Блискавка

І врешті решт, по-третє, і саме головне, Софія відчула значні зміни в своєму організмі і певні відчуття, що не давали їй зосередитися. Та вона навіть гадки не мала, що саме змінилося в її житті і які наслідки це може призвести (чи вже призвело?). Але певні зміни у дівчини були і вони відчувалися. Софія наче заново народилася і відчувала величезний не вичерпний запас життєвої енергії і сили, яку вона раніше не відчувала. Дівчина запевнювала себе, що це їй так здається після такого потрясіння, такого апокаліпсису для неї і що немає потреби так цим перейматися.

Проте, десь в глибині мозку чи то пак в підсвідомості вона точно і абсолютно ясно все знала, і розуміла.

Хоча, більшість питань для неї лишалися відкритими. В її юному віці було дуже важко сприймати адекватно усе, що з нею відбувалося останнім часом. Особливо, коли це відбулося так несподівано і загадково…

Софія подумала, що було б непогано ще поспати хоча б кілька годин і відновити втрачені сили. Потім буде нагода подумати над дивними відчуттями і зовсім іншим сприйняттям цього світу. Втома була дуже значна і до того ж в голові в неї гуділо. Вона заплющила очі і намагалася повністю розслабитися, ввійти в певний транс, заспокоїтися, відпустити думки і дозволити їм полетіти ген далеко за межі людського уявлення. Із заплющеними очима дівчина відгородилася від зовнішнього світу на деякий час, намагаючись все-таки потрапити в обійми Морфея.

Вже трохи засипаючи, виходячи з реальності, відкриваючи вхід у світ сновидінь, Софія ледве почула, як хтось почав дуже обережно відчиняти двері. Дівчина відкрила одне око і побачила

(Дениса, який насміхався над її безпорадністю)

свого батька, що стурбовано дивився на неї сумним та печальним поглядом. В одній руці він тримав темного пом’ятого капелюха і нервово стискав його пальцями. За його спиною стояв лікар і теж уважно дивився на свою пацієнтку.

– Вона зараз спить. Тому краще її не турбувати, – шепотом мовив він.

Софія це почула і відразу ж відкрила очі, і побачила лікаря та поруч з ним свого батька. Останнього вона чекала з самого початку, як тільки прийшла до тями.

– Доброго дня, – поздоровався Василюк. – Як себе почуваєте?

Дівчина протерла очі від залишків сну і за кілька секунд повністю повернулася до реального світу. І цей реальний світ нагадував їй якусь віртуальну гру дійсності.

– Доброго дня. Стан у мене непоганий, але я дуже втомлена. О, тату, привіт! – пафосно, підхвачена величезною хвилею емоцій вигукнула Софія, яка дуже скучила за батьком.

Лікар зрозумів, що зараз він зайвий у цей момент.

– Ну, добре, не буду заважати…

Він зачинив за собою двері, залишивши батька і доньку на одинці, яким є про що поговорити між собою. Василь відразу ж підійшов до ліжка і міцно обійняв Софію, приголубивши до себе, відчуваючи полегшення, що його донька залишилася живою.

– Дитино моя, – прошепотів він, ледве стримуючи сльози, – як я за тебе переживав. Ти навіть собі цього уявити не можеш! Лікарі сказали, що ти… ти по… померла. Я навіть не знав, що і думати… Боже!

– Тату, я жива, слава Богу. Але через що мені довелося пройти!

Софія сказала ці слова дуже емоційно, не знаючи, чи треба ще щось казати. Батько на неї стурбовано дивився, намагаючись тримати себе в руках і повірити, що донька дійсно ціла-цілісінька знаходиться перед ним. Він на неї довго дивився, усвідомлюючи, що все жахливе

(попереду чекає)

позаду і тепер є надія на краще. А тоді просто і лаконічно спитав:

– Як це сталося, доню?

Дівчина тяжко зітхнула, не знаючи, що й сказати у відповідь, хоча в очах батька горіло це бажання дізнатися, як все було.

– Батьку, я… я хотіла… е-е…

Ось і вся коротка вичерпна, і зрозуміла відповідь, якщо вона взагалі коли-небудь буде в такій формі. Софія просто ще не зовсім прийшла в себе, після усього пережитого і побаченого нею, і зараз вона просто не могла усі думки, слова зібрати до купи, склеїти їх та придати їм нормальної людської форми у вигляді логічної розповіді.

– Е-е-е… мені важко зараз про це говорити…

– Так, я розумію, – задумливо мовив Василь, дивлячись у вікно. – Ти пережила таке… що не готова, мабуть, розповісти. Так?

– Напевно…

(цигарка)

Зараз дівчину турбувало зовсім інше. Що саме, вона не могла відразу збагнути, але це відчуття, здається, було їй знайоме. Раптом Софії спала думка про паління і вона подивилася на батька.

– Ти сьогодні палив цигарки? – поцікавилась Софія, не відводячи від нього погляд.

[Чорт, невже так від мене тхне перегаром?]

Це питання поставило Василя в глухий кут і він не знав, як з нього вийти. Його було захоплено зненацька, зовсім не очікувано, тим паче це спитала його власна донька.

– Ні… З чого ти взяла?

– Я просто знаю це і все, – відповіла Софія, відчуваючи якесь неадекватне сприйняття оточуючого світу.

Правда, через кілька секунд це дивне відчуття минуло.

– Е-е… звідки ти знаєш? Я всього одну сигарету викурив. Як ти здогадалася? – здивовано спитав Василь. – Невже одяг настільки пахне тютюном?

– Випадково здогадалася, – збрехала дівчина, зрозумівши, що ні про що подібне навіть не думала, а тому інформацію про це отримала якимось іншим поки що не зрозумілим для неї шляхом.

Але як тоді вона дізналася про цигарки, якщо її тато кинув палити кілька років тому? На це питання не було однозначної (а в даному випадку жодної обґрунтованої) відповіді.

– Ти ж кинув палити? Тату, ти знову цим псуєш своє здоров’я?

– О-о-о-о… е-е-е-е.. ну-у-у-у-у... ти ж розумієш, я за тебе хвилювався і щоб заспокоїти нерви вирішив трішки подиміти. До того ж, за мене не хвилюйся. В тебе ще стан не на стільки задовільний, щоб лізти в мої справи. Тобі зараз треба менше думати і більше відпочивати, набиратися сил. А від однієї цигарки нічого не станеться.

– Добре, – погодилася Софія, зрозумівши, що те дивне відчуття не дає їй спокою. – Ой, щось в мене голова болить!

– Ти не хвилюйся. Припини про мене думати, що я роблю, а що ні. Тобі головне вилікуватися від опіків і відновити психологічну стійкість. Забудь про всі тривоги і намагайся за усі дні в лікарні відновлювати власні сили. Домовилися?

– Авжеж.

Василь не відводив від неї погляду.

– Я буду приходити до тебе щодня і цікавитися твоїм здоров’ям. До речі, я приніс тобі фрукти.

Він витяг поліетиленовий пакет з апельсинами, яблуками, ківі, печивом і шоколадними цукерками, і поклав цей пакет на тумбочку.

– Ось, я тобі їх тут залишаю, а ти їж коли захочеш. Зрозуміла?

– Так.

– Що ж, тобі треба відпочивати. Я вже піду.

Василь обійняв доньку.

– Давай, реабілітуйся. Щасти тобі.

– Дякую. Я люблю тебе, тату.

– Я теж тебе люблю, Софія.

Він кинув на неї останній погляд перед тим, як вийти. Софія зітхнула і повернувшись на бік, заплющила очі. Вже через хвилину дівчина спокійно спала, забувши про усі тривоги та проблеми, що існували навколо неї.

Близько шостої вечора Софія прокинулася, відчувши себе більш упевнено із новими силами і ентузіазмом. Проте, її турбував стан, коли вона

(прочитала думки батька)

знала про батька таке, що він їй не казав. І не збирався казати взагалі. Отже, вона відчула цей телепатичний зв'язок точно так же, як із Світлом, коли Софія була на тонесенькій і небезпечній межі між життям і смертю, між тим існуванням, яке їй так відомо і тим, що можливо чекає попереду. Цей невербальний зв'язок, навіював якоюсь тантричною атмосферою. Атмосферою алогізму та ірреальності. Проте, в цьому була невеличка крапелька дійсності…

– Я можу читати думки, – вражено прошепотіла дівчина.

Як не дивно, чомусь вона до цього факту відносилася досить помірно і толерантно. Ніякою химерою дівчині це вже не здавалося. Навпаки – це чудово знати про людей майже все, усі потаємні, сокровенні та інтимні бажання, приховані думки, що далеко не кожен наважується промовляти в голос. Таке заняття дізнаватися про людей те, що вони самі бояться навіть думати, бояться зізнаватися собі у божевільних фантазіях, може виявитися для дівчини дуже цікавим та прикольним. Це дасть змогу відкривати закуточки душі людини і бачити, які саме скелети у шафі знаходяться. Адже, кожен щось ховає надійно у глибинах підсвідомості від інших людей та від самого себе.