Блискавка

– Привіт, – першим порушив мовчанку Мирослав.

– О, привіт! – радісно, дзвінко відповіла вона. – Я так рада, що ти прийшов! Самій мені тут нудно.

– Я не міг не прийти, залишивши наше знайомство на першому етапі.

Чомусь слова «наше знайомство» Софії дуже сподобалися і припали до серця. Ці слова звучали якось величаво, пафосно, осідаючи в глибині її свідомості приємними спогадами, сповненими теплом та пристрастю.

– Бачу, ти стала більше посміхатися, а це значить, що ти значно краще себе почуваєш.

– Так воно і є, – погодилася дівчина. – Лікар обіцяв мене через тиждень виписати, якщо не буде ускладнень.

– Ніяких ускладнень не буде, – впевнено заперечив Мирослав. – Ти дівчина молода е-е… дуже приваблива і… е-е-е… ніякі болячки до тебе не повинні чіплятися…

Дівчина трохи зніяковіла від таких слів, хоча, це, звісно, їй було дуже приємно почути від Мирослава.

– Дякую, за комплімент, – відповіла Софія. – Чим більше ти кажеш компліментів, тим більше я почуваю себе не зручно.

Він також посміхнувся у відповідь, хоча і сам ніяковів, адже спілкуватися з дівчатами, особливо, з дівчатами, які йому страшенно подобаються, що від цього аж зносить «дах», він якось не звик. Його невинний, як у немовля погляд красномовно про це свідчив.

– Виходить пряма залежність: чим більше, тим краще. Це ж чудово, коли я кажу про тебе правдиві речі. Якщо хочеш, я буду робити це частіше.

Вони обоє розсміялися і

(банан)

напружена, трохи незвична для них обох атмосфера зникла сама по собі. Розтанула, як снігова крига під час весняної повені.

– Слухай, а в мене є багато фруктів. Тато мені приносив сьогодні. Я все одно все не зможу з’їсти. Допоможеш?

– Ну, не знаю… Фрукти тобі ж принесли...

– Облиш. Давай бери фрукти, не соромся. Я знаю, що ти дуже хочеш зараз з’їсти банан.

Мирослав здивовано подивився на неї.

– Звідки ти знаєш? Я ж тобі нічого не казав про банани.

– Я прочитала твої думки.

Юнак сприйняв це як жарт.

– Мабуть, просто вгадала.

Софія лукаво на нього подивилася.

– Ти не віриш, що в мене є телепатичні здібності?

– Та ну… Не вірю, – засумнівався хлопець. – Ти хочеш мене розіграти? Яка телепатія?

– Звичайна. Добре, загадай будь-яке число, а я його відгадаю, – запропонувала дівчина.

– Досить мене розігрувати.

– Ти загадав число?

– Ну, гаразд, зараз загадаю.

Софія не зводила з нього погляду. Майже відразу досить легко вона отримала доступ до його самих глибоких, потаємних думок.

[Шістдесят вісім тисяч чотириста п'ятнадцять. Вона мене дурить. Хай спробує хоча б одну цифру відгадати!]

– Ну, відгадуй, – весело мовив він, будучи впевненим, що вона цього не зробить.

Софія кинула на нього насмішливий погляд, а тоді випалила, як з кулемета:

– Шістдесят вісім тисяч чотириста п'ятнадцять. Вона мене дурить. Хай спробує хоча б одну цифру відгадати.

Ефект від сказаних слів був непередбаченим і його важко було передати словами. Мирослав швидко зіскочив зі стільця, наче він загорівся яскраво-помаранчевим полум’ям і здивовано дивився на дівчину, досить довгий час не відводячи від неї заворожених, здивованих очей, що блищали від жовтогарячого світла люмінесцентних ламп. Потроху він почав заспокоюватися і намагатися повірити не в те, що йому здається, а що насправді існує і що він може усвідомити. А Софія з тріумфальним поглядом на нього дивилася, як дивиться фокусник на дітей, після показу чергового трюку.

– Ну, що, тобі потрібні ще якісь докази, чи ти мені вже віриш? – трохи глузливо поцікавилася дівчина, очікуючи від нього такої дикої розгубленості.

Він, все ще зачарований демонстрацією телепатичних здібностей Софії, перебував у легкому шоку, тому мовчки кивнув. Через хвилину, раціональне мислення знову до нього повернулося.

– Все, вірю тобі! Хай йому грець. Чорт, ти в мене на очах продемонструвала екстрасенсорні можливості! Я просто вражений цим на повал! Здаюся. Не знаю навіть, що і сказати… – Мирослав на хвилину задумався. – Виходить, що ти пережила раз клінічну смерть? Повернувшись з того світу, відкрила в собі паранормальні здібності?

Софія кивнула, затягнувши паузу, навмисно із невимушеною флегматичністю, спостерігаючи за його нетерплячістю і бажанням отримати все й одразу (як в рекламі про стартовий пакет «Джинс»).

– Ну? Чого мовчиш?

– Звичайно, – мовила вона, як ні в чому не бувало. – Я не давно усвідомила, що можу читати чужі думки абсолютно усіх людей, що знаходяться в полі мого зору.

– Стривай, ти хочеш сказати, що людей, яких ти не бачиш, відповідно, і думки їх не можеш читати, так?

– Саме так. Я намагалася прочитати думки лікаря, що опинився за дверима, але в мене нічого не вийшло. Ніби зв'язок був близько, але я не зуміла його відчути. Візуальний контакт в мене не виходить.

– Як цікаво, – задумливо мовив він. – Перед тобою тепер відкриваються нові горизонти, ти сприймаєш цей світ зовсім іншими очима.

– Що ти маєш на увазі? – спитала вона. – Сприймати світ іншими очима – це досить абстрактне поняття.

– Я маю на увазі, що повернувшись з того світу, відкривши в собі такий феномен, як телепатія, ти будеш сприймати і розуміти світ по-іншому. Не таким, яким він тобі здавався раніше крізь рожеві окуляри, а таким, яким він існує насправді. Тепер в твоєму житті багато чого може змінитися. Наприклад, відношення до життя і смерті. Після життя існує життя, тільки більш досконале і майже не зрозуміле для нас в цьому світі. Ти мабуть бачила і зрозуміла таке, про що інші ніколи не підозрювали. Для тебе може відкрився новий вимір.

Софія серйозно задумалася над змістом сказаних слів, наче в них був прихований певний засекречений контекст, наче вони несли в собі найважливіше повідомлення Всесвіту, таємницю всього існуючого.

– Ти знаєш, – повільно почала Софія, – в твоїх словах-таки є раціональне зерно істини. Я була за межею життя і бачила таке, що деяким навіть не снилося. Але там, відчуття були зовсім інші, ніби… ніби я існувала взагалі в іншому вимірі, час взагалі не існував, або я його не помічала… Ой, це важко передати словами. Просто… просто ніби часово-просторовий континуум був інший… Треба тільки самому через це пройти, щоб зрозуміти, як там чудово і як не хочеться повертатися назад до буденного життя. Ці відчуття, які я пережила неможливо передати словами та порівняти з наркотичними чи іншими відчуттями. Це було набагато краще і цікавіше. Це таке відчуття, коли людина відчуває своє «Я» у поєднанні з усім Всесвітом. Ніби Я і є Бог. І здається, я зрозуміла, хто такий Бог. Бог – це увесь Всесвіт, це кожен атом. Бог є у нас з тобою і ми також частина усього сущого, божественного.

– Дуже вражає… – захоплено мовив юнак через кілька хвилин, коли зумів переварити нову інформацію. – Я можу тільки судити про це з розповідей людей, що також пережили клінічну смерть і змогли повернутися до життя. Вони описували свої відчуття, бачення того, що з ними відбувалося в момент смерті, коли душа виходила з тіла і легко літала в повітрі, наче пір’їнка. Астральне тіло, що виходило з фізичного, з’єднано срібною ниткою, а в момент смерті, цей зв’язок, тобто срібна нитка розривається. Це і означає перехід в іншу реальність. Те, що ти змогла повернутися до життя, означає, що під час трансцендентної подорожі астральне тіло було з’єднане з фізичним цією срібною ниткою. Тобто, цей зв'язок не розірвався.

– А перехід через тунель, який веде до потойбічного життя… Я там все бачила… Світло… все… І тільки не відома сила повернула мене назад. Я пручалася! Я не хотіла повертатися до того життя, що мені так відомо! Я хотіла потрапити в іншим вимір, дізнатися детально усе сприйняття того світу і всі аспекти його існування.

Мирослав не відводив від неї очей, зачаровано, ніби під гіпнозом, слухав усю її розповідь. Мабуть, такого уважного, такого флегматичного слухача, Софія в своєму житті ще ніколи не зустрічала. Він слухав кожне її слово, спостерігав за кожним її рухом, жестом, інтонацією, рисами обличчя, які змінювалися під час цієї ірраціональної розповіді, наче намагався сам зануритися повністю в ці відчуття, коли вона знаходилася у транзитній зоні між життям і