Тiло™

Мертвий Роберт Ван Хелл.

Тепер Юрій знав, де шукати Ештон. І точно знав, навіщо її шукати.

Опинившись біля своєї машини, він не стримався й ще раз озирнувся на величний білостінний маєток, що тонув у пізньому надвечір’ї. Може, то йому тільки здалося, та на якусь мить Юрій чітко побачив у вікні однієї з сорока п’яти кімнат бліду напівпрозору постать Роберта. Вона ледь здійняла праву руку, прощаючись.

Старий занедбаний парк атракціонів, до відкриття якого колись перетяв червону стрічку уславлений Рудгер Ван Хелл, не чекав гостей. Від яскравих фарб, блискучих каруселей та дзвінкого дитячого сміху тут не лишилося і згадки — усе це вмерло двадцять років тому, скам’яніло, припало пилюкою, узялося іржею, поросло дикими в’юнкими травами. Із часу давньої трагедії парком не ступала людська нога. Лиш іноді серед ночі було чутно моторошні воронячі скрики, трепіт чорних широких крил й натужне рипіння старих обірваних ланцюгів. Місце було оповите недоброю славою. Інвестори раз і назавжди викреслили його зі своїх проектів. Навіть безпритульні оминали старий парк десятими дорогами — казали, тут не раз бачили привидів.

Над кудлатим верховіттям дерев та гострими шпилями каруселей сплив мертвий молодий місяць. Тиша. Тільки скрадливий, ледь чутний поскрип зраджував Ештон, що сиділа на старій гойданці, схованій у самій глибині парку, й монотонно розгойдувалася, ухопившись обома руками за дивом уцілілі троси-ланцюги. На колінах у неї лежала лялька-мотанка. Ціла й неушкоджена. Знову.

Юрій нечутно наблизився до гойданки, зупинився позад неї в темряві.

— У кожного в житті є місце, куди він приречений повертатися, — озвалася Ештон чистою українською, несвідомо відчувши його присутність. — Це моє місце. Тут я померла двадцять років тому. А потім мене оживили. У краденому тілі, ти знаєш. Тому що насправді я ніколи не була тією красунею, якою мене всі звикли бачити. Та краса була призначена не мені. Я з нею не впоралася. Хто я насправді?..

Він мовчав. Слів не було, мав лише притлумлене відчуття провини — адже то він колись зробив ту ляльку-мотанку, навіть сам до кінця не усвідомлюючи всієї сили такої іграшки, що мала б слугувати оберегом для Іванки, а в дійсності обернулася страхітливим прокляттям для іншої дівчини…

Ештон перевела подих, продовжила:

— Я ненавиджу це місце. А воно переслідує мене, я стільки разів бачила його уві сні, що вже й розучилася спати. Гадаю, його треба знищити. Це станеться після моєї смерті. Весь цей парк і його залізних монстрів зрівняють із землею, а на їхньому місці розіб’ють великий сад із різнобарвними квітами, зеленими газонами, мармуровими фонтанами й доріжками, всипаними гравієм… Можливо, сюди знову прийдуть діти. Проте жодна дитина тут не помре.

— Так і буде, — ледь усміхнувся Юрій, поклавши руку їй на плече. Він знав це, бо хтось із репортерів таки з’ясував: кошти, виручені від продажу власного тіла, Ештон відправила на те, аби викупити парк своїх кошмарів і звести на його місці розкішний сад. — Але ти теж не помреш.

Похмурим довкіллям лунко гойднувся її сміх.

— Знущаєшся? Я вбила всю свою рідню. Вважала їх винними у смерті своєї дитини. Сподівалась, її душа заспокоїться, якщо убивць буде покарано! Коли ж їх… не стало… маленька дівчинка теж зникла. Натомість я побачила цю ляльку. Тоді й зрозуміла — не було в мене дитини. І ніколи не буде. Усе, що мені лишалося, це поїхати до клініки і повернути тіло. Мабуть, цього вона від мене й хотіла?..

— Я заберу її, якщо дозволиш, — присівши біля дівчини, Юрій не зводив погляду з ляльки-мотанки на її колінах. — Як і це місце, її треба знищити.

— Це неможливо, — гірко посміхнулася Ештон. — Її спалювали у вогнищі, роздирали на шматки… Я теж дещо зробила. Перед тим як вирушити до твоєї клініки, закопала її в саду за маєтком. А розпаковуючи валізу, знайшла її серед своїх речей…

Зробивши над собою зусилля, Юрій взяв мотанку до рук.

— Гадаю, цю ляльку може знищити лише той, хто її створив, — він звівся на ноги. — Обіцяю, більше ти її не побачиш. Ти маєш поїхати звідси якомога далі. Від цього місця, від клініки і… від мене. Забереш маленьку Іванку і втечеш. Я допоможу.

Вона різко підвелася, зупинилася навпроти нього.

— Якби я хотіла втекти від тебе, ти б мене тут не знайшов! Маєш дещо знати. Коли я вперше переступила поріг твоєї клініки, я не хотіла жити. Не мала права. Аж доки не зустріла тебе… Ти зробив мене кращою. Із тобою я вперше за довгий час спромоглась заснути. Я кохаю тебе. А ти хочеш, щоб я поїхала від тебе?..

— Я вбивця, перевертень і монстр, — раптом зізнався він.

— Отже, я кохаю вбивцю, перевертня і монстра, — навіть не здригнувшись, відповіла Ештон. — Це назавжди. Іншого мені не треба.

Юрій не зводив з неї очей. Уперше в житті він зустрів жінку, котру не віднадила його тваринна сутність. Жінку, що без вагань сприйняла його таким, як він є.

— Я вбив твоїх батьків, — відкрив їй свою останню таємницю, несвідомо остерігаючись: зараз від цього кохання лишаться самі спогади, натомість він побачить у погляді навпроти вже звичні для себе жах, ненависть та відразу…

— Знаю, — тільки й сказала Ештон. — І я щосили намагалась зненавидіти тебе за це, та в мене нічого не вийшло… А того дня, коли в донорський фонд привезли новонароджену Іванку, я назавжди забула, що таке ненависть. І ти теж забув, я бачила! Та маленька дівчинка — шанс виправити все, що ми накоїли…

Ступивши крок назустріч, Юрій міцно притис її до себе. Тієї миті він зрозумів й увесь її біль та розпач: вона не ховалася в клініці від правосуддя. Не вбивала незнайомих жінок. Не брехала йому. Вона лише хотіла бути матір’ю. І це просте, споконвіку людське бажання штовхнуло її на шлях страшних невиправних помилок. Аби спокутувати свій гріх, зважилась на нечувано відчайдушний крок — викрасти приречену на смерть дитину з донорського фонду всесильної корпорації «ТІЛО™». Щось підказало Ештон: ця єдина порятована душа спроможеться зрівняти рахунок.

— Усе буде добре, — зрештою озвався. — Я зумію захистити вас обох.

Вона схвильовано підвела погляд.

— Ні, — схоже, це рішення далося їй нелегко. — Мене захищати не треба. Ти повернеш мене до клініки. Про Іванку щось вигадаєш. А завтра я чекатиму на тебе.

Юрій на мить випустив її з обіймів.

— Ештон, на завтра призначено твій аукціон. Вони продадуть і вб’ють тебе! А там я вже нічого не зможу зробити!..

— Я ж сказала, що чекатиму на тебе, — нагадала вона. — Ти досі нічого не зрозумів? Мені відомо про ту, іншу жінку, душу якої тримають в каторжній в’язниці штату Орегон. Адже в мене її тіло. Можливо, тому я завжди кохала тебе? Але мені не пощастило — тобі потрібна вона, не я. Це й не дивно, адже вона — світло, а я — темрява… Вона не хоче, щоб ти вбивав. Що ж, зі мною тобі й не доведеться. Я добровільно віддам їй це тіло… якщо для мене це єдиний спосіб бути з тобою. Вірю, ти все зробиш правильно.

Юрій затамував подих. Такого він не сподівався.

— Я не знаю, як правильно. Мій обов’язок — врятувати її. Але не ціною твого життя! Що тоді буде з нами? Що тоді буде з дитиною?

— Вона в безпечному місці. Завтра я скажу тобі, де саме. Ти… ви з тією жінкою зможете забрати… мою доньку, — раптом запропонувала йому нерішуче. — Але тільки за умови, що любитимете її!..

У цьому й була вся Ештон.

Тієї ж ночі він повернув її до горішніх апартаментів клініки «ТІЛО™». Надіслав звіт про повернення керівництву. І саме вчасно: задля уникнення скандалу корпорація досі не розголошувала широкому загалу, що Ештон утекла. Але часу було обмаль — завтра мав відбутися аукціон, а з ним і невідворотний скандал.

Про дитину збрехав наступне: занедужала й померла. На тлі повернення до клініки розкішного жіночого тіла з коефіцієнтом Моніки Белуччі нікого вже не хвилювала втрата якоїсь там кількамісячної дитини…

Опісля поклав перед собою на стіл полотняну ляльку й узявся розмотувати її по спіралі. За хвилину від моторошної іграшки зосталося лише кілька вицвілих кольором шматин. Поволі й вони зітліли, розсипалися на попіл у його руках. Юрій важко перевів подих. Прадавнє зло, одного разу необережно прикликане тринадцятирічним хлопчиком, без сліду випарувалося, щезло, повернулося туди, звідки прийшло у людський світ. Принаймні він дуже хотів на це сподіватися.