Хлiб iз хрящами

Засноване 1212 року. Населення — 1111 осіб. Площа — 3663 квадратних кілометри.

Земля чудова і рясна,

Ти породила нас у колосках і житі!

Ти — наша матір, мудра і Міцна,

Тобі співаємо пісень щомиті!

Іван Чвалов. Моє село (зі збірки "Молоко в павутинні").

Це — наша маленька батьківщина, одна з піщинок великої землі та могутнього народу, чиєму роду — нема переводу! Невеличке і мальовниче село на Київщині, з такою незвичайною і промовистою назвою Міцне, своєю історією сягає сивої давнини та багатовікової мудрості. В історії краю йому належить окреме і досі ще ретельно не оцінене належно значення.

Перші згадки про село з'явилися у 1212 році, коли земля наша потерпала від численних нападів монголо-татар. Саме тоді ігумен Свято-Троїцького монастиря Ігнатій, оповідаючи про своє паломництво до Святої Землі, писав у своєму "Зібранні мудрості й повчальних пісень": "Село Міцне помазане Божою милістю, а небесній красі його можуть позаздрити навіть Мокляки".

За легендою, перших поселенців звали Мотря й Матвій Міцні. Цей заможний і працьовитий рід уславився ще до реформи 1261 року, коли село перейшло у володіння до поміщиків Видновського та Струтицького. Ще до кінця століття село сім разів поміняло господарів. Люди казали, що сама земля перешкоджає зайдам визискувати з цього благодатного краю. Долі поміщиків, котрі господарювали тут, заслуговують на окреме дослідження. Зокрема, збереглися свідчення, що Гнівчинського понесла гніда кобила, він вилетів із сідла й розбився об камінь біля ставу. Відтоді ставок, що зберігся й донині, називають Гнилим, а камінь біля нього — Злим Каменем, з яким пов'язано багато місцевих легенд та переказів. Граф Штехейнауер владарював Міцним всього три роки, після чого в його маєток влучила блискавка. Вся родина Штехейнауерів згоріла, хоча багато хто з графської прислуги врятувався. Поміщик Рильський, який вперше і востаннє приїхав у Міцне 1272 року, повісився у конюшні з невідомих причин. Не менш трагічні обставини супроводжували гнобителів та поневолювачів села й у наступні століття.

У селі була церква Покрови Пресвятої Богородиці, в якій зберігалися мощі Святителя Афанасія. Вже в радянські часи, коли церкву було переобладнано під потреби тогочасної молоді, святі мощі безслідно зникли. За однією з версій, ними було задобрено землю взимку 1930 року під час створення першого колгоспу "Червоний Ленін" (наступного року колгосп перейменували — спершу на "Червоний край", згодом, у 1934 році, на "Шлях Леніна").

У період з 1937 до 1952 року на території села існував ще один колгосп — імені Комінтерну. В цей таки період було побудовано велику школу (тепер — сільськогосподарський коледж імені Тараса Шевченка), задля чого довелося розстріляти 12 родин заможних селян. їхнім прахом було задобрено землю під час заснування третього колгоспу — "Червоне щастя".

В роки Голодомору населення села скоротилося до 150 осіб. Але й ті родини, що пережили цей непростий час, загинули в роки Другої світової війни.

Відродження села, яке можна вважати його другим народженням, почалося наприкінці 50-х років XX століття. Після об'єднання усіх трьох колгоспів в один та запровадження системи грошової оплати праці до села переїхало багато родин із сіл Старі Верби, Старі Непізнавичі, Нові Ставища, а також із сусідніх районів. Уже до кінця 70-х років населення села зросло до 1456 мешканців.

За видатні трудові досягнення шестеро мешканців нашого села були удостоєні почесних державних нагород.

Нова скрута настала вже за незалежності, коли під впливом нових економічних умов колгоспне життя було зруйноване, а молодь почала масово виїжджати з Міцного. До кінця тисячоліття зруйнувалося і регулярне транспортне сполучення з селом. Невідомо, як склалася б доля нашого райського куточка, якби не меценатські зусилля депутата обласної ради, нашого земляка, чудового поета і прекрасного керівника Івана Петровича Чвалова. Саме за його наполягання в селі Міцне вже на початку третього тисячоліття було закладено найбільший в області лікеро-горілчаний завод "Кремінь", створено сотні робочих місць, забезпечено належну інфраструктуру. Багато наших земляків охоче повернулися на свою малу батьківщину, яка так несподівано отримала прекрасні перспективи й шлях у світле майбуття!

На завершення цього стислого огляду нашого рідного села дозвольте процитувати рядки тонкого лірика, лауреата премії імені Лесі Українки, Івана Чвалова:

Даруєш мені щастя, рідний краю!

Тебе ніколи я не забуваю!

І біля річки, і біля млина,

Душа моя співає про твої дива!

Розділ 5.

Лінія Шолє

— Ти голодний?

Вона завжди питає, чи я голодний, коли вже насипає останній черпак борщу. Насипає. Я так відвик від цього слова, яке не чув уже кілька років, відколи поїхав у місто.

— А якщо я скажу, що не голодний, ти передумаєш годувати мене?

— Тю, дурний.

Коли я навідував її востаннє? То був початок травня. Тут на пролісках ще лежав сніг. Паршива була весна. Якщо точніше — її взагалі не було. Холод, холод, болото, вітер, холод. А коли я приїхав до неї, якось відразу почалося літо. Її останнє літо.

Сестра часто дорікала мені, що я так рідко їжджу до баби. Втім, я ніколи не слухав її. І навіть, коли слухав, — не чув. Сестра старша за мене на одинадцять років. Завжди була, як друга мама. Вона з тих дівчат, у яких немає юності, — як не було весни того року, коли я востаннє був у баби. Тобто, за всіма календарями й пронозами синоптиків має вже настати юність, а натомість триває дитинство. Й так вона залишалася дитиною, аж поки враз перетворилася на тітку. Правду кажучи, я проґавив, коли це сталося. Напевно, ще до того, як вона вперше поїхала в Америку. Ну, так, звісно.

— Бери ще пампушки, добрі пампушки, саме до борщу.

— Ага, я в курсі. Дякую.

Баба сіла навпроти мене, поклала руки на коліна. Отак сиділа й дивилась, як я їм борщ. А я дивився в миску й думав, що якби навпроти сиділа будь-яка інша людина й так пильно стежила за кожною ложкою, яку я підносив до рота, це б неминуче почало мене дратувати. Ніколи не міг похвалитися міцними нервами. От у кого вони справді міцні — то це в неї. Ніколи не бачив, щоб вона на когось кричала. Навіть коли мій батько мало не спалив літню кухню, — вона й бровою не повела. Втім, нерви тут, може, й ні до чого. Просто вона прекрасно розуміла, що з нього вистачить і маминих істерик. Мама любила істерики, надзвичайно любила. Коли я довідався, що вони потрапили в аварію і загинули, то, перш ніж розридатися, я встигнув подумати лише одне: це все через її істерики. Вони врізалися у вантажівку на швидкості понад сто кілометрів на годину. В міліції сказали, що найвірогідніше пояснення цього ДТП — серцевий напад у водія. Себто, в мого батька. Коли мене запитали, чи були в батька проблеми з серцем, я лише знизав плечима. Я не знав, чи були в нього проблеми. Але серце в нього було. А значить — були й проблеми. Це все через мамині істерики, — думав я на сільському кладовищі. Коли труни опускали в землю, моя баба обома руками міцно тримала мене за лікоть. І кілька разів різко його стиснула. Вона плакала беззвучно.

— Ти їж, наїдайся, — баба поправила хустину, підвелася і підійшла до плити, де саме досмажувалися котлети.

* * *

Коли я намагаюся думати про свою роботу, то зазвичай одним тільки словом: докотився. Звісно, це не зовсім так, і нема чого гнати, — інші заради такої роботи гризли б землю, ламали зуби, вставляли протези, і знову гризли. Час такий, що поважними й респектабельними стали аж геть сумнівні заняття, — приблизно так висловлюються древні члени товариства "Просвіта" на шпальтах "Літературної України", й це одна з небагатьох їхніх думок, яку можна критикувати хіба що за неоковирну стилістику. Я намагаюся нікому не казати, що працюю в PR-агентстві. Ні, сором тут ні до чого. Просто це якось занадто тривіально: добра половина моїх однокурсників, які приходили на філологію з мріями про літературну діяльність та наукову роботу, тепер розповзлися по штабах політичних партій, рекламних та PR-агентствах.