Тiло™
Тiло™ читать книгу онлайн
Україна. Карпати. 2033 рік. З католицького притулку-сиротинцю вивезено в невідомому напрямку п’ятеро дітей. Згодом вони виринуть у Сполучених Штатах зовсім іншими особами, яких уже ніхто не назве чужинцями… Хто й навіщо викрадатиме людей у недалекому майбутньому? Ким вони стануть у своєму новому житті?
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Це вже було занадто. Увійшовши до вітальні, Роберт рушив до східців й швидкими кроками попрямував нагору. У руках він стискав нагайку, котру підібрав перед цим біля стайні. Плетене руків’я охоче вляглося в долоню, додавши йому рішучості. Несвідомо зринула згадка — десь він таке вже робив… Непроханий спогад не сподобався Роберту, та щось підказало йому — тут потрібна саме нагайка.
Рвучко розчахнув двері. Ештон лежала оголеною долілиць на широкому, розбурханому від любовних утіх подружньому ліжку. Роберт застиг. Вона ж навіть не подумала підвестися чи прикритися простирадлом, тільки ледь повернула голову до чоловіка й зміряла його крижаним од зневаги поглядом.
І Роберт несподівано втратив увесь свій запал та наснагу. Нагайка здригнулася в його спітнілій нерішучій руці, вислизнула з неї й безпорадно гупнулася руків’ям об підлогу. Перед очима пішли нечіткі бляклі кола. Він прихилився до одвірка, ледь тримаючись на ватяних, враз ослаблих ногах…
— Якщо вже без цього ніяк, то хоч роби це так, щоб ніхто не бачив! — кинув на ходу, ганебно вибігаючи з подружньої спальні.
Більше Роберт ніколи не лягав із нею до одного ліжка. Натомість витяг зі стриптиз-клубу Керлі Адамс і лягав уже з нею. На тлі Ештон вона більше не видавалася йому шльондрою. А згодом почала працювати в його передвиборному штабі.
Минуло декілька років. Ештон багато подорожувала країною з фортепіанними концертами, часто лишалася на ніч в осяйних готелях, і Роберт знав: кожного разу вона була там із новим чоловіком. Однак жоден не дав їй такої бажаної вагітності. Щомісяця вона дізнавалася одне й те саме: дитини немає.
Та раптом її поведінка змінилася. Прокинувшись одного ранку в розкішних апартаментах десь на Манхеттені, Ештон краєм ока глянула на мускулястого афроамериканця, що спав поряд, тихенько вислизнула з-під ковдри, спішно зібрала свої речі й поїхала додому. Секс її більше не цікавив. Їй чомусь здалося, що в неї вже є дитина і вона самотньо чекає на неї там — у велетенському білостінному маєтку на сорок п’ять кімнат, що розлігся на березі океану. Як вона впродовж довгих років марно чекала любові від Олівії…
Переступивши поріг дому, жінка затамувала подих. Вона не пам’ятала ні вагітності, ані пологів, але знала, що дитина є.
І Ештон не помилилася — вдома її направду зустріла дев’ятирічна донька. Проте дівчинка виявилася кволою, хворобливою і зовсім негарною. Звісно, ніхто не міг би назвати її потворою, адже дитина не мала жодного вродженого каліцтва чи якоїсь іншої примітної вади, просто їй бракувало краси… Зате мала дивне нетутешнє ім’я — вона звалася Іванкою. Із того дня Ештон ані на крок не відходила від маленької Іванки, вона любила й обожнювала її, навіть думки не припускаючи, що частину обов’язків можна іноді перекладати на плечі доглядальниць і гувернанток.
Ештон була щаслива. Нарешті! Проте її законний чоловік укупі з численною ріднею, наляканою челяддю й стурбованими лікарями не поділяв щастя молодої жінки. Замість живої дитини всі бачили в її руках стару полотняну ляльку-мотанку, котрій бракувало обличчя. Було зрозуміло: Ештон вигадала дитину, однак переконати в цьому її ніхто не міг. Тож родина вирішила діяти інакше.
Одного ранку лялька-мотанка безслідно зникла.
Жінка кинулася шукати доньку. Відірвана голова знайшлася на терасі. Одна рука — на газоні в саду, інша — на всипаній гравієм під’їзній доріжці. Решту було розкидано усіма сорока п’ятьма кімнатами велетенського старого маєтку.
Того ж дня Ештон втрапила до психіатричної клініки. Надовго. Родичі спочатку думали: розшматувавши негарну ляльку, вони просто звільнили дорослу молоду жінку від нав’язливої ідеї, дурної вигадки, котрою вона затулялася від життя. Вона ж бачила інше: найближчі люди по-звірячому вбили її живу дев’ятирічну доньку. Лікарям вона так і сказала: «У мене померла дитина». Вийшло, як колись її мати говорила про неї. А Ештон здавалося, що в неї вирвали серце. Вона тяжко мучилася через безсоння — варто було заплющити очі, маленька негарна Іванка стояла перед нею, питала, чому мати її не вберегла. Або ж весело крутилася карусель у новенькому парку атракціонів, лунав дитячий сміх, а потім усе раптово змовкало, тьмяніло, вкривалося багаторічно нашарованим брудом, і було чутно лише монотонне рипіння старих проіржавлених ланцюгів, із котрих так ніхто й не спромігся витерти кров.
Жінка відмовилася від сну, просто фізично не змогла більше заснути, лише іноді втрачала свідомість од снодійних та заспокійливих препаратів, але то був не сон, а повільне занурення у напівпритомний світ лиховісних кошмарів і марень, із котрого хотілося бігти, не озираючись.
Лікарі не знали, чим допомогти. Утім, кілька разів її ще випускали з клініки. Та щоразу ставався рецидив, вона знову винуватила родину в кривавій розправі над маленькою дев’ятирічною дівчинкою, і її повертали назад.
Усі чомусь повірили убивцям, а не Ештон.
А їй знову марилася донька. Тільки тепер маленька дівчинка питала матір, чому вбивці досі живі, чому ніхто їх не покарає. Ештон зачаїлася. Здається, вона зрозуміла, що треба зробити, аби душа її дитини знайшла спокій. Незабаром молода жінка переконала увесь медперсонал на чолі з солідною атестаційною комісією, що видужала, ніколи не народжувала, ніхто не помирав. Повернулася до маєтку на сорок п’ять кімнат. Їй так і не сказали, хто саме розправився з її дитиною, тож вона вирішила вбити всіх.
Коли Роберт повернувся додому з виснажливого туру за програмою передвиборних зустрічей із народом, усе аристократичне сімейство виявилося чинно розсадженим за довгим обіднім столом у їдальні. Усі були мертві. Вона їх отруїла. Це й був їхній особистий кінець світу, що його завзято передрікав Йєлрік Ван Хелл.
Кандидат у губернатори штату закляк.
Дружина не зводила з нього пильного, незворушно-оцінюючого погляду. Відкілясь узялася тлуста зелена муха, пролетіла над столом, вишукано сервірованим вистиглими наїдками, й осіла на зморшкуватому восковому обличчі дворецького — дядька Джозефа, що сконав із роззявленим ротом. Проповзла щокою, про всяк випадок зазирнула до рота, дзизнула, потерла лапки й щезла у проміжку між штучно-керамічними зубами старого.
У спустошеній тугим затишшям їдальні дзижчання мухи видалося Роберту гучнішим, аніж рев двигуна потужного реактивного літака, з котрого він нещодавно зійшов. До горлянки чоловіка підступив клубок нудоти. Він зблід.
— Ти голодний? — медовим голосом поцікавилася дружина. — Дуже вчасно, ми саме зібрались вечеряти. Приєднуйся! Ти так давно не був удома…
— Я дзвоню в поліцію.
Вона розсміялася. Підвелася з чільного місця за столом, де нерухомо просиділа бозна-скільки часу до його повернення.
— Що ти, любий? Я неосудна.
Шок паралізував Роберта. Запах смерті опустився йому первісним страхом із голови до п’ят і заволодів усім тілом.
— Я дзвоню… — голос ледь виривався з пересохлого рота. Він намагався відтягти час, аби самому не стати жертвою. — Я дзвоню в поліцію.
Нащо лякав тим, не розумів навіть сам. Адже повідомити поліцію плюс дати їй забрати Ештон дорівнювало достроковій перемозі окружного прокурора Джека Донована, котрому були піднаглядні всі копи. Хто свідомо голосуватиме за кандидата, дружина котрого — божевільна маніячка-убивця?! І вона це знала, без сумніву.
Потрібно було діяти по-іншому, діяти рішуче. Та тяжка аура божевілля не давала чоловікові перевести подих. Він інстинктивно натиснув на верхній ґудзик свого піджака — екстрений сигнал охоронцям.
Труп дворецького сповз зі стільця і важко гепнувся на підлогу.
— Джозефе, який ви незграбний, — посміхнулася Ештон, вмить опинившись біля нього. — Соромно! Кому ж, як не вам, якнайліпше знати правила етикету за трапезою?
Вона невимушено продовжила обхід мертвого сімейства, поволі наближаючись до застиглого Роберта.
— О, бідолашний дядечко Балтазар! Як почуваєтесь? Чи впоралися ви з тим нестерпним болем у шлунку, що діймав вас останніми місяцями?