Поклик Ктулху

Говард Філіпс ЛАВКРАФТ ПОКЛИК КТУЛХУ

1. ГЛИНЯНИЙ ЖАХ 

Я гадаю, що найбільше благо з усіх, які існують у нашому світі, - це неспроможність людського розуму зіставити все, що йому відомо про реальність. Ми живемо на тихому острівці невігластва посеред темних неозорих морів, і нам судилося не зважуватися на далекі мандрівки. Наші науки, кожна з яких простягається у власному напрямі, досі не спромоглися завдати нам відчутної шкоди; але рано чи пізно уривки незбагненного досі знання зберуться докупи, і перед нами відкриються такі жахливі перспективи дійсності й нашого жалюгідного становища в ній, що ми або збожеволіємо від цього одкровення, або втечемо від світла у спокій і затишок нових темних віків.

Теософи усвідомили велич грандіозного космічного циклу, в якому існування нашого світу й людського племені - лише скороминуща випадковість. Вони припустили можливість того, що деякі дивогляди минулого живі й донині; кров захолола б у жилах від цієї думки, якби вона не була висловлена заспокійливим оптимістичним тоном. Але не мислителі дали мені змогу зазирнути в ті прадавні часи, які нам заказано знати, - від згадок про побачене мене дере мороз по шкірі, а від навіяних ним снів я боюся збожеволіти. Це відкриття, як і кожен момент бачення страхітливої істини, настало несподівано, від випадкового поєднання розрізнених речей - цього разу допису в старій газеті й нотаток покійного професора. Боронь Боже, щоб комусь іншому трапилося поєднати таке; що ж до мене, то я, якщо житиму, ніколи не зважуся вказати на сполучення ланок цього страшного ланцюга. Гадаю, що й покійний професор теж збирався довіку тримати в таємниці те, про що дізнався, і що він би знищив свої нотатки, якби його так зненацька не спіткала смерть.

Моє знайомство з цією справою розпочалося взимку 1926-1927 років, коли нагло помер мій двоюрідний дідусь, Джордж Ґеммел Енджел, фахівець із семітських мов, почесний професор у Браунівському університеті, у Провіденсі, що в штаті Род-Айленд. Професор Енджел був широко відомий як знавець давніх текстів, і до нього часто зверталися керівники відомих музеїв; тож його смерть у 92-річному віці привернула увагу наукової громадськості. Інтерес до події посилився ще й тим, що причину смерті не було остаточно з’ясовано. Професор помер, коли повернувся додому пароплавом із Ньюпорта; очевидці свідчили, що він упав по дорозі з порту, зіштовхнувшися з якимсь негром - схоже, матросом, - який виринув із підворітні кишла - їх там багато, на стрімкому схилі пагорба, яким можна було навпростець дістатися від порту до будинку небіжчика на Вільямс-стрит. Лікарям не пощастило знайти видимих ознак функціонального порушення в організмі покійного, і після тривалих суперечок вони дійшли висновку, що якесь незрозуміле ураження серця, до якого додався швидкий підйом на такий крутий схил у такому похилому віці, і стало причиною кінця. На той момент я не мав підстав засумніватись у такому висновку, але згодом запідозрив дещо інше, і навіть більше, ніж просто запідозрив.

Оскільки я був спадкоємцем і виконувачем духівниці свого двоюрідного дідуся (він-бо помер бездітним удівцем), я був зобов’язаний ретельно проглянути його папери; з цією метою я зібрав усі його папки й скриньки і перевіз їх до свого помешкання у Бостоні. Більшість розібраного матеріалу згодом буде видрукувано Американським археологічним товариством, але одна зі скриньок надзвичайно мене спантеличила, і її мені не хотілося б показувати нікому іншому. Вона була замкнена, і я не знайшов ключа, поки додумався подивитись на зв’язці ключів, яку професор носив у кишені. Тоді мені вдалося відчинити скриньку, але таким чином я тільки натрапив на іншу, куди важчу перешкоду. Адже що могли означати дивний глиняний барельєф, папери з якимись записами і газетні вирізки, які я знайшов у цій скриньці? Чи не потрапив мій дідусь на старості років на приманку якогось дурисвітства? Я вирішив відшукати того дивакуватого скульптора, який безсовісно зважився порушити розумову рівновагу старої людини.

Барельєф являв собою нерівний прямокутник менше дюйму завтовшки і приблизно п’ять на шість дюймів у площині; створений він був, очевидно, в наші часи, хоча модель була аж ніяк не сучасна, якщо говорити про атмосферу, яку вона навіювала. Хоча примхи нашого кубізму й футуризму незліченні й дикі, не часто вони передають ту загадкову узгодженість, що криється у доісторичних письменах. А більша частина цих зображень, очевидно, належала до письмен; хоча у своїй пам’яті, попри моє досить близьке знайомство з численними паперами й колекціями дідуся, я не спромігся знайти бодай чого-небудь хоч трохи схожого на ці зображення, ані натяку на хоч які-небудь віддалені їхні зв’язки з тим, що мені довелося бачити.

Над цими ймовірними ієрогліфічними знаками була зображена фігурка, яку художник помістив згідно з якимсь своїм задумом, хоча імпресіоністичне виконання не дозволяло чітко уявити його намір. Здавалось, що це якесь чудовисько, чи символ, що позначав чудовисько такої форми, яку могла б витворити лише хвора уява. Якщо я скажу, що у моїй дещо екстравагантній фантазії воно породжувало одночасно образи спрута, дракона і гротескної подоби людини, я не відійду далеко від духу зображення цієї потвори. М’ясиста із щупальцями голова сиділа на почварному лускатому тілі з куцими недорослими крильцями; але саме загальний обрис цієї фантастичної істоти шокував глядача, справляючи на нього жахливе враження. За фігурою автор спробував створити архітектурне тло, виліпивши якусь подобу велетенських споруд.

До цього химерного зображення, окрім стосу газетних вирізок, прикладалися кілька аркушів із недавніми записами рукою професора Енджела, які він робив, анітрохи не дотримуючись літературного стилю. На документі, який здався мені головним, був заголовок КУЛЬТ КТУЛХУ - старанно виведеними друкованими літерами, щоб полегшити прочитання незнайомого слова. Цей рукопис було поділено на дві частини, перша з яких називалася «1925 - Сон і тлумачення сну Г. Е. Вілкокса, буд.7 за Томас-стрит, Провіденс, Род-Айленд», а друга - «Свідчення інспектора поліції Джона Р. Леґрасса, буд. 121 за Б’єнвіль-стрит, Новий Орлеан, Луїзіана - на засіданні Американського археологічного товариства 1908 року - Зауваження з того самого приводу, а також повідомлення проф. Вебба». Інші розрізнені аркуші містили короткі нотатки, деякі були записами химерних снів різних людей, деякі - цитатами з теософських книжок і журналів (зокрема з «Атлантиди і втраченої Лемурії» В. Скотта-Еліота), а решта - примітками щодо таємних товариств і прихованих культів, що, засновані в давні часи, діють дотепер, із посиланнями на виписки з таких міфологічних і антропологічних джерел, як «Золота гілка» Фрезера і «Відьомський культ у Західній Європі» міс Мюррей. Що ж до газетних вирізок, вони здебільшого стосувалися незвичайних випадків психічних розладів і спалахів масового маніакального психозу навесні 1925 року.

У першій половині головного рукопису розповідалося про одну дуже цікаву історію. Виявляється, 1 березня 1925 року до професора Енджела прийшов худорлявий чорнявий молодик, очевидно, знервований і екзальтований. Він приніс глиняний барельєф, на той момент ще зовсім вогкий і свіжий. У його візитній картці було зазначено ім’я Генрі Ентоні Вілкокса, і мій дідусь одразу зрозумів, що це наймолодший син досить відомої в тих краях родини, який останнім часом вчився на скульптора у Род-Айлендській художній школі і мешкав на квартирі у будинку Флер-де-Лі поряд із цим закладом. Вілкокс був скоростиглий молодик, знаний своєю художньою обдарованістю, але відомий також і неабиякою ексцентричністю, і від дитинства він захоплено слухав оповідки про дивовижні події і бачив чудернацькі сни, які мав звичку розказувати всім охочим слухати. Себе він називав «психічно надчутливим», але врівноважений люд старовинного торговельного містечка погоджувався на тому, що він попросту дивакуватий. Ніколи не буваючи часто поміж товариства зі свого кола, він поступово взагалі зник із виднокола і тепер був знаний лише невеличкій групі естетів з інших містечок. Навіть Мистецький клуб Провіденсу, вірний консервативним поглядам, визнав його досить-таки безнадійним.