Мiстичний вальс

— Пуста тривога, мій пане, — товстун, із деяким зусиллям утримуючи Лану за плечі на безпечній для себе відстані, все ж звернувся до Світозара, який щойно увійшов і дивився на Світлану якось дивно — чи то зі співчуттям, чи то з осудом. — Наш володар прокинувся, в нього все добре. То один із чатових не розібрався, що до чого, і прийняв за задихання… одним словом, все гаразд.

Якби блондин не тримав її, вона б неодмінно повалилася з ніг, бо від полегшення її охопило повне безсилля. Все тіло стало наче ватяним, ніхто б не запідозрив у ньому ані м’язів, ані кісток. Перевівши дух, Лана сумирно попросила:

— І все ж дозвольте мені увійти.

— Ні, — коротко відповів товстун.

— Та пусти її, Юре, — несподівано заступився за неї Світозар. — Чужинка бігла сюди аж від брами, вона ледве жива; нехай пересвідчиться, що з володарем не скоїлося нічого лихого.

— Не можу, — кругловидий Юр жадібно зморщився — голові Ради Старійшин слід було відповідати докладніше, а сказати правду привселюдно він не міг. І без того м’який абрис його вуст розплився ще дужче, коли він жалібно пронявкав:

— Не велено нікого пускати!

— Нічого, — рішучий Світозар зробив крок до дверей, приязно всміхаючись Лані. — Я впевнений, що для неї — та й для мене — володар радо зробить виняток!

— Для когось він уже зробив виняток. І воно, в свою чергу, виключає нашу з вами появу в королівській опочивальні. Принаймні, зараз, — повільно промовила Світлана. До неї нарешті дійшло, які звуки чатовий переплутав із задиханням. Судячи з того, як потемніли блакитні очі Світозара, він подумав те ж саме, що й вона, і, тим не менш, перепитав:

— Що ти сказала, чаклунко?

— Те, що ти чув, о впертий голово Ради Старійшин, категорично не бажаючий визнавати, що і в мене є ім’я, — з отруйною гримасою на вишневих вустах парирувала вона. — Якщо я правильно зрозуміла лепетання цього охоронця…

— Я лікар, — обурився товстун такому приниженню.

— Бо з того, що він казав, взагалі важко вичленити щось змістовне, — із найсолодшим усміхом правила своє Лана, — у короля — жінка.

— Жінка?! — Світозар так скрикнув, наче почув «змія» — втім, не виключено було, що для нього, в контексті пильнування інтересів володаря, ці слова — синоніми. — Цього не може бути! Вартовий помилився!

— Я теж вважаю, що тут якась помилка, — хоробро встряла Лана, ігноруючи той факт, що її, власне, ніхто не питає. — Якщо ваш король не Бог, то йому навряд чи захочеться чогось грайливого в такому стані!

Боже, що я плету? Чогось грайливого! Я ж завжди називала речі своїми іменами.

Це називається «скромність», раба Божа Світлано. Скромність і тактовність. Не переживай так, від незвички воно спочатку видається смішним, та ліпше пізно, ніж ніколи.

— Ніякої помилки, — Юр підійшов до Світозара і щось шепнув йому на вухо. Ну й вихованнячко, із неочікуваною люттю подумала Лана. Лицарі, трясця їхній матері! Шепочуться в присутності жінки!

— Он як? — Світозар, вислухавши закодовану шепотом доповідь Юра, раптом просяяв на виді і тільки тепер Світлана розгледіла, що голова Ради Старійшин не такий уже і старійшина — йому навряд чи могло бути більше п’ятдесяти років. А Лану збили з пантелику пишний титул, довгі вуса й сивина. — Що ж, це хороший знак! А він?

Юр знову гарячково щось зашепотів, разу у раз з-під лоба позираючи на Лану. Було помітно, що нині його найзаповітніша мрія полягає в тому, аби ця чужинка на його очах крізь землю провалилась. Та не всім сподіванням судилося збутись, з похмурою втіхою від засмиканого вигляду лікаря, подумала Лана. Вона залишиться. Хоча б для того, аби зробити королю чергову ін’єкцію.

Ага, після того, як він теж закінчить робити ін’єкцію. Впорскування — деякою мірою це можна назвати і так.

Світлана похитала головою, сама неприємно вражена своєю уїдливістю. Ну що їй за справа, навіть якщо у ліжку короля дійсно якась шльондра? Варто було б порадіти за чоловіка, який, буквально мить тому сповзши зі смертного одра, вже почувається настільки добре, що бажає сексу, а замість того вона стоїть, мов обпльована, а в грудях взагалі щось таке коїться, ніби туди налили сірчаної кислоти. Ось тільки… Світозар знову спохмурнів і став виглядати на всі сімдесят — може, монархи тут одночасно мають бути і ченцями?

— Значить, все ж помилка, — резюмував голова Ради Старійшин все, що повідав йому Юр. — Я ж тобі казав… Скоріш за все, король дійсно тяжко дихав, і вартовий подумав, що це… ну, ті звуки… Таке можливо, чужинко?

Тут все можливо.

— Які звуки? — із садистською насолодою перепитала Лана.

— Ну, ті самі… — Світозар безпомічно вимахував у повітрі рукою, немов намагаючись окреслити «ті самі звуки», та безуспішно — нічого в нього не виходило. — Ти ж знаєш.

— Ні, не знаю, — насолоджуючись ще більше, заперечила Лана. — То які?

Світозар закашлявся.

— Ой, що з вами? Ви теж задихаєтесь? Бо в мене зілля закінчується…

В цю хвилину щось прошелестіло за спиною Світлани. Захоплена пікіровкою із Світозаром, дівчина озирнулась запізно, тільки і встигнувши побачити, що пряму спину незнайомки і краєчок дуже знайомої чорної оксамитової сукні — тієї, яку вона вчора вдягала до короля, доки сохла її одежа. Цікаво, хто це? Якась покоївка? В оксамитовій сукні? Навряд чи, оксамит — тканина дорога, вельможна… Тоді хто? Якась родовита панночка? Чи пані? Чи, може, королева?

— Хто це? — питання, скероване, як їй здавалось, точно в ціль — тобто кинуте в бік Юра, певно, вийшло беззвучним чи просто повисло в повітрі. Світозар кашляв, а лікар мовчав. Світлана розправила плечі.

— Я зайду до нього на хвильку, — холодно повідомила вона. — Тільки щоб дати зілля.

Ніхто й не думав її затримувати.

У спальні короля знов царювали штучні сутінки — вікна були завішані сірими полотнами, видно, на його прохання — яскраве сонячне світло болісно подразнювало запалені від безсонних ночей та побічного ефекту ліків очі володаря. І Світлана неждано зраділа цій напівтемряві, немов старій, добре знайомій спільниці, на яку можна покластися у важливій справі. Ця тьма, нехай і не суцільна, допомагала Дані приховувати свої істинні почуття, зберігаючи на обличчі маску ввічливої незворушності. А щодо ліків… то їх вона набирала в шприц автоматично, майже навпомацки, і, тільки випускаючи повітря, трохи відсунула завісу з нижнього вікна.

— Ви можете зняти її, — промовив король, та Дана не відізвалася. Мовчки вона підійшла до ложа і, провівши пальцем по пружних м’язах пацієнта, переконалась, що гематоми немає. Дивина, та й годі. Зазвичай, після цих антибіотиків такі ґулі на сідницях виростають — цілі пагорби. Чи він грілку прикладав?

Саме так. В увесь зріст.

Зробивши укол, дівчина промацала свою торбинку, що так і лишалася лежати на підлозі, біля ліжка короля, на предмет наявності ампул. Залишалось ще дві повні — вечір та ранок. А потім вона може бути вільною. Може йти.

Куди?

Хороше питання. Шкода лишень, що відповіді нема.

— Ви чомусь сердитесь на мене? — ця тиха фраза пролунала так, наче хтось клацнув батогом. Світлана пересмикнула плечами.

— Ні. З чого ви взяли?

— Ви не розмовляєте зі мною.

— А я повинна?

— Ні, якщо вам не хочеться, — сумно погодився король.

— Але мені хотілося б, щоб ви захотіли. Я звик до вашого голосу. Він дивовижний. Ніжний, як лебединий пух, навіть коли ви говорите різко та уривчасто, як-от зараз. Скажіть іще що-небудь.

— Вам слід відпочити.

Король зітхнув:

— Вам говорили, що я задихався?

— Так.

— І що?

І я бігла боса, збиваючи ноги у кров, від воріт до палацу, бо думала, що ти помираєш.

— І я прийшла перевірити, як ви. Щаслива, що то була лише…

— Що?

Коханка.

Лана ніяк не могла втямити, на якій підставі вона почувається зрадженою. І чи жінки потребують для цього якихось підстав взагалі?

— Помилкова тривога.