Блискавка

Піднявшись на третій поверх, Василь підійшов до названого 37-го кабінету і тричі постукав у двері.

– Відчинено.

Він без церемоній, швидко зайшов у маленький за форматом, але досить комфортний кабінет, в якому лікар стояв навпроти відчиненої шухляди і гортав якісь документи. Він був середнього зросту та середньої статури, себто звичайний стандартний чоловік, що нічим особливим не відрізнявся від інших. У білому халаті, накиненому поверх чорного джемпера, з охайним темним волоссям каштанового кольору і з своїм не вимушеним впевненим та діловим поглядом, лікар-таки справляв неабияке враження і мав велику довіру серед клієнтів чи то пак пацієнтів цієї лікарні.

– Григорію Петровичу? Я батько Софії, Василь Михайлович.

Лікар відразу глянув на нього коротким, трохи не впевненим поглядом і сховав усі папірці назад до шухляди.

– А-а, то це ви…

– Так, я, – мовив Василь. – Мені важко зараз говорити, але ви сказали, що… що… моя донька… е-е-е… померла…

Ще одна пауза, але цього разу вона тривала значно довше, ніж попередня, бо мала значно більший ефект.

– Господи, ну кажіть все! – не витримав він цієї гри в мовчанку.

– Гаразд. Я вас хочу заспокоїти, ми повернули вашу доньку до життя. Хоча, вона, дійсно, була близько від смерті.

Василь полегшено зітхнув, хоча в голові у нього сиділо ще безліч запитань, які ні як не давали йому заспокоїтися. Але той факт, що вона жива, вже заспокоював його.

– Слава Богу, Софійка жива! Моя донька жива! Лікарю, але як це сталося?! По телефону ви нічого не сказали!

– Тоді була критична ситуація і я не зміг нічого пояснити. Ви ж розумієте… Так от, мені повідомили люди, які бачили, як в Софію влучила блискавка і вона втратила свідомість. «Швидка» приїхала хвилин через шість-сім. Це дуже оперативно… Подробиць цього я не знаю. Це бачив якийсь хлопець, що нам подзвонив і чекав поки ми приїдемо. Він залишив свій номер телефону і обіцяв приїхати… Що з вами?

Останні слова ледь чутно долетіли до Василя, ніби він існував не тут, а десь далеко-далеко в іншому вимірі, в іншій галактиці. Він ледве стояв на ногах, не в змозі протистояти черговій хвилі шоку. Спогади одинадцятилітньої давності повернулися до нього.

– Блискавка? – тремтячими і пересохлими губами ледь чутно спитав він. – Ви сказали, що в Софію влучила блискавка?

– Так, – сказав лікар і кивнув головою, щоб остаточно запевнити свого візаві.

Та попри те, здавалося, що Василь ніяк не міг в таке повірити, дивлячись відсутнім поглядом вперед себе. І лікар вважав за потрібне, якось його заспокоїти та переконати у сказаних словах.

– Але… але це не можливо… Тобто, я хочу сказати…

Лікар серйозно на нього подивився.

– Заспокойтеся, пане Василю. Випийте води. Ось, – лікар налив із чайника в склянку воду і простягнув йому.

Батько Софії зумів зупинити тремтіння в руках і обережно взявши склянку в руки, почав пити великими ковтками, ледве теплу, але свіжу та приємну для пересохлого горла воду. Осушивши склянку, він поставив її на стіл.

– Розумієте, блискавка вже одного разу завдала нам збитки, потрощивши добру частину будинку. Софії тоді було років сім і вона все бачила на власні очі. Таке діти на довго запам’ятовують. І тепер цей трагічний випадок… Знову, фігурує блискавка. Прямо містика якась виходить…

– В житті бувають різні збіги обставин і різні несподіванки. Іноді нам здається, що життя грається з нами, як кіт з мишкою, знущаючись над людьми. Іноді, життя приносить нам щедрі подарунки, але інколи, життя може забрати у нас все, що ми маємо. Життя – річ ірраціональна по суті, – філософськи підкреслив лікар.

– Можливо, але зараз мене не це турбує. Я можу побачити доньку?

– Зараз вона спить, не варто її турбувати. Ви лише можете тихенько глянути на неї одним оком і все.

– Гаразд. Проведіть мене, будь ласка, до Софії.

Василь йшов поруч з лікарем, підтримуючи розмову, яка його, власне, і цікавила.

– Ви сказали, що Софійку врятував якийсь хлопець? – поцікавився він.

– Так. Дівчину врятував худий хлопчина, можливо студент. Інтелігентного вигляду, правда, трішки дивакуватий. Здається… його Мирославом звуть. Він цікавився куди везли Софію і пообіцяв обов’язково приїхати, щоб переконатися, що вона жива.

Василь уважно слухав інформацію і намагався її повністю усвідомити, хоча в такий хвилюючий момент це було зробити дуже важко.

– Було б непогано побачитися з тим хлопцем і детально його розпитати про цей нещасливий випадок із моєю донькою.

– У вас буде така нагода.

Лікар зупинився біля 71-ої палати і подивився на співбесідника, який все ще продовжував хвилюватися.

– Ось ми і прийшли. Ви тільки обережно гляньте, щоб не розбудити дівчину. Вона стільки пережила, що їй треба дуже багато спати після такого потрясіння.

– Добре. Я постараюся її не будити.

Василь повільно і тихо відчинив двері, відчуваючи деяку тривогу і незрозумілий фактор страху.

Після клінічної смерті Софія деякий час була без свідомості. Потім, вона прийшла до тями, а вже через кілька хвилин провалилася в глибокий сон. Дівчина міцно спала і їй снилися різноманітні епізоди з її власного життя, далеко не в хронологічному та послідовному порядку, а хаотично, без закономірностей, хоча і з певним прихованим езотеричним змістом.

Що зі мною відбувається? – подумала Софія, як тільки прокинулася і збагнула, що в неї страшні опіки. – Де я знаходжусь? Невже це мені приснився жахливий сон і я ще досі сплю? Але жоден сон не буває настільки реальним, як зараз…

Опіки на тілі дійсно були дуже страшними та неприємними. Деякі з них пекуче боліли і доставляли дівчині безліч незручностей.

Деякий час Софія не могла нічого усвідомити і навіть не пригадувала, хто вона така і що з нею трапилося останнім часом. Пам'ять була заблокована після такої трагедії, потрясіння, і вона ніяк не могла пригадати щось із своїх недавніх спогадів. Спочатку в голові була абсолютна пустота, безодня, як під час глибокого трансу, але з кожною хвилиною раціональне мислення і свідомість дівчини почала видавати їй ретроспективні фрагменти її власного життя. Не зважаючи на деяку дезорієнтацію, Софія почала усвідомлювати деякі речі і свій теперішній стан.

Дівчина почала розуміти, де вона, і що з нею трапилося. А коли все усвідомила

(клінічна смерть)

і згадала, то відчула, що від цих спогадів їй робиться лише гірше. Завше, було психологічне погіршення стану, ніж фізичне. Вона пробула без свідомості невідомо скільки і від цього ставало дуже млосно, не затишно і навіть страшно. Як там почуває себе її тато? Що він думає і чи знає, що з нею трапилося? В той момент ці хвилюючі питання були квінтесенцією її існування.

Наступним запитанням Софії було усвідомлення того, чи насправді вона померла

(опіки, Господи, які страшні опіки вона отримала!)

та повернулася після цього до життя, або це взагалі їй просто примарилося. Раціональне мислення йшло по логічній структурній схемі деталізації ретроспективних моментів і давало обґрунтований висновок, що це утопія. Блискавка її вдарила, це – факт, проте все інше може здатися химерою, що намалювала її хвороблива уява. Все інше може (і найголовніше) повинно бути утопією. Вигадкою під враженням останніх подій, які дівчина нещодавно пережила.

Правда, Софія почала в цьому сильно сумніватися. По-перше, картина, побачена нею, була настільки реальною і шокуючою, чимось нагадуючи трансцендентальну медитацію, про яку дівчині було лише відомо з книжок. По-друге, саме Світло – яскраве, неосяжне, всемогутнє, таке цікаве і таємниче, телепатично з Софією спілкувалося на не вербальному рівні, і це аж ніяк не можна було заперечити, списати на хвору уяву чи то пак якісь психотропні речовини, що викликають галюциногенні видіння. Крім того, про останнє не може йти навіть мова, адже дівчина ніякі наркотичні препарати не вживала.