Поклик Ктулху

Підставою для візиту, повідомляв професорський рукопис, стала потреба скульптора в археологічній довідці, яка б допомогла розшифрувати ієрогліфи на барельєфі. Він говорив замріяно і пишномовно, у такий спосіб, що вказував на нещирість молодика і заперечував можливість приязного ставлення; мій дідусь у своїй відповіді був дещо різким, оскільки свіжість барельєфу натякала на потребу чого завгодно, але не аналогій з галузі археології. Відповідь молодого Вілкокса, яка настільки вразила мого дідуся, що він запам’ятав і записав її слово в слово, була фантастично поетичною - це, здається, було типовим для всієї розмови і, як я вже тоді дізнався, дуже характерним для юнака. Він сказав: «Справді, вона нова, бо я її зробив минулої ночі, марячи уві сні про дивні міста; але сни ці давніші за замріяний Тир, чи замисленого Сфінкса, чи оперезаний садами Вавилон».

І він почав безладну оповідь, яка несподівано пробудила заснулі спогади й розпалила цікавість мого дідуся. Попередньої ночі відбувся незначний землетрус - проте найсерйозніший з тих, які відчувались у Новій Англії за кілька років; це серйозно розтривожило уяву Вілкокса. Уклавшися спати, він побачив дивний сон: перед ним виникли величні циклопічні міста із гігантських будівель, споруджених з монолітів, що впали з неба, спливають зеленою моквою і затаїли в собі загрозу. Стіни й колони пописані ієрогліфами, і звідкілясь ізнизу звучав голос, чи навіть не голос, а якесь примарне відчуття, яке лише уява перетворювала на звуки, але він спробував відтворити його майже невимовним скупченням літер: «Ктулху фгтаґн».

Це словесне скупчення спонукало до спогаду, який схвилював і занепокоїв професора Енджела. Він розпитував скульптора з науковою прискіпливістю і якомога пильніше роздивлявся барельєф, у роботі над яким юнак прокинувся, змерзнувши в одному лише спідньому одязі, коли пробудження зненацька приголомшило його. Згодом Вілкокс розповів, що мій дідусь винуватив свій похилий вік у тому, що так повільно розпізнавав ієрогліфи та й саме зображення. Багато запитань здалися відвідувачу вкрай недоречними, особливо ті, що намагалися з’ясувати, чи не пов’язаний він із підпільними культами чи товариствами; Вілкокс не міг зрозуміти, чому професор постійно обіцяє тримати в повній таємниці, якщо його допустять до участі в якій-небудь масовій містичній чи поганській релігійній організації. Коли ж професор Енджел упевнився, що скульптор нічого не знає про жоден культ чи таємну секту, він поставив гостеві вимогу надалі звітувати про свої сни. Наслідки не забарилися: після першої бесіди у рукопису занотовано щоденні відвідини юнака, під час яких він переказував приголомшливі фрагменти нічних марень, повсякчас пов’язані з якимись велетенськими темними кам’яницями, з яких плющить вода і з чиїх глибин голос чи свідомість вигукує монотонно тарабарщину, що таємничо вражає розум і не придатна до передавання на письмі. Два часто повторювані звучання - ті, що можна передати набором літер «Ктулху» і «Р’льєх».

З подальших записів випливало, що 23 березня Вілкокс не з’явився; розпити у співмешканців з’ясували, що його схопила якась незрозуміла лихоманка і родина забрала хлопця додому, на Вотермен-стрит. Він зарепетував серед ночі, розбудивши інших художників, що мешкали в тому будинку, і відтоді або лежав непритомний, або метався в гарячці. Мій дідусь одразу ж зателефонував його батькам, і з того моменту уважно стежив за перебігом хвороби; часто заходив до доктора Тобі на вулиці Таєр, який опікувався хворим. Розум юнака, затьмарений лихоманкою, очевидно, був у полоні таких дивних явищ, що доктора мимовільно кидало в дрож, коли він переказував про них моєму дідові. Тепер юнакові виділися не лише ті видива, які він бачив раніше, а також у його маревах з’явився якийсь дивний образ, створіння гігантського зросту «аж до хмар», яке підступало до нього.

Юнак жодного разу не описував створіння, яке воно є, але окремі сказані в гарячці слова, що їх переказав доктор Тобі, запевнили професора, що це має бути те саме безіменне чудовисько, яке він намагався зобразити у примареній ним скульптурі. Доктор зазначав також, що згадки про це створіння неодмінно передували черговій втраті свідомості. Температура його тіла, що досить дивно, не дуже перевищувала звичайну; але загальний стан, якщо не зважати на цю деталь, давав більше підстав діагнозувати, власне, лихоманку, а не розумовий розлад.

Другого квітня, біля третьої години дня, усі симптоми Вілкоксової недуги раптово зникли. Він підвівся в ліжку і здивовано побачив, що опинився вдома: ні про що з того, що сталося з ним з ночі 22 березня, уві сні чи насправді, він не пам’ятав. Лікар оголосив його здоровим, і за три дні він повернувся до свого помешкання; але професорові Енджелу він уже більше ні до чого не прислужився. Після одужання не лишилося жодного сліду дивних марень, і мій дідусь за тиждень перестав записувати його нічні переживання, які перетворилися на беззмістовні і непотрібні описи достоту звичайних візій.

На цьому перша частина рукопису закінчувалась, але посилання на деякі розрізнені нотатки дали мені багато матеріалу до роздумів - настільки багато, насправді, що лише закоренілий скептицизм, на якому тоді ґрунтувався мій світогляд, був причиною того, що я й далі не довіряв митцеві. Мені йдеться про записки, що змальовували сни різних людей за той самий період, коли на долю молодого Вілкокса випало бачити ці дивні видіння. Здається, моєму дідусеві вдалося швидко розпочати надзвичайно широке розслідування поміж майже всіх своїх друзів, у яких він вважав доречним попросити описи їхніх снів і датування будь-яких гідних уваги недавніх візій. Запитання, здається, було сприйнято по-різному; але, певно, він щонайменше отримав більше відповідей, ніж могла би опрацювати звичайна людина без секретарської допомоги. Оригінальне листування не збереглося, але в нотатках залишився ретельний і досить довгий огляд кореспонденції. Представники суспільних і ділових кіл - традиційна «сіль землі» Нової Англії - майже всі дали негативну відповідь, хоча в декого з них були тривожні, але безформні нічні марення, завжди між 23 березня і 2 квітня - коли молодого Вілкокса лихоманило. Людей від науки зачепило трохи сильніше, в чотирьох випадках неясні описи стосуються побіжних проблисків дивних пейзажів, а один раз згадано жах від чогось аномального.

Найбільш доречними виявилися відповіді художників і поетів, і я знаю, яка б почалася паніка, якби вони мали можливість зіставити свої враження. Оскільки самих їхніх листів, знову ж таки, не було, я підозрював, що укладач ставив навідні запитання або ж відредагував листування на підтвердження того, що йому кортіло побачити. Ось чому мені й надалі здавалося, що Вілкокс, якимсь чином обізнаний з попередніми відомостями, які мав мій дідусь, обманював його, старого науковця. А от відповіді, які він отримав від людей, що живуть у світі художніх образів, воістину вражають уяву. Від 28 лютого до 2 квітня чимало хто з їхнього числа бачив уві сні дуже дивні речі, химерність яких незмірно зросла в той час, коли скульпторові марилося у гарячці. Більше чверті з тих, хто відповів на прохання професора, оповіли про видовища і напівзвуки, схожі з тими, що описував Вілкокс; а деякі з сновидців зізналися, як страшенно боялися гігантського безіменного чудовиська. Один випадок, на якому професор зосередився окремо, закінчився дуже сумно. Йшлося про одного знаного архітектора, що захоплювався теософією та окультизмом. Він з’їхав з глузду того самого дня, коли молодого Вілкокса схопила лихоманка, і за кілька місяців віддав Богові душу, безупинно волаючи порятувати від якогось страшилища з пекла. Якби мій дідусь, наводячи ці випадки, зазначив прізвища сновидців, а не позначав їх номерами, то я міг би провести власне розслідування і спробувати перевірити достеменність зібраної інформації; але так уже склалося, що відстежити мені вдалося лише кількох. Усі вони, однак, цілковито підтвердили правильність запису своїх свідчень. Я часто запитував себе, чи всі адресати листів професора були б так само спантеличені, як ці кілька. Добре, що пояснювати їм, як воно було, вже ніколи не доведеться.