Мiстичний вальс

— Це я їм так сказав.

Лана, що вже прямувала до дверей, завмерла, а потім озирнулась.

— Що?

— Я сказав їм, що то вони схибили. Що сплутали… так я їм сказав.

— А насправді?

— Ви тільки не картайте себе, — пристрасно зашепотів король, — ані хвороба, ні, тим паче, ваше зілля тут ні до чого. Я дійсно задихався, тому що… утім, не має значення. Це тривало всього одну хвилину.

Світлана не витримала і, присівши на краєчок ліжка короля, взяла його за руку — так, як робила це в першу ніч.

— Інколи досить і хвилини.

— Я знаю. А ви дуже злякалися?

— Ледь ноги не віднялися, — чесно зізналась вона. — Та я навіть знаю причину, з якої вони кінець-кінцем мені прислужились.

— І яка ж вона, та причина?

— Мені треба було поспішати до вас.

Довгі пальці короля обережно стиснули її руку.

— Спасибі.

— Це мій обов’язок.

Володар загадково всміхнувся і перевів розмову на інше.

— Ви були дружкою у Зоряни?

— Так. Тільки у радника чомусь не було боярина, якщо, звісно, не рахувати сімох сивочолих похмурих дядьків, котрі узивають себе Радою Старійшин, і їхнього не менш похмурого голову. Може, хтось із них вважається…

— Ні. Це такий звичай.

— На кшталт того вашого купання в крижаній воді?

— Ну, не зовсім, але щось подібне є, — король перевів дух — вдихати глибоко йому все ще було важко. — Чоловік, беручи шлюб, нічого не втрачає, тоді як жінка…

— А свободу?

— Даруйте, що?

— В нашому краї чоловіки вважають, що шлюб — це кайдани, в які заковується холостяцька вольниця!

— І з такими поглядами вони все ще одружуються? — король похитав головою. — Неймовірно. А чому?

— Що «чому», мій володарю?

— Чому вони тоді беруть шлюб? Від якої волі відмовляються? Спитайте в них це!

— Питала, і неодноразово.

— І що? — король так захопився жвавою розмовою, яка за мить докорінно змінила загадкову чужинку, що навіть підвівся, опершись на лікоть.

— Відповіді різні. Хтось одружується, як чесний чоловік — це коли наречена вагітна ще до шлюбу…

— Таке в нас теж буває, — кивнув король, погоджуючись.

Та невже? А я вважала, що Світозар і його семеро козенят встигають всім свічки тримати!

— Деякі одружуються, щоб мати пралю, куховарку та прибиральницю задарма…

— Тобто беруть жону замість челядниці?

— Саме так, — жах у голосі короля Лану забавляв. — Дехто бере шлюб, щоб об’єднати свої капітали з капіталами жінки, або, не маючи нічого свого, одружується на жінчиних грошах — се називається «шлюб із розрахунку».

— Це називається казна-що! — розсердився монарх. — Мені цього не зрозуміти!

— Так само називається і шлюб, в якому хтось із подружжя зазіхає на житло своєї половини, — сміючись, промовила Світлана. — Існує ще таке поняття як «фіктивний шлюб», але вам краще не знати, що це. І лише незначна частина чоловіків одружується тому, що кохають. Або, — вона зітхнула, — думають, що кохають.

— Шалений світ. І яку ж волю усі вони втрачають?

— Ну, ходити, куди їм заманеться…

— Я не вірю, що їхні дружини не випускають їх із дому!

— Робити все, що їм на думку спаде, і ні перед ким не звітуватися!

— А хіба до шлюбу вони не мають ніяких обов’язків, котрі водночас є й обмеженнями? І з самого дитинства ці мужі ні від кого не залежать? — король хмикнув. — Від батьків, наприклад, коли ще малі? Від оточення, від суспільної моделі поведінки? Це все мара — їхня свобода, і її начебто обмеження — мара. Свобода не буває абсолютною.

Світлана аж рота роззявила від здивування — чого-чого, а почути від короля зворот «суспільна модель поведінки» вона не чекала. Збентеження відняло в неї дар мови; що відповідати на се безсумнівне твердження про неможливість абсолютної свободи, вона не знала. І тоді король знову змінив тему розмови:

— Я почав говорити про те, чому в нареченого немає боярина. Так от, за нашим звичаєм, дівчина, яка віддається вперше, приводить двох дружок, а якщо вдовіє, як Зоряна, то лише одну. Дружка має дівувати, з чого я роблю приємний для себе висновок: ви не заміжня.

— Не хочу навіть питати, чим цей висновок такий для вас приємний.

— Ну, я цього й чекав — ви все-таки чаклунка, — повідав король, і було не дуже ясно — чаклунка, бо не хоче нічого питати, чи тому, що не має мужа. Світлана хотіла уточнити, проте король вже говорив далі.

— Наречений приходить на церемонію сам, бо він — мужчина, і в його житті нема нічого, із чим йому було б важко розлучатись. Він воїн, і з юності пізнав смак непоправних втрат і гіркоту поразок. А для дівчини дружка — це уособлення того, від чого вона відмовляється заради чоловіка. Це як живе втілення дівочих ігрищ та вечірок, певної, — по голосу чути було, що король всміхається, — свободи, це, кінець кінцем, нагадування про те, що заради чоловіка, який нині стоїть перед нею на колінах, наречена відмовляється від права на увагу всіх інших чоловіків. І вінок, який кладуть… який ви поклали Зоряні на голову — це як прощальний спомин про часи дівоцтва.

— Але ж Зоряна — вдова. У вас тут носять жалобу?

— Тільки в серці. І навіть вдова — жінка, якій потрібна любов, повірте мені.

А ти вважаєш себе вдовою, раба Божа Світлано, хоч і заміж не виходила.

— А чому наречений стоїть на колінах? Це теж символ?

— Безумовно. Це знак повної покори. Заволоділа серцем — заволоділа мною, ось що це означає.

— Повна покора чоловіка жінці? Мені це починає подобатись! А чому не навпаки? Чому не жінка схиляє коліна?

— Та, що приводить життя в цей світ, може стати на коліна, лише коли воно йде. Коли хтось помирає. Наших жінок, — задумливо доповнив король, — не так-то легко підкорити.

— А вінок на голові нареченого? Що означає він? Теж якесь прощання?

— О, ні, — смішинки в голосі короля Світлану не насторожили, хоча мали б. — Це, як би сказати…

— Теж давній звичай?

— В нас усі звичаї давні. Він…

— Оберіг?

— Так, — король явно зрадів допомозі. — Оберіг. Наші знахарі вірять, що трава, із якої він сплетений, підтримує…

— Що може підтримати пучок трави? — не второпала Лана, а коли до неї дійшло, пирснула зі сміху. — Тільки не кажіть мені, що в такій відповідальній справі радник покладається на конячий корм!

— Гадаю, що ні, — король теж сміявся. — Навіть, можу сказати, впевнений, що Ромко покладається тільки на себе. Зовні він непоказний, се правда, та я не думаю, що Зоряні буде на що нарікати.

Чому їй стало гаряче? Не від сих же нехитрих слів — в них немає нічого особливого. Чи є? Чому вона зашарілась — слава Богу, що в покоях темно, і король не бачить зрадливого рум’янцю, але вона — вона відчуває, як палає лице, і руки тремтять… Лана поспішно прибрала долоні з ложа. Пора і самій забиратись звідси — з покоїв, з палацу, з міста, із життя короля… Горислав був правий. Вона чужа тут, всім і кожному чужа.

— Скажіть, мій пане, а ви теж думаєте, що я зі сходу? — несподівано спиталась вона, і король тут же відповів:

— Зі сходу? Яка маячня! Хто може дійсно так думати, сліпий? Я не відаю, звідки ви, чужинко, та на східняка скидаєтесь не більше, аніж я на зайця. Якби я вірив в дива, то сказав би, що ви прибулець. Гостя із зірки.

Гостя з планети, якої нема. Я вже не відаю, хто я і де я…

— Ви замовкли… се мої слова засмутили вас? Я сказав щось необачне? Тоді простіть мене, добре? Ви вмієте прощати?

— Яке дивне питання. Дивлячись що, мабуть. А взагалі-то, всі вміють прощати.

— Всі думають, що вміють прощати, — поправив король. — Але вміти і вважати, що вмієш — то різні речі. У вас очі жінки, яка не здатна дарувати провину, наскільки я їх пам’ятаю. Я хотів би побачити їх знову. Відсуньте фіранку.

— Вважаю, це зайве.

— А я вважаю, що це необхідне. То чия ж думка важить більше — ваша чи моя?

— Натякаєте, що ви — володар, а я — ніхто? — Лана звилась, таких натяків вона не любила. Проте ще більше вона розлютилась, коли король спокійно заперечив: