Поклик Ктулху

Ця інформація, яку присутні, затамувавши подих, вислухали з великою цікавістю, інспектора Леґрасса привабила ще дужче, ніж інших, тож він одразу ж завзявся закидати професора запитаннями. Коли поліція заарештувала учасників ритуалу болотяного культу, інспектор занотував усну частину обряду, і тепер він просив професора якомога точніше відтворити звучання слів, які той чув під час обряду від ескімосів-сатаністів. Потім вони прискіпливо зіставляли кожне слово, і коли інспектор та професор визнали фактичну ідентичність фрази, якою послуговувалися два пекельні обряди, що їх відокремлювала така велика географічна відстань, у залі запала глибока тиша. Те, чим, по суті, й ескімоські шамани, і болотні жерці з Луїзіани заклинали своїх племінних ідолів, звучало приблизно однаково. Межі між словами відчувалися залежно від традиційних проміжків у фразі, коли вона вимовлялася голосно:

«Пг’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґаг’наґл фгтаґн»

Леґрасс був на крок попереду професора Вебба, бо деякі з затриманих ним на болоті покручів переказали йому те, що старші жерці пояснили їм - що означають ті слова. Отож це речення можна було перекласти так:

«У своєму домі в Р’льєху мертвий Ктулху чекає уві сні».

Усі присутні наполегливо просили інспектора розповісти більше про ритуали учасників потворного культу, і Леґрасс повідав якомога детальніше про те, що він побачив на тій заболоченій низині, і цій історії, наскільки я зрозумів, мій дідусь надавав першорядного значення. Від розповіді інспектора на думку спадали найдикіші фантазії міфотворців чи теософів і відкрився вражаючий рівень космічної уяви в таких покидьків і наволочі, від яких ніхто не чекав би чогось подібного.

1 листопада 1907 року до поліції Нового Орлеана звернулися мешканці південної території штату з розпачливим проханням захистити їх від страшної небезпеки. Тамтешні поселенці, люди прості, але доброзвичайні, нащадки тих, хто захищав Новий Орлеан під орудою Лафітта, опинились у полоні жаху від невідомої сили, яка знущається з них і тероризує кожної ночі. Очевидно, це творили послідовники культу вуду, але культу куди страшнішого, ніж усі досі відомі; до того ж, відколи в темному жаскому лісі, де ніхто не відважувався оселитися, почав лунати безупинний гуркіт тамтама, з навколишніх селищ безслідно зникли кілька жінок і дітей. З того лісу долинали божевільні зойки, несамовитий вереск, дикі наспіви, від яких кров холола в жилах, виднілися шалені танці диявольських вогнів, і людям, заявив переляканий поселенець, уже немає сили терпіти ці відьмацькі забави.

Отож, надвечір того ж дня загін із двадцяти поліціантів у двох фургонах й автомобілі з тремтячим посланцем у ролі провідника рушили в путь. Коли дорога стала непроїзною, вони залишили свій транспорт і кілька миль чалапали мовчки по болоту і крізь похмурий кипарисовий ліс, куди ніколи не зазирало сонце. Потворне коріння і зловісні обвислі петлі іспанського моху заступали їм шлях, і раз у раз купи вологого каміння чи рештки зруйнованої стіни підсилювали враження від натяків провідника на те, як тяжко ведеться тут місцевому люду. Картину доповнювали дивної форми дерева і порослі грибами острівці. Нарешті з’явилося поселення скватерів, безладна купка хиж, і одразу ж до них збіглися істерично збуджені мешканці, які скупчилися навколо кількох ліхтарів. Десь далеко попереду вже вчувався гуркіт тамтама, і вереск, від якого тіло ціпеніло від жаху, раз по раз долинав із поривами вітру. Червонуватий відблиск теж, здавалося, просочувався крізь рідкий підлісок попри безмежжя темряви нічного лісу. Хоч усі залякані скватери боялися знову залишитися віч-на-віч із диявольським культом, проте жоден із них не погодився ступити бодай на один крок ближче до місця бісівського ритуалу. Тож інспекторові Леґрассу і дев’ятнадцятьом його колегам довелося самим, без супроводу провідника, поринути в чорні глибини страшного лісу, до яких іще жоден із них навіть не наближався.

Місцина, в яку тепер зайшли поліціанти, віддавна мала погану славу, суттєво не досліджена і не відома білим людям. У цих краях ходили легенди про приховане озеро, небачене оком смертного, у якому мешкало величезне безформне біле поліпоподібне створіння з очима, що світилися, і скватери пошепки розповідали про появу демонів із кажанячими крилами, що опівночі вилітали з підземних печер, аби поклонитися йому. Казали, воно жило там ще до приходу д’Ібервіля, до Ла Салла, до індіанців, і навіть до появи всіх звірів і птахів у лісі. Воно являло собою чистий нічний жах, і подивитися на нього було певною смертю. Але воно являлося людям уві сні, і таким чином вони знали достатньо, щоб триматися подалі. Нинішня вудуїстська оргія насправді була лише квіточкою на тлі цієї огидної землі, але розташування було досить поганим; відтак, напевно, саме місце сектантської відправи жахало скватерів чи не більше, ніж шокуючі звуки і події.

Лише вухо поета чи божевільного могло би примиритися зі звуками, почутими командою Леграсса мірою того, як вони насилу тюпали крізь чорну трясовину назустріч червоному світлу і глухим звукам тамтама. Бувають звуки, які більше притаманні людям, і звуки, більше притаманні звірям; жахливо чути їх, знаючи, що вони походять зовсім не від тієї істоти, від якої очікуєш. Тваринний шал і розбещеність оргії підносилися до демонічних висот виттям і несамовитими криками, що рокотали і гриміли у нічному лісі як виплески бурі з пекельної безодні. Час від часу безладний лемент стихав, і тоді в дію вступало те, що здавалося добре зіспіваним хором хрипких голосів, який співучо повторював таку потворну фразу чи замовляння:

«Пг’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґаг’наґл фгтаґн»

Тут поліціанти вийшли в ріденький перелісок і враз натрапили на галявину, де відбувався бісівський ритуал. Четверо з них мало не поточилися з жаху, один знепритомнів, у двох вирвалися несамовиті зойки, які, на щастя, заглушила какофонія оргії. Леґрасс плеснув болотної води в обличчя непритомному, і тепер усі стояли і тремтячи дивилися на страшне видовище.

На природній галявині посеред болота був трав’янистий острів завбільшки приблизно з акр, без дерев і досить сухий. На ньому стрибала і крутилася зграя таких людських потвор, яку не зміг би змалювати жодний художник, за винятком хіба що Сайма чи Енгероли. Ці роздягнені покручені відлюдки ревіли по-ослячому, мукали і звивалися навколо величезного вогнища у формі кільця, посередині якого височів, подекуди виринаючи у випадкових прогалинах у стіні вогню, велетенський гранітний моноліт заввишки метра два з половиною; на ньому стояла страшна вирізьблена фігурка, що здавалася недоречно мініатюрною. Ширше коло навколо вогнища утворювали десять шибениць, з яких звисали догори ногами дивно покручені тіла нещасних зниклих скватерів. Саме всередині цього кола сектанти хороводом стрибали й ревіли, загальною масою рухаючись зліва направо у нескінченній вервечці між кільцем трупів і кільцем вогню.

Можливо, тільки завдяки вразливості власної уяви та гучності луни того вечора одному з тих поліціантів, збудливому іспанцю, здалося, що він чув: з далеких темних глибин того лісу, що криє в собі давні легенди й жахи, пролунав відгук - антифон звукам цього страшного ритуалу. З цим чоловіком, Джозефом Д. Ґалвезом, я згодом зустрівся і розмовляв; справді, я переконався, що в нього дуже багата уява. У розмові зі мною він сказав більше того: що почув биття величезних крил і побачив відблиск очей та велетенську білу гору, що виднілася ген-ген за далекими деревами, але я гадаю, що він наслухався забагато забобонних переказів від місцевого люду.

А проте поліціанти, хоч і вкрай нажахані, отямилися досить швидко. Вони пам’ятали: обов’язок для них - над усе, і хоч у цьому юрмищі гуцало не менш як сотня вилупків, вони поклалися на спромогу своєї вогнепальної зброї й рішучо посунули на стовпище вар’ятів. Протягом п’яти хвилин стояв такий гармидер, що його не можна описати. Поліціанти гатили вудуїстів на всі боки, стріляли, а ті втікали, і зрештою Леґрасс нарахував щось біля сорока семи похнюплених полонених, яких він змусив швиденько вдягнутися і вишикуватись у шерегу між двома рядами поліціантів. П’ятеро культопоклонників загинуло; двох серйозно поранених несли на імпровізованих ношах інші полонені. Фігурку на кам’яному стовпі Леґрасс, звісно, обережно зняв і забрав із собою.