Хлiб iз хрящами

Іноді, коли бухло вже не лізе, я запитую в себе: що ти в цьому житті робиш? Що створюєш? Кому допомагаєш? Ніби й дурниця це — відчуття соціальної вартості твоїх трудових зусиль, але й відсутність такої моральної опори рано чи пізно починає згинати тебе. От і шикують дятли в свідомості: довбуть собі й довбуть, намагаючись дістатися до мініатюрного хробачка чи то совісті, чи то сумління.

Добре, скажу відверто: я ненавиджу свою роботу, бо вона щоденно перетворює мене на брехуна. Ця специфіка виробничого процесу розвиває цинізм і нечулість у ставленні до інших людей, на яких ти дедалі частіше починаєш дивитися, наче на потенційних клієнтів.

— Те, що ми тут придумуємо, — це все лайно, — повчав нас на щотижневих нарадах директор агентства Віталій Шкурян. — Звикніть до цієї думки. Не треба вдавати з себе креативних геніїв. Цілком достатньо й звичайного кретинізму.

Ця гра слів дуже подобалась Віталію. Колись, років із десять тому, він був непоганим журналістом та продюсером, організовував чудові концерти та фестивалі. Потім він — як і десятки інших колишніх "неформальних лідерів" — зрозумів, що існує набагато безболісніший спосіб перерозподілу грошей.

Власне, PR-агентство він заснував протягом одного дня. Зателефонував кільком давнім приятелям, і вони одразу ж здобули керівні посади. Ці гаврики, відповідно, дзенькнули своїм знайомим журналістам, які час од часу пропихали замовні матеріали в своїх ЗМІ, — й через три години в ресторані "Монарх" відбулися перші збори PR-агентства "Лінія Шолє". Очевидно, Віталій ніколи б не взявся за цю ідею, якби не мав на той час у кишені кількох великих замовлень на PR-кампанії.

Схема роботи "Лінії Шолє" на першому етапі була абсурдна, як і назва, проте ефективна. Сенс її полягав у тому, що жоден працівник новоствореної контори не працював. Люди просто ділили між собою гроші, а виконання конкретних замовлень скидали на низову ланку журналюг, які за копійки й тексти писали, і сюжети в новини запихали, і навіть із замовниками спілкувалися, коли ті починали нервуватися від неадекватного співвідошення витрачених грошей і кволих інформаційних результатів.

— Лохи є скрізь, в усіх структурах, вони сидять на всіх необхідних нам ресурсах — від матеріальних до інформаційних. Це горизонталь людського лайна, яку можна купити за копійки, — і вона буде булькати, пінитись і фонтанувати, шо той гейзер. А ми будем тільки гріти біля нього руки. Ну, а то, шо все воно воняє постійно — так із цим уже нічого не зробиш, іздєржки.

Ця філософія згодом перетворилася на новий заповіт кожного рекламника чи піарника, але тоді, в 90-х роках, усі причетні до таїнства відсмоктування дармового бабла вважали, що їм пощастило заволодіти якимось надприроднім знанням. Тим, про що насправді писав Кастанеда, не менше.

Сьогодні, звісно, вже немає настільки дурних керівників (тобто, вони є — але на вагу золота), на яких дві літери — PR — впливали значно крутіше, ніж спільний сеанс Кашпіровського, Чумака й баби Ванги. Вони чули ці дві ненаші літери, казали "йоптить, я шо, не понімаю шолє", й відчиняли шухляди та сейфи (власне, ось звідки взялася дивна, на перший погляд, назва). Вони, ці огрядні й однаково костюмовані керівники, добре знали, що PR — це вам не сто баксів у зуби продажному шакалу. PR — це серйозно, масшатбно і дуже, дуже дорого.

— Так ось, — Віталій пильно дивився своїм підлеглим в очі, обламував кожен погляд, і після паузи, під час якої чути було тільки, як скрипить його банківська картка, що нею він ніби формував на столі дві уявні смужки небесного осяяння, вдавався до батьківських інтонацій, — ви не повинні жодним словом, жодним словом...

Знову пауза, ще триваліша. Картка тим часом залишала на склі такі ж сліди, як і ковзани початківців на штучному покритті.

— ... жодним своїм блядським заїканням створювати враження, що клієнт платить за лайно. Якщо я довідаюсь, що хто-небудь із вас чи з ваших працездатних підарасів заявився до клієнта з бодуна чи з червоними глазьонками, чи ще з якоюсь парашою в голові, — вижену нахєр без штанів і цноти.

Віталій дуже любив себе під час цих повчань. Він пишався кожним своїм словом. Якби він не потрапив у цей бізнес — очолив би якусь тоталітарну секту. Я тільки тоді, до речі, збагнув, що таке справжній харизматичний лідер. Людина, яка може зжерти, обламати, винищити твій погляд, але може й поділитися якоюсь іскрою, докинути тобі трохи жарин, що потім пектимуть твою сраку надлюдським ентузіазмом.

— Якщо ти приходиш до клієнта — це значить, що він уже забашляв і чекає на диво. Ти, сука, знаєш, що дива не буде. Але мусиш поводитися так, щоб він із порогу зрозумів: виготовлення див для тебе — рутинне ремесло, конвеєр. Ти собаку з'їв на цьому. Ти — Коперфільд і Ломоносов, альфа і омєга окремої науки, про яку мало хто зі смертних взагалі знає. Чуть шо — зразу лупи його по морді фразами типу "провідні американські PR-технологи радять позиціонувати корпоративні цінності як основу ринкової стратегії", ну, не важливо, щось у такому стилі.

Як я потрапив у це вужче коло, — досі не знаю. Спершу мене смикнув давній знайомий, запропонував попрацювати копі-райтером. Тоді цього слова ще ніхто не вживав. Це зараз, хоч куди плюнь, — влучиш або в брендінг, або в неймінг. Спрофанували вже, слава Богу. Йшлося насправді про написання якихось божевільних статей і новин, висмоктаних із пальця, де б уживалися певні фрази. Одні й ті ж фрази в зовсім різних статтях на будь-які теми. Ці придурки переконали одного надутого держслужбовця, що такий PR-метод набагато ефективніший за 25-ий кадр і пряму рекламу. Ну, так, тому й коштує це все дорожче. Історія закінчилася повним провалом — у "Лінії Шолє" весь трудовий колектив звалив за кордон (хто в Чехію на пиво, а хто й на тихоокеанські острови), а віддуватися змушені були ідіоти, яким всучили по 10-15 баксів і побажали творчої наснаги в створенні криптологічних матеріалів. А ці безглузді текстики треба ж було ще й де-небудь надрукувати. Здається мені, що якби клієнт розбазарював не держбюджетні гроші, а свої, — закінчилося б усе дуже кепсько.

Наступний проект уже був значно марудніший. Абонентське обслуговування знаної тютюнової компанії потребувало неабияких зусиль. До того ж, там у вищому менеджменті було кілька америкосів, — і це найбільше лякало. Тому Віталію довелося трохи переглянути фундаментальний принцип роботи агентства, що полягав, нагадаю, в агресивній бездіяльності всіх керівників відділів, менеджерів із розвитку тощо. Тоді я й потрапив у штат "Лінії Шолє". А чувака, який мене втягнув у це легалізоване шахрайство, поперли. Що найсумніше — почуття провини в мене так і не виникло.

Минуло вже десять років, відколи "Лінія Шолє" успішно стартонула на ринку PR-послуг. Тепер це одне з найповажніших агентств. Ми ведемо кілька потужних корпорацій, дві різнокаліберні політичні сили, потихеньку вивчаємо ринок сучасного мистецтва.

Розділ 6.

Радіо Живих Мерців

— Доброго дня, поки ще можна так сказати про цей день, який за всіма ознаками може виявитись для кожного з нас останнім! З вами ді-джей Дятел, і ви слухаєте Радіо Живих Мерців — перше в Україні радикальне сільське радіо, що виходить в ефір тоді, коли вдається туди прослизнути. Також нас можна слухати в інтернеті, й це набагато простіше, ніж скручувати до посиніння свій радіоприймач. Запам'ятайте цю адресу: дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей, — і буде вам по ділах ваших, як сказано в Писанні.

Тільки на нашому радіо незабаром очікується пряма трансляція апокаліпсиса, що почнеться хтозна коли, зате відомо, де.

Сьогоднішній свій репортаж мені хотілося б почати композицією однієї з моїх улюблених банд. Вітайте на хвилях ер-же-ем навіжених американців "Сікс Фіт Андер" та їхню пісню з промовистою назвою "Думсдей"!