Тiло™

— Навіть не думай, Роберте, — сумно всміхалася вона, простягаючи йому свою іграшку. — Вони роздеруть його так само, як оцю ляльку…

Але найстрашнішим було те, що лялька в її руках знову стала цілою.

І він забивався в куток, заплющував очі, закривав обличчя руками, аби лишень не ставати свідком моторошної драми, котра розігрувалася щоночі в порожньому родинному маєтку. До тями Роберта зазвичай приводив знервований фальцет покійного дядька Йєлріка, що тряс над своєю розпатланою головою оберемком старих газет із катаклізмами, й інвалідний візок здригався разом із ним і газетами.

— Кінець світу не за горами! Усі загинуть! Ніхто не врятується!..

— Стули пельку, Йєлріку, — невдоволено озивалася до сина кістлява подоба бабці Емеренції. — Ван Хелли житимуть вічно.

Дворецький дід Джозеф, котрий навіть по смерті не втратив професійного почуття власної гідності, стримано кивав на знак згоди з хазяйкою. Як і за життя, він велично тримався ледь позаду її крісла-трону. Але ні для кого не було таємницею — свого наймолодшого, неповносправного сина Йєлріка епатажна бабця Емеренція народила в сорок років. Не від законного чоловіка. Від дворецького.

Потому маєток западався в тишу. Світало. Однак Роберт знав — наступної ночі все розпочнеться знову. І не було як від того втекти чи сховатися (хоч одного разу він пробував ночувати в дровітні), бо відбувалося химерне дійство не в будинку, а в його голові. У цей час Роберт сам почувався примарою, котра, за прикрим непорозумінням, не долучилась на той світ до родини.

Він усе чекав, що одного дня величні ковані двері маєтку відчиняться і до нього повернеться Керлі. І всі химери враз щезнуть, западуться під землю, бо в старому маєтку знову оселиться кохання. Роберт навіть загадав собі: якщо він вернеться до теслярства й таки зведе свій ошатний іграшковий будиночок на кілька поверхів, кохана дівчина почує його і прийде. Бо хіба може людина не почути й не озватися, якщо повсякчас думати про неї, кликати її в думках, кохати? Хіба може вона не прийти?..

Того ж дня він перетягнув до вітальні все своє теслярське приладдя й узявся майструвати будиночок. Працював удень і вночі, без сну та спочинку — рубав, розпилював, вирізав, клеїв, шліфував, розфарбовував і вкривав лаком. Здавалося, час зупинився для нього, пішов в обхід. І навіть всюдисущі примари не заважали, збилися в мовчазний гурт коло входу до вітальні й лише затаєно спостерігали.

Доки він майстрував, доти й жив. І чекав. Щойно казковий будиночок було завершено, безсило опустив руки і втупився в нього застиглим, якимось наче приреченим поглядом. Він усе ще чекав на Керлі.

Коли ж Роберт зрозумів, що вона не прийде, поволі звівся на ноги, підсунув до центра кімнати стільця, вибрався на нього й закинув на спущену люстру грубу, скручену петлею мотузку.

Часом Керлі Адамс чула голоси. Хтось начебто кликав її, а вона не могла розібрати слів і списувала все на втому від нової виснажливої роботи в передвиборному штабі Джека Донована, котра займала увесь її день, та безсонні ночі, впродовж яких їй належало по-всякому вдовольняти Джека, що останнім часом став не на жарт знервованим, вередливим, злим. І він не вважав за належне зберігати їй вірність: кілька разів Керлі бачила, як до нього приїздила Анжеліка Феллон. Схоже, майбутній губернатор та колишня порнозірка мали власні секрети. Вони надовго замикалися в його кабінеті, а коли Анжеліка виходила, вона дивилася на Керлі щоразу таким поблажливим, сповненим непідробного співчуття поглядом, що дівчина мимоволі відверталася, ніяково ховала очі, наче то вона завинила перед Анжелікою.

Ще рік тому Керлі нізащо не опустила б очей. Вона боролася б до останнього, заштовхала б Анжеліці назад у горлянку те її довбане співчуття. Але… за Джека їй чомусь більше не хотілося боротися.

Час від часу їй пригадувався Роберт. Та Керлі швидко проганяла думки про нього, колись вона переконала себе, що він не надто гарний для неї, і вирушила на пошуки кращого. Тепер кращий висотував з неї всі сили, використовував її, як тільки знав, часом зривався на ній, як усі владні чоловіки зриваються, іноді принижував.

Вони впевнено йшли до перемоги на виборах. Джек, як і раніше, брав народ обіцянками заборонити трансплантації свідомості, хоч уявлення не мав, як йому те зробити. А Роберт узагалі перестав з’являтися на людях. Щойно він зійшов із дистанції, демократи поспіхом висунули замість нього іншого кандидата, однак того мало хто знав, і це виявилося ще одним аргументом на користь республіканця.

І от настав вирішальний день. До штаб-квартири, де гніздилася передвиборна кампанія Джека Донована, вбігла схвильована Керлі Адамс.

— Щойно завершили підрахунок голосів. Ми перемогли!

Джек пильно подивився на неї. Жестом наказав підійти.

— Ні, Керлі. Це я переміг, — чітко карбуючи кожне слово, повідомив коханці, коли вона, наблизившись, схилилася біля його фальшивого інвалідного візка.

Керлі розігнулася. Завмерла.

Його почав вимагати народ.

Та, коли Джек Донован з’явився на трибуні, оточеній зусібіч ошалілим натовпом співвітчизників, він сказав їм саме ті слова, що їх вони прагнули почути.

— Ми перемогли!

Натовп розродився вдоволеним гулом, який згодом перетворився на щось середнє між виттям та гарчанням. Солодка губернаторова брехня луною розлетілася по всіх околицях щасливого міста.

Керлі повільно вийшла на вулицю й попрямувала до своєї машини.

Про самогубство Роберта вона дізналася з газет.

Опинившись за кермом своєї смарагдової «тойоти», нарешті дала волю почуттям. Тієї хвилини вона зрозуміла, звідки бралися голоси. Роберт кликав її, увесь старий маєток Ван Хеллів перетворився на суцільний крик, а вона не чула. Так склалося, що одного дня вона вирішила для себе — він її не вартий, списала все на його постійну слабкодухість, ні-на-що-не-здатність, навіть не замислившись, що її рішучості й цілеспрямованості, можливо, вистачить їм на двох. Вона кохала Роберта і знала, що він її кохає, але так і не пробачила йому одруження з іншою. Хоч до останнього вірила: колись вони таки сядуть на корабель, відпливуть у далекі краї, одружаться і житимуть там довго й щасливо. Вірила до сьогодні.

Сьогодні Роберта мали поховати. Керлі витерла сльози й завела двигун. Але поїхала не на кладовище, до сімейного склепу Ван Хеллів. Щось їй підказало — він не там. Його душа в старому маєтку і залишиться там довіку.

Двері виявилися прочиненими, наче щось досі чекало на неї. Переступивши поріг, дівчина побачила захаращену теслярством вітальню, обірвану мотузку, що звисала з люстри (це вона старанно намагалася оминати поглядом), і його — ювелірно сконструйований до найдрібніших деталей, гарно розфарбований іграшковий будиночок із віконницями, дверцятами, крихітними меблями й людьми всередині.

— Ти таки збудував його!.. — схилившись, вона узялася розглядати дім, кімнатки, родину, що затишно облаштувалася в іграшковому побуті: білявого чоловіка, рудоволосу жінку та їхніх діток — двох вогнисто-рудих дівчаток й одного хлопчика зі світлим волоссячком, як у батька…

— Це ми?.. — ледь чутно спитала Керлі.

Їй відповіла схвильована, якась аж наче урочиста тиша. То справді були вони. І те щастя, котре не склалося в житті, назавжди оселилося в маленькому іграшковому будиночку. А Керлі щоразу зможе приходити й дивитися на нього.

Щоразу, як їй захочеться світла.

Випроставшись, дівчина роззирнулася. Вона майже фізично відчувала присутність Роберта, що струменіла звідусіль, огортала її собою, випромінювала тепло.

— Пробач мені кожен день, який я провела не з тобою, — на мить вона заплющила очі. — Але був час, і ми були щасливі. Інші й того не мають.

І Керлі швидко рушила до дверей. Сіла в смарагдову «тойоту» під колір очей, у котрих досі стояли непідробні сльози. Повернулася до Джека.

Юрій розплющив очі. Це її він бачив, коли приїхав до маєтку Ван Хеллів. Скільки часу минуло? Він мало не вчадів од смородів лаку, фарби та чужих смертей. Звівшись на ноги, кинувся до дверей, вискочив у двір, судомно хапнув свіжого повітря. Усе довкола перебралося в сутінки. А Юрій не знав: примарилися йому всі ті історії чи хтось їх розказав. Під ногами знову прошелестів той самий клапоть газети із некрологом. Але цього разу чоловік устиг роздивитися світлину померлого й ухопити поглядом його ім’я. То був Роберт Ван Хелл. Роберт, котрий відчинив йому двері. Роберт, котрий розмовляв із ним.