролевчанина, людини найпрост╕шого походження. Сереженко залишив спогади про Лукаша (╖х можна найти на сайт╕ м╕ста Кролевця www.krolevets.com/forum). Микола Лукаш поза всякими сумн╕вами був лицарем духу по всьому його способу життя, по д╕яльност╕ ╕ в╕дношенню до людей, хоча обстановка, в як╕й в╕н формувався, як особист╕сть, аж н╕як цьому не сприяла. Чисто по форм╕ в╕н повторив подвиг славного лицаря Донк╕хота, що боровся з в╕тряками, але в б╕льш серйозному вар╕ант╕ - в 1973 роц╕ в╕н в╕дкрито написав листа в Презид╕ю Верховно╖ Ради УРСР з пропозиц╕╓ю в╕дбути йому, Лукашев╕, терм╕н ув'язнення зам╕сть ╤вана Дзюби, бо той хвор╕в на сухоти, а в╕н, Лукаш, ╓ здоровий ╕ до того ж под╕ля╓ погляди Дзюби, що викладен╕ ним в робот╕ "╤нтернац╕онал╕зм чи русиф╕кац╕я?", крим╕нальн╕ з точки зору влади. Хто пам'ята╓, що являв собою радянський режим в т╕ часи, може соб╕ уявити насл╕дки такого вчинку (виключення з╕ сп╕лки письменник╕в, заборона друкувати, посилатися, згадувати, обструкц╕я з боку будь-яких оф╕ц╕йних орган╕в). З╕ спогад╕в М.Г. Сереженка: "В 1978 роц╕ в Кролевц╕ померла мати Лукаша. На похорон в╕н при╖хав без коп╕йки грошей, в потертих лижних штанях, в светр╕ ╕ брезентов╕й куртц╕. На голов╕ бавовняна шапочка з помпоном, на ногах боти, подарован╕ йому Мойсе╓м Ф╕шбейном, в яких в╕н ходив ╕ вл╕тку 1979 року. А похорони були зимою в лютий мороз". Без засоб╕в для ╕снування в╕н жив близько шести рок╕в, поки не наступила деяка в╕длига ╕ знову не почали публ╕кувати його переклади, (перший почав В╕тал╕й Коротич в "В╕тчизн╕" 1979 року), але за весь цей час в╕н не робив жодних звернень до оф╕ц╕йних орган╕в щодо пом'якшення санкц╕й. Вт╕м, це чисто формальна сторона справи, яку дехто може сприймати, як невм╕ння адекватно поводитися, пристосуватися до нев╕дворотного ╕ незламного, чи просто, як недолуг╕сть, дур╕сть. Власне, в╕дношення до цього вчинку з боку певно╖ людини ╓ "лакмусовим пап╕рцем", що характеризу╓ цю людину щодо наявност╕ в н╕й лицарства. Уяв╕ть соб╕, якби значна частина укра╖нських л╕тератор╕в п╕дтримала Лукаша. Але лицар╕в б╕льше не знайшлося. Ще один м╕й земляк з Кролевця (╕ м╕ж ╕ншим, товариш мого батька по самод╕яльному музично-драматичному театру) Панас Федорович Кочур (Кочура), якого життя заставило стати письменником (в 24 роки в╕н попав в авар╕ю ╕ в╕д того часу був прикутий до л╕жка), сказав про Лукаша: "Ех, Микола, Микола... Вл╕з, як сл╕пе теля в яму". (За згадками М. Сереженка). Чи розраховував Лукаш на те, що його вчинок, якщо не п╕дтрима╓, то хоча б не засудить Сп╕лка письменник╕в Укра╖ни? Навряд чи. Сп╕лку вже прос╕яли через сито ╕ лицар╕в там не залишилось. Але Лукаш не був сл╕пим телям, це точно. Серед його друз╕в б╕льш╕сть були дисиденти, в╕н був достатньо ╕нформований ╕ ч╕тко уявляв можлив╕ насл╕дки свого вчинку. Але як лицар духу в╕н не м╕г залишатись байдужим, коли йшлося про те, в чому св╕домо чи п╕дсв╕домо в╕н вбачав свою м╕с╕ю - про мову. Мова, то була його "прекрасна дама", як╕й в╕н присвятив сво╓ життя, знехтувавши нав╕ть с╕мейним щастям. Я думаю, в╕н ч╕тко уявляв, що знаходиться на передньому кра╖ боротьби за укра╖нську культуру, а значить - за ╕снування укра╖нсько╖ нац╕╖, ╕ що це д╕йсно боротьба, в як╕й не можна об╕йтись без жертв. ╤ д╕йсно, його вчинок ув╕йшов в ╕стор╕ю, як один ╕з зразк╕в прояву лицарського духу представник╕в нашого народу. Але власне, народу, а не л╕тературних адм╕н╕стративних бонз. Бо величезна культурна ╕ мовна скарбниця, що ╖╖ залишив п╕сля себе Микола Олекс╕йович Лукаш, так ╕ залишилась не виданою (точн╕ше, виданою частково). Залишилася на картках взята з народу ун╕кальна лексикограф╕чна колекц╕я, яку в╕н збирав усе життя. Видання чи не видання спадщини Лукаша явля╓ собою ще один "лакмусовий пап╕рець", який в╕н п╕сля себе залишив, що виявля╓ р╕вень зр╕лост╕ нашого сусп╕льства.