Хлiб iз хрящами

* * *

На столі мене чекала тоненька тека з прикріпленою до неї запискою від шефа: "Замовник наполегливо рекомендував ознайомитися з цим матеріалом перед початком роботи". Не можу сказати, що я колись глибоко цікавився історією села Міцне, але цей краєзнавчий нарис із районки трохи мене здивував. По-перше, я не міг второпати, що ж у ньому такого важливого і як саме це можна використати в роботі. По-друге, дивувала неймовірна кількість помилок і перекручень у прізвищах поміщиків, які порядкували в Міцному й зазнали наглої смерті. Ще одна неточність стосувалася числа людей, які пережили в селі Голодомор. Сто п'ятдесят осіб. Але я добре пам'ятав оповіді своєї баби, що село в голодні роки фактично вимерло вщент, а хто хотів вижити — повтікали. Вона зі своєю матір'ю, наприклад, перебралася до Яблунівки. Казала, що лишились у Міцному самі тільки людоїди, та й тих енкаведисти порозстрілювали. Й, нарешті, "ними було задобрено землю"... Це навіть для районки якось дико звучить...

— Ну, як тобі сільський крео? Вірші зачотні, да?

Це Ваня Каїн. Завжди поруч, завжди за спиною. Хороший хлопець, наш офісний Шерлок, спостережливий і скептичний.

— А ти що, читав?

— Читав. Ми ж разом із шефом їздили контракт підписувати. Натуральна зона, а не завод. То як, зацінив стішата?

— Зацінив. Але щось тут наплутано. Та й незрозуміло, як це можна використати.

— Так ми вже використали! Ідея ж наша яка? Ідея наша в тому, що "Кремінь" — це нектар воскресіння. І принаймні для села Міцне саме так воно і є.

— Що ж, використали — то й добре. До речі, Ваня, ти на сайт їхній заходив?

— Ееее, ще ні.

— Так. Правильна відповідь — так. Бо відтепер ти за їхній сайт відповідаєш. Там потрібно придумати нову концепцію, дизайн змінити, контент трохи пожвавити. Ну, і виведи його в який-небудь топ.

Розділ 8.

Коли кадри намагаються вирішувати

Відділ кадрів заводу "Кремінь" був розташований, на відміну від більшості підземних офісних приміщень, на першому поверсі головного корпусу. Очолював його Валентин Олексійович Мох, чоловік із худими пальцями та в окулярах із товстими лінзами. Його бліда шкіра була поцяткована коричневими плямами, хоча він ще не сягнув того віку, коли зазвичай люди починають ганяти свій організм до першого-ліпшого ремонтного цеху. Він сидів спиною до вхідних дверей, і це трохи спантеличувало всіх, хто заходив до відділу кадрів уперше.

— Так, давайте по порядку. — Валентин Олексійович гортав особову справу, як філателіст. — Василь Спиридонович Нечуй?

— Так, я.

Мох врешті глянув на чергового відвідувача, котрий ніяк не міг вмоститися на стільці, наче щось йому муляло.

— Народився 1966 року в селі Міцне Києво-Святошинського району Київської області... Місцевий, значить...

— Місцевий...

— Так... Закінчив медучилище... Зубний технік... Працював за спеціальністю... районна поліклініка №2, місто Житомир.

Мох обережно відклав особову справу й взяв чистий аркуш паперу.

— Отже, Василю Спиридоновичу, Ви хочете звільнитися за власним бажанням?

— Так.

— Зрозуміло.

Начальник відділу кадрів знову зазирнув в особову справу.

— Так-так, ось ваша заява... гм... — Мох зняв окуляри й невидющим поглядом обвів кімнату, поки його спритні пальці протирали скельця. — І, дозвольте поцікавитися, шановний, які ж причини спонукають Вас на цей крок? Не сподобався колектив? Чи, може, мала зарплата? Скажу Вам чесно... Навряд чи ще десь в Україні робітник складу може заробляти щомісяця таку суму. Плюс тринадцята зарплата, пільги... Та й житомирському зубному техніку таке могло тільки наснитися, інакше чого б Ви сюди повернулися два місяці тому?

— Ні-ні, все правильно, в мене ніяких претензій, чи як воно називається. І колектив хороший, нормальні всі хлопці.

— То в чому ж причина?

— Ну, просто так склалось. Такі в мене обстоятільства.

— Про Ваші обстоятільства, дорогий мій, я чудово знаю. — Валентин Олексійович нахилився і сказав пошепки. — Та плюньте Ви на ту суку. Плюньте й розітріть. Розлучення — це ще не кінець. Від мене теж дружина втекла — і що? Ви навіть не уявляєте, яке це полегшення. А тут вас цінують, тут ваші друзі, родичі.

— Звідки Ви... — Василь Спиридонович випрямився, наче готувався встати і піти. — Не ваше це діло. Я заяву написав — і все, нема про що балакать.

— А ви не нервуйтеся так, шановний. Здорові нерви, знаєте, це дуже велика цінність, — Мох знову відклав справу. — Ви подумайте. Ось що я вам скажу.

— Да про шо думать?! Вам яке діло? Може, мені надоїло ці чортові бутилки тягати? Може, я хочу по спеціальності працювати? Може, я пожить хочу ще трохи, Ви хоть це розумієте?!

— Пожить? А що вам тут завжає, як ви кажете, пожить?

— Що заважає? А Ви ніби ні сном, ні духом... Ніби не знаєте, як люди мруть.

— Люди завжди мруть, щодня, не треба нагнітати.

— Щодня? В одному селі? На одному заводі? Ви хоч самі вірите в те, що кажете?

Начальник відділу кадрів потер руки й усміхнувся.

— Ну, добре, у вас емоції, я розумію. В селі всяке говорять, це теж ясно. Хочете звільнятися через бабські теревені — ради Бога. Та як от із цим бути? — Мох витягнув з особової справи два аркуші паперу з дрібним текстом.

— Про що Ви?

— Як про що? Про додаток до трудової угоди, підписаний Вами особисто. Пункт 12.2. Я зачитаю, щоб нагадати. "У разі виконання Роботодавцем всіх своїх зобов'язань по цій трудовій угоді й за відсутності будь-яких претензій з боку Виконавця..."

— Не треба мені нічого нагадувати, срать я хотів на ці Ваші угоди і вимоги! Не хочете підписувать заяву — і не треба! Але ноги моєї більше на цьому чортовому заводі не буде!

* * *

— Вас вітає Радіо Живих Мерців — перше в Україні радикальне сільське радіо, що провадить пряму трансляцію кінця світу з села Міцне, що на Київщині. Щодня до нашої... гм... редакції надходять нові й нові свідчення дивних подій, і вони — ці події

— набирають нових обертів. Сьогодні гість нашої студії — колишній працівник лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", уродженець села Міцне Матвій Широкий. Попри те, що я сказав: "колишній працівник", — це не зовсім так.

— Та колишній, колишній, я туда більше не вернусь, хоть медом буде помазано, бо це напасть, а не завод, Богом клянусь, це все через нього.

— Пане Матвію, давайте почнемо з того, які причини змусили Вас написати заяву про звільнення?

— Які причини... Такі причини, що в нашому цеху, цеху номер чотири, за останні дві неділі вмерло шестеро працівників

— шестеро! — й ніхто не може пояснить, що робиться. В одного, лікарі кажуть, був рак, в іншого — щось тіпа інфаркта, ще один, як оказалось, вже давно мав тяжку форму гепатита, тобто, завод ніби ні при чому. Воно все ніби по понятних причинах, але як же так, оно в селі нове кладбіще скоро нада буде закладати, от які причини! Це ж усе завод постарався, даже не знаю, що сказать. І хто хоче звільнитись — нікого не відпускають! Там каждому з нас шото підсовували, якісь ми бумажки підписували, ну, хто ж це читає? Так по тих бумажках получається, що не маю права, тільки через два місяці, а що ж воно буде через два місяці — хіба Господь знає, оно вже пришлось бригаду копачів спеціально наймати, бо мєсні не справляються. Страх та й годі. Всі подумують тікати, якщо ближчим часом нічого не проясниться. І шо сам главне, чого я не можу втямити, чого Київ мовчить? Хай би прислали кого розібратися, бо куда ж це годиться, стільки смертей, а тепер ще цей случай на кладбіщі, — це взагалі похоже на якесь помішатільство, ніхто ж нічого понять не може. Участковий тільки ходе й фуражку крутить козирком туда, козирком сюда...