Поклик Ктулху

Оце, власне, і все, що розповідала стара газета, якщо не зважати на вміщену в ній фотографію пекельної фігурки, але це коротке повідомлення породило в мене цілу низку здогадів! Тут була сила-силенна відомостей, пов’язаних із Культом Ктулху, і підтвердження того, що його прихильники мали дивні зацікавлення не лише на суходолі, а й на морі. Що спонукало цю мішану команду, яка пливла зі своїм жахливим ідолом, наказати «Еммі» повернутися назад? Що це за невідомий острів, на якому загинули шестеро моряків з «Емми» і про який Йохансен не бажає говорити? До чого дійшло розслідування віце-адмірала і що відомо про цей мерзотний культ у Данідіні? І найдивовижніша річ: як пояснити глибокий і надприродний зв’язок дат, що надав лиховісного і безперечного значення різним подіям, які ретельно занотував мій дідусь?

1 березня - чи 28 лютого, з огляду на те, що події мали місце по обидва боки Лінії переміни дат - стався землетрус і розпочався шторм.

Із Данідіна «Варта» і її мерзотна команда так спішно вийшли в море, ніби були владно кимось покликані - а в іншій півкулі планети поети і митці почали марити дивними мокрими велетенськими містами, у той час як молодий скульптор уві сні виліпив фігуру страхітливого Ктулху. 23 березня команда «Емми» висадилася на невідомому острові, й шість моряків лишилися там мертвими - у цей день сни чутливих людей набули особливої сприйнятливості й затьмарилися жахом переслідування гігантським монстром, у той час як архітектор збожеволів, а у скульптора раптом почалася лихоманка! А як пояснити, що після шторму 2 квітня всі сни про місто в мокві припинилися, і Вілкокс ураз вивільнився з полону дивної лихоманки? Як розуміти все це - і згадки старого Кастро щодо народжених на зірках Древніх, які потім потонули у морських глибинах, і щодо їхнього прийдешнього правління, їхніх вірних прибічників і їхнього вміння насилати сни? Чи не опинився я на самісінькому краю прірви космічних жахів, які не може стерпіти людина? Якщо так, то вони, напевно, лишаються жахами лише ймовірними, адже якимсь чином другого квітня усе припинилося, хоч би звідки походила ця загроза, що була нависла над душею людства.

Того вечора, розіславши усі потрібні телеграми і зібравши свої речі, я попрощався з хазяїном дому і вирушив потягом до Сан-Франциско. Менше ніж за місяць я був у Данідіні; однак з’ясувалося, що там про дивних прибічників культу, завсідників портових шинків, відомо зовсім мало. У цих шинках завжди збиралося чимало гулящого люду; однак розповідали і про гурт покручів, які вирушали часом у гори, де палили багаття й били в барабани. В Окленді я дізнався, що Йохансен, повернувшися з Сіднея, де він дав побіжні й непереконливі свідчення, зовсім посивів, продав свій котедж на Вест-стрит і разом з дружиною притьмом подався додому в Осло. Про свою хвилюючу пригоду друзям він розповідав не більше, ніж чиновникам адміралтейства, і все, що мені вдалося дізнатися, - це адреса Йохансена в Осло.

Після цього я поїхав до Сіднея, де без жодної користі поспілкувався з моряками і членами віце-адміралтейства. На Круглому причалі в бухті Сіднея я бачив «Варту», тепер продану для комерційного використання, але огляд цього чималого судна нічого мені не дав. Статуетка розкаряченої тварюки з головою каракатиці, тілом дракона й лускатими крилами на вкритому ієрогліфами п’єдесталі зберігалась у музеї в Гайд-парку. Я довго й ретельно розглядав її і визнав витвором лиховісно вишуканої майстерності, зробленим з того самого матеріалу - таємничого, жахливо давнього й дивно неземного, на який я звернув увагу, оглядаючи менший примірник, що зберігався у Леґрасса. Куратор повідомив мене, що для геологів він явив суцільну загадку, і всі вони клялися, що у світі не існує каменю, подібного до цього. Тоді я з трепетом пригадав те, що старий Кастро розповідав Леґрассу про Древніх: «Вони прибули з зірок і принесли з Собою Свої зображення».

Збуджений досі не звіданими почуттями, я вирішив відвідати помічника Йохансена в Осло. Діставшися до Лондона, я одразу пересів на пароплав до норвезької столиці й одного осіннього дня висадився на гарному причалі у тіні гори Егеберг. Виявилося, що Йохансен мешкає в старому місті короля Гарольда Гаардради, яке зберігало назву «Осло» протягом усіх тих століть, коли більше місто ховалося за назвою «Христіанія». Я швидко дістався туди на таксі і з тремтінням у серці постукав у двері гарного старого будинку з тинькованим фасадом. Відчинила сумна жінка в чорному, і мене охопив розпач, щойно вона пояснила ламаною англійською, що Ґустава Йохансена вже немає на світі.

Він не довго прожив після повернення, пояснила дружина, адже те, що відбулося на морі 1925 року, зламало його. Їй він розповів не більше ніж іншим, але лишив товстий рукопис - стосовно «технічних питань», як він їй пояснив - писаний по-англійськи, очевидно, для того щоб вона його випадково не прочитала. Під час прогулянки вузькою вуличкою поблизу Готенборзьких доків на нього з вікна на горищі впала пака паперів і збила його з ніг. Двоє індійських матросів одразу ж допомогли йому підвестися, але до того часу як приїхала швидка допомога, він був уже мертвий. Лікарі не знайшли очевидних причин смерті та списали її на негаразди з серцем й ослаблене здоров’я. Коли я почув про це, серце моє стислося від жаху, який мене не покине, доки я теж не упокоюся - внаслідок «нещасного випадку» чи іншим чином. Переконавши вдову, що я маю достатній стосунок до «технічних питань» її чоловіка, щоб отримати право на рукопис, я забрав його і почав читати, вертаючись до Лондона.

Це був простий, безладний текст - наївна спроба моряка скласти щоденник постфактум - що мав на меті описати день за днем останню жахливу подорож. Я не можу переказати його дослівно з усіма туманними багатослівними описами, але розповім достатньо про його зміст, щоб стало зрозумілим, чому плюскіт хвиль обабіч пароплава став для мене таким нестерпним, що я заткнув вуха ватою.

Йохансен, на щастя, знав небагато, хоча він і бачив місто і Створіння, але я ніколи не зможу спати спокійно, знаючи про жахи, що постійно чекають по той бік звичного нашого життя в часі та просторі і про ті вражі сили зі старих зірок, що сплять під морськими водами, відомі й підтримувані своїми вірянами, готовими й жадаючими пустити їх у наш світ, коли наступний землетрус знову підніме їхнє кам’яне місто до сонця й повітря.

Подорож Йохансена почалась саме тоді, як він розповів у віце-адміралтействі. «Емма», завантажена баластом, вийшла з Окленда 20 лютого і відчула на собі повну силу того породженого землетрусом шторму, який, напевно, й підняв з морського дна жах, що заповнив людські сни. Щойно команді вдалося відновити контроль над кораблем, вони попливли далі, аж тут 22 березня на них напала піратська яхта «Варта», і я відчув біль помічника капітана, коли він писав про те, як його шхуну обстріляли й потопили. Про темношкірих ідолопоклонників з «Варти» він розповідає з відразою. Було в них щось особливо гидке, через що їхнє знищення здавалося майже обов’язком, і Йохансен висловлює щире здивування звинуваченнями в жорстокості, висунутими проти його команди під час судового розслідування. Потім, прагнучи задовольнити свою допитливість, вони попливли далі на захопленій яхті під командуванням Йохансена й побачили велетенський кам’яний стовп, що стирчав з води, а на 47°9΄ пд. широти, 123°43΄ зх. довготи натрапили на берег, укритий грязюкою, мулом та водоростями й огороджений велетенськими кам’яними брилами, один погляд на які породжував у людини неземний жах, а за ними височіли споруди кошмарного міста-трупа Р’льєха, побудованого у прадавні доісторичні часи здоровецькими гидкими істотами, які добулися сюди з темних далеких зірок. Тут лежить великий Ктулху з усім численним почтом своїх прислужників, які чекають свого часу в позеленілих слизьких склепах і тепер уже посилають свої заклики, що їх чують уві сні чутливі люди, і владно кличуть своїх вірних повстати й відновити давній культ на Землі. Усього цього Йохансен не знав, але Бог відає, незабаром він побачив достатньо!