Мiстичний вальс

— Твоя дружина?

— Дружина? То ти вважаєш, я покликав би тебе із собою, маючи жінку? Ти доброї думки про мене! А ти б поїхала зі мною за таких умов?

— Ні за що.

Олексій всміхнувся, кивнув.

— Я так і думав. Це — моя старша сестра. А цей розбишака, — він кивнув на вікно, і Лана, знову поглянувши у двір, побачила, як із машини вистрибує хлопченя років семи, — небіж.

Жінка, немов зачувши слова Олеся, озирнулась, і, безпомилково визначивши, біля якого вікна знаходиться її брат, помахала рукою. Її хустка сповзла, і Лана все згадала без пояснень. Це нагле руде волосся вона впізнала б, мабуть, лиш по самих його відблисках у холодному зимовому сонці. Малий теж підняв вгору личко. Це були Ія та Ярослав.

— Я винна їй різдвяний подарунок, — раптом згадала вона.

— Я не хотів брати Ію, — відказав на те Олесь, — та вона напросилась. Сказала, що бачити мене закоханим — це найкращий подарунок, і саме його вона від тебе чекала. А ще сказала, що має віддати тобі якісь речі і що ти обов’язково повинна мене перевиховати. Як ти думаєш, тобі вдасться?

Лана трохи відхилила голову так, щоб бачити кохане обличчя.

— Боюсь, що ні.

— Але ти візьмешся за це?

— О, неодмінно. Я завжди приймаю виклик.

— Це я пам’ятаю. Одного разу, коли смерть викликала тебе на двобій, ти теж прийняла виклик — і перемогла. Тому й відбулася наша зустріч — тут, сьогодні. Я кохаю тебе.

— Олесю, а ти не думав, що насправді нічого про мене не знаєш? Так само, як і я про тебе?

— Думав, — це було її останнє справжнє заперечення, і від того, як легко він погодився, його маленький світлячок виглядав шокованим — це побавило Олеся. — Я постійно про це думаю. І вважаю це вельми захопливим. Ну, сама поміркуй — у нас попереду ціле життя, щоб пізнати одне одного, ми ніколи не сумуватимемо разом, бо нерозгадані таємниці постійно манять до себе, а розгадані — се вже не таємниці. Але насправді, — торкаючись вустами її шиї так, що Лана вигнулась дугою і тихенько застогнала, прошепотів він, — я знаю про тебе все. І ти знаєш усе про мене все, навіть те, як я танцюю, а цього, клянуся, і моя мама рідна не знає. Хоч у чомусь їй із сином пощастило.

— Олесю…

— Рідна моя, — він все ще не випускав її з обіймів, він тримав її міцно-міцно, і так ніжно, обережно, — усе моє життя було лише передчуттям зустрічі з тобою. Тепер воно належить тобі. Ти приймеш цей дар?

— Якщо у відповідь ти приймеш моє.

— Домовились, — блакитні очі Олеся чомусь виблискували — він невірного зимового сонця, чи що? — І ще одне питання.

— Як — ще одне? Вікторина ж скінчилася.

— Це як додатковий бал.

— Ну що ж… спробуй.

— Що моя королева робить сьогодні увечері?

— Так зразу і не пригадати… без щоденника, — Світлана приснула зі сміху, побачивши, як витягується обличчя у Олеся — видовище незабутнє, немов гарбуз, який вирішив зробити собі пластичну операцію, щоб бути схожим на видовжену узбецьку диню. — Та нічого я не роблю увечері, нічого, — змилувавшись над ним, зізналась вона. — А що, мій пане, ви маєте якусь особливу пропозицію?

— Та певно, що маю. Чи дозволите мені запросити вас на тур вальсу?

Світлана дивилась на нього знизу вгору сяючими від щастя очима. Він такий високий! Такий надійний, міцний, рідний! Так, колись, у віки прадавні, він обрав корону, а не кохання, і вони обоє заплатили за це: він — своїм розумом, а вона — серцем. Та нині всі рахунки закрито. Більше їм не доведеться вибирати, бо насправді немає на світі ніякого вибору — є тільки приречення. І любов, яка залишається із тобою, навіть коли ти відштовхуєш її, зраджуєш її. Яка буде з тобою… яке б слово підібрати?

Завжди.

— Може, й дозволю. Якщо у мене не всі танці розписані.

— Але спочатку ми повинні одружитися.

— Овва! Отак от зразу? А що, без цього танцювати не можна?

— Хіба я не казав тобі, що ми, галичани, танцюємо тільки із дружинами?

— Ні, не казав, бо то була б найбільша брехня у світі.

Тепер засміявся Олесь.

— Все одно. Ти повинна вийти за мене, чуєш? Я хочу тебе тільки як жінку — ні коханка, ні подружка мені не потрібна. Що скажеш?

— Так.

— Ти згодна…

— Ти чув.

— Чи щось тримає тебе в Києві, серце? Щось, без чого ти не зможеш обійтися? Чи… хтось?

Він боявся питати це — і розумів, що повинен спитати.

А коли набрався хоробрості, видихнув це і застиг в очікуванні відповіді, Лана відчула повною мірою, як сильно він її кохає. Так само сильно, як і вона — його.

— Ні, — повільно, зі смаком проказала вона, — але одна проблема все ж існує.

— Говори.

— Є хтось… дехто, хто кличе мене до Львова. Що порадиш — погоджуватись чи ні? Я жінка традиційна…

— Та невже?

— Страшне діло, — підтвердила Світлана. — Аж сама собі дивуюся. Ось, наприклад, я переконана, що дружина має слідувати за мужем своїм, а не навпаки. Так мені здається.

Ну, не дарма я стільки часу промивав тобі мозки!

Господи, — Лана здригнулась, почувши голос, який, здавалось, назавжди залишив її — принаймні, вже днів десять вона його не чула, — ну ти коли-небудь, ну хоч колись, хоч один крихітний, нещасний раз даси мені впоратись самій?

Ну все, мовчу. Мовчу. Я ж просто… в якості підтримки. До речі — ще одне, маленька ремарка. Ти й досі сердишся на Святого Миколу, що він закинув тебе в Рутенію?

Ні.

Це було випробування, раба Божа Світлано — якби ти не пройшла його, ти ніколи не зустріла б свого Олеся.

Господи, перекажи Святому Миколаю, що я нікому й ніколи у своєму житті не була така вдячна, як йому. Окрім, звісно, Тебе.

— Сама йому перекажеш, — прикидаючись обуреним, пробурмотів Господь, та Лана знала, що це він так забавляється. — Я вам усім що, передавач? Одна свічка і кілька молитов — більше йому і не треба.

— Я це запам’ятаю. А ти не питався, як йому сподобалось у «Замку Лева»?

— О, — Творець хіхікнув, немов згадавши солоний анекдот посеред чемної і чинної бесіди. — По-моєму, він у захваті.

— І? — повертаючи її до реальності, мовив Олексій.

— І я подумала, чи тобі не потрібен новий менеджер? Байдуже, в якому відділі — я згодна починати із самого низу. Не люблю сидіти без роботи.

— Ми щось придумаємо.

— Правда?

— Я сказав — ти чула. А зараз припини балакати і поцілуй мене. Я скучив. Якби ти знала, як я за тобою скучив. Я кожну нашу ніч напам’ять вивчив. Обіцяю, що їх буде дуже багато — таких ночей. Кохана, обніми мене.

— То хто балакає? — цілуючи його, прошепотіла Лана, і, перш ніж підлога вже звично гойднулась під її ногами, встигла подумки, від усього серця, проказати:

Дякую, Господи.

І, слово честі, анітрохи не здивувалась, коли почула відповідь.

Прошу, — пробасив Глас Божий із небес. — В разі потреби — звертайся.