Хлiб iз хрящами

— Здається, в нас задача некоректна вже на етапі формулювання вихідних даних...

Це Даня озвався, він у нас єдиний дипломований піарник. Закінчив якісь чи то курси, чи то ще якусь мутну контору в Нью-Джерсі.

— Давай, Данило Американович, без увертюри, — перебив його Віталій.

— Якщо без увертюри, то мораль така: нам треба відмовитися від співпраці з цим заводом, бо це тільки завдасть шкоди нашій репутації.

— Це твоя остаточна відповідь? Якщо так, то мушу тобі сказати, Даня, що свій перший мільйон ти виграєш не скоро, ой не скоро...

— Даня правий, — раптом втрутилася міс-перша-ідея. — Ну, не можемо ж ми рекламувати це пійло для бомжів!

Не знаю, як зазвичай у людей виникають осяяння. І чи правильно ми вживаємо такі габаритні слова, коли в голові ні з того, ні з сього складаються докупи розрізнені фрагменти якоїсь дивної, проте надзвичайно ефектної та потрібної думки. В мене це було так.

— Для бомжів, кажеш? — механічно перепитав я і разом із шипінням останнього звуку раптом усе зрозумів. Та ще й побачив.

Бомжі. Ага, саме так. Бомжі.

— У нас яка проблема? Треба створити привабливий образ продукту сумнівної якості, головний споживач якого — декласований елемент. Ну, може, ще якісь ситуативні відморозки. Відтак я пропоную прямолінійне рішення. Героями всіх роликів першого етапу рекламної кампанії мають бути бомжі, яким — наче милість Божа — перепадає нагода скуштувати чудового коньяку торгової марки "Кремінь". Ну, наприклад... От ми бачимо забиченого й обдертого невдаху, який сидить десь під мостом. І раптом — трах-тібідох! — з'являється якийсь джин чи ще якась казкова холєра, підморгує бомжу й пропонує йому випити. І цей обдертуз після першого ж ковтка разюче змінюється: його обличчя молодшає, скуйовджене волосся перетворюється на стильну зачіску, а лахміття, в яке він одягнений, стає бездоганним костюмом. Ну, щось таке... Суть ідеї полягає в тому, що наш жахливий коньяк може круто змінити долю: він ніби стає каталізатором еволюції, будить у душі все найкраще й витягає людину на вищий соціальний щабель. Відтак цей сюжет є куди розвивати. А найголовніше, що в його основі — класична модель якісного покращення життя, зумовленого вживанням рекламованого продукту.

Промовляв я натхненно, хоча наприкінці не помітив на обличчях колег жодного пожвавлення, крім кількох єхидних посмішок. Віталій дивився на мене, як на ідіота. Втім, у нього завжди такий погляд.

— Еволюція бомжів, кажеш? — Шеф махав перед носом цигаркою з відламаним фільтром. — Тобто, ти пропонуєш послухати, що кажуть нам — а може й кричать — рештки совісті та здорового глузду, і зробити навпаки.

— Ну, можна й так сказати.

— Вірю, бо абсурдно, — так ти вважаєш?

— Як я вважаю — немає значення. Більшість рекламних образів — це обіцянка дива, а не брехня.

— Я з одним тільки можу погодитися. — Коли Віталій збирався пожартувати, він завжди вдавався до затягнутих пауз. — Кількість бомжів, які продегустують цей дар волхвів, точно почне зменшуватись. І з яких саме причин — це вже питання для суспільства неістотне.

Всі дружно заворушилися, хтось навіть коротко реготнув.

— Значить так. — Віталій підвівся і глянув на годинника. — Вам усім круто пощастило. Ідею з еволюцією дегенератів затверджую. Можна приступати до конкретики, але це вже завтра зранку. Єдина поправка.

Шеф знову всівся і, викинувши пом'яту сигарету без фільтру на підлогу, витягнув із пачки іншу.

— Ми трохи розширимо цю ідею. І додамо ще більше абсурду. Для ще більшої вірогідності. Й от за це вже нам не буде соромно.

* * *

Наступного ранку Віталій пояснив, що мав на думці, коли казав про "розширення ідеї".

— Кузьма запропонував бомжів — це непогано. Що кому болить, так би мовити. Але. Я от уявив собі, як це можна показати. Бомж, який хєрачить "Кремінь", — і стає людиною... Ні, не вірю. Це занадто прямолінійно. Ми доведемо це до епічного масштабу. Якщо вже еволюція — давайте візьмемо мавпу, яка сидить у шкіряному фотелі посеред райського помешкання і хлеще коньяк. Випиває — і стає активною, творчою чи діловою людиною. Тобто, була собі тварюка асоціальна, а після "Кременя" — свідомий член суспільства

— Мавпа уже всім набридла. Чуть шо — зразу мавпа.

— Да? Мавпа тобі не подобається?

— Не подобається. Задовбали вже з мавпами. Пхають їх, куди тільки можна.

Зазвичай Ваня Калєв, якого позаочі називали Калом, а подружньому — Ваньою Каїном, мовчав і усю свою незгоду з генеральною лінією агентства втілював хіба що в недорікувате гимикання. Зате коли він уже відкривав рота, то критика його була нищівна і безапеляційна.

— І кого ж ми будемо показувати народу, як не мавпу? Тебе чи шо?

Ваня сердито гимикнув і, втупивши очі в стіл, заявив:

— Якщо вже ми намагаємося створити щось зовсім абсурдне, то я пропоную показувати зомбі.

— Яких ще нахєр зомбі?

Години через дві все це закінчилося.

Вони всі вирішили, що зомбі — це саме те, що треба.

Ролик затвердили приблизно такий: натовп зомбі оточує сільську халупу, в якій намагається забарикадуватись усмерть перелякане молоде подружжя. Вони збиралися романтично посидіти, повечеряти, аж тут невість звідки з'являються агресивні трупаки, виламують двері й лізуть у вікна. Ну, все, як у Сема Реймі. Крик, ґвалт, ось уже декілька мерців пролазять у кімнату й ось-ось накинуться на господарів дому. Ті відчайдушно захищаються: чоловік збирається шпурнути в нападників стільця, а жінка у відчаї хапає зі столу келих із коньяком і виплескує його в писок найближчому канібалу. І ось тут — яскравий спалах чи ще якийсь хитрожопий спецефект, після чого трупи починають перетворюватися на людей. Знову спалах-спецефект — і вся ця компанія разом сидить за святковим столом, попиває коньяк "Кремінь". Душевні дружні посиденьки, щасливі обличчя. Хтось, правда, пропонував, щоб зомбі стали людьми в природніший спосіб — познімали маски, наприклад. Ну, наче старі друзяки несподівано прийшли в гості й вирішили трохи пожартувати. Але зупинилися все ж таки на першому варіанті. Були зомбі — й під життєдайним впливом бормотухи знову стали людьми.

На завершення наради Віталій цинічно виставив на стіл почату вчора пляшку "Кременя".

— Що, ніхто не хоче обмить початок нашого алкоподвигу? Чудово. На завершення дозвольте повідомити, що безпосереднім керівником проекту буде Кузьма Рудий, — шеф повернувся до мене і додав:

— У мене є тільки дві важливі поради для тебе. Не облажайся і не спийся.

Найсмішніше, що замовнику ідея сподобалась, і через кілька тижнів, наприкінці листопада, треба було почати зйомки.

— Значить так: бюджет затверджений, працювати будемо, як завжди, зі студією "Банґ-банґ". Поки що залишається відкрите питання, де будемо знімати. Замовник пропонує надати свої складські приміщення — в них там ангарища порожні стоять. У студії, правда, є свій павільйон-сарай, де можна було б це відбабахать. Але ці самогонщики хочуть, щоб у них під боком знімали. Зрештою, це вже деталі, немає значення.

Я знаю багатьох людей, які не вірять у звичайний збіг обставин, а намагаються відшукати якусь логіку, послідовність причин та наслідків, ніяк між собою не пов'язаних. Тягнуть за вуха всілякі містичні пояснення, аж хрящі рвуться.

Досі я практично нічого не знав про завод "Кремінь", крім одного: його збудували в моєму рідному селі: там, де я відбосоножив не одні літні канікули, де я викурив першу в житті сигарету і де поховані мої батьки та бабця. Коли я був там востаннє, на похоронах бабці, всі тільки про цей клятий завод і балакали. Мовляв, як же це добре для села. Я навіть сердився, що поминки поступово перетворилися на якусь виробничу нараду. І що з того? Чи варто шукати якусь закономірність у тому, що тепер саме я керуватиму PR-кампанією "Кременя"? Просто збіг обставин. І — ще одна нагода перевідати бабину хату. Я не наважувався її продавати, але й викроїти достатньо часу, щоб як слід доглядати за нею, не вдається. Час од часу дзвонить із Америки сестра (щоразу — добряче напідпитку), каже, що повернеться в Україну й буде там жити. Звісно, вона не приїде.