Тiло™

Усе навкруги вимкнулося і згасло.

Прокинувся у широкому ліжку в незнайомій жіночій опочивальні, витриманій у кремових тонах. У голові нестерпно гуло, наче хто бив там у тисячі мідних дзвонів. Боліло й поранене передпліччя, хоч на нього наклали нову пов’язку.

Протерши очі, Юрій звівся на лікті й загублено роззирнувся. Краще б він прокинувся у портлендських підвалах. Бо перед овальним дзеркалом навпроти чепурилася Анжеліка Феллон, наспівуючи собі під ніс якусь легковажну пісеньку.

Юрій зрозумів, що під ковдрою він голий.

— Що… — він ледь спромігся на слово. — Що сталося минулої ночі?

— А ти не здогадуєшся? — піймавши його погляд у дзеркалі, Анжеліка дзвінко розсміялася. — Зазвичай я не викрадаю чоловіків. Самі приходять. Але ж тебе хрін дочекаєшся! Глянь, там на столику для тебе дещо є.

Юрій відчув, як із лівого боку грудей щось здригнулося і на мить завмерло. Сумнівів не було — йому встановили той самий автоматичний таймер, дія котрого спочатку нагадувала будильник (три попереджувальних сигнали — легенький напад тахікардії). Відлік його часу почався. Потім увімкнеться автоматичне блокування життєдіяльності організму, а на місце пригоди за «джипіаресом» виїде «Служба порятунку» і забере тіло. Питання лише, скільки часу йому залишили… Тож Юрій уже знав, що має побачити на маленькому столику поряд із ліжком.

Договір дарування тіла. Відтепер він «дарувальник». Отримувач презенту — той самий телеканал. А йому відвели 24 години, упродовж яких час від часу нагадуватимуть про себе нападами тахікардії різної сили і тривалості. Потому — смерть. Схопивши клятий аркуш паперу, Юрій спересердя пошматував його, кімнатою розлетілися білі клапті, і знову розсипався кришталевий сміх Анжеліки.

— Не хвилюйся, то була лише копія! Бачиш, я раптом втратила інтерес до пуерторіканця. Лукас отримає твоє тіло, і ми одружимось. Це буде твій подарунок мені на весілля. Я ж подобаюсь тобі, зізнайся! Та і з Лукасом ви наче непогано ладнали…

— Ти не подобаєшся мені, — грубо відрізав Юрій. — Утім, як і Лукасу. Бо ти всього-на-всього паскудне стерво.

— Чекай, ти ж не все ще знаєш! — звела догори наманікюрений вказівний пальчик. — Мені відомо, що мій наречений марить твоєю доноркою. Ештон Ван Хелл. Тому я прийняла рішення, а телеканал задіяв свої зв’язки — і в переддень весілля я «переїду» до її тіла. Телеглядачі оцінять. Хтозна, може, залишуся там назавжди. І Лукас знову закохається в мене! От тільки ти цього вже не побачиш — тебе не буде…

— Це Джек Донован тебе напоумив? — знічев’я перепитав Юрій. — Він не спромігся зловити мене й звернувся до підручної шльондри?

Анжеліка вкотре зміряла його поблажливо-зневажливим поглядом.

— Уявляю, що б Джек подумав, якби дізнався, що я тримаю у своєму ліжку серійного убивцю-рецидивіста, перевертня, в котрого поміж ногами вовчі яйця колихаються! Джек тепер губернатор. Та й з посади окружного прокурора, погодься, він пішов красиво — дав людям убивцю всіх тих нещасних жінок, твоїх пацієнток…

— Я не вбивав тих жінок. Жодної з них. Нікого.

— Та знаю я! — вона знову повернулася до дзеркала. — Де вже тобі? Наш убивця — гурман, інтелектуал… А ти тварина. Неандерталець довбаний! Саме таким ти мені й подобаєшся… І це за тебе я вийду заміж, щойно в твоєму тілі оселиться індіанець.

— То, може, це ти вбивала?

На мить відображення Анжеліки завмерло у дзеркалі:

— Чи ж я дурна бруднити руки? — озвалася наступної хвилини, звелася на ноги й ходою хтивої кішки підступила до ліжка, з котрого Юрій так і не наважився вибратися без одягу. Розляглася біля нього, скрадливо зазирнула в очі. — Ти, до речі, вже здогадався, хто я? Чи на це твоїх розумових здібностей також не вистачило?

Він пройшовся поглядом по її струнких напівоголених ногах, що без сорому прозирали з-під начебто ненароком розчахнутого халатика:

— А тут, як на мене, розумових здібностей багато й не треба. Хвойда, вона скрізь хвойда, навіть якщо переселити її до тіла святої, — не зводячи з неї погляду, в котрому жила ненависть, він продовжив: — Колись ти отримала тіло білявої дівчинки Ярини, але це ніяк на тебе не вплинуло. Інакше б у тебе лишилася хоча б крапля самоповаги…

— Самоповага для того й існує, щоб через неї переступати, — туманно відповіла Анжеліка, підібравшись до нього ближче. — Тільки тоді ми розуміємо, чи була вона чогось варта. Тому що я тобі не Ярина. І навіть не Анжеліка Феллон. Мене звуть Стефанія. Я опинилася тут, переступивши через власну самоповагу.

Сестра Стефанія з карпатського притулку-сиротинцю! Наче ошпарений, Юрій зірвався з ліжка, обмотався ковдрою. А вгледівши свій одяг на кріслі неподалік, підскочив до нього, почав спішно вдягатися.

— Ти, напевне, не раз мучився питанням, куди я зникла того дня, коли до притулку приїздив Яків… — повільно розпочала вона, не зводячи з нього очей.

— Я не мучився, — відказав Юрій, застебнувши штани.

— Я прокралася у фургон Якова і зачаїлася там, — не звертаючи уваги на його слова, продовжила жінка. — Він виявив мене, заледве перетнувши румунський кордон. Хотів викинути з фургона, але я розповіла йому казочку про те, як там наді мною знущалися, ґвалтували мало не щодня… Яків пожалів мене і вивіз із України. У Штатах він працював шофером лімузина у Ван Хеллів, а мене влаштував покоївкою в дім Анжеліки Феллон. Вона була неймовірна! Мушу тобі зізнатись — я закохалася в Анжеліку з першого погляду. Коли ж вона перебралася до тіла Ярини, стримуватися вже було несила… Якось, розчісуючи її чудове світле волосся, я… поцілувала її. А вона брутально відштовхнула мене, посміялася наді мною й виставила за двері, хоча в своїх порнофільмах охоче злягалася і з жінками!..

Яків на той час оселився в тілі свого господаря. Здається, я єдина впізнала його. Зрадив шрам від брови до вилиці, котрим ти його позначив. Тож я пішла до Якова і сказала, що розповім усім про його «перетворення», якщо він не оселить мене в тілі Анжеліки Феллон. Заради своєї ницої таємниці Яків був ладен на все! Він боявся мене до кінця своїх днів. Усе, мабуть, думав: а раптом я ще чогось попрошу в обмін на мовчання? Так я стала Анжелікою. Я піднесла її на новий рівень — кинула ті дешеві смішні порнофільми й подалася підкорювати великий кінематограф. А потім мене запросили на телебачення вести нове шоу… Без мене вона ніколи б таких висот не сягнула. Звісно, в автобіографічній книжці «Бути Анжелікою Феллон» про це не йдеться, розповідаю лише тобі, бо ти скоро здохнеш. Задоволений?

Юрій не міг зрушити з місця. Нічого, крім огиди, до цієї жінки не відчував. Він не впізнав її в гламурній претензійній телезірці, а вона весь час крутилася неподалік, приміряючись до нього. Вона досі пам’ятала те, що він бачив її в лісі.

— Ти, мабуть, здивований, що я забираю в тебе тіло Ештон, а не душу Іванки? — спитала Анжеліка, перевернувшись на живіт, щоб краще його бачити. — Мені байдуже, кого з них забрати. Головне, аби це була та, котру ти кохаєш по-справжньому. Тому я обрала Ештон. Бо що для тебе Іванка? Безтілесний дух, привид, котрий двадцять років поспіль поневірявся чужими тілами і геть забув усі людські почуття. Та що там, він їх ніколи не знав… А після того зґвалтування — не дивуйся, мені й це відомо — вона б жодного чоловіка до себе не підпустила, байдуже, до якого тіла ти її засели. Не підпустила б і тебе. Особливо тебе…

— Не смій про неї говорити, суко!..

— Чому? Бо правда болить по-особливому? — жінка розреготалася. — Те, що ти закохався в Ештон, усі довкола помітили набагато раніше за тебе самого. А Іванку ти завше мусив лише «захищати й оберігати», бо вона тебе «обрала». Ти ж ніколи не уявляв її як жінку, бачив у ній лише недосяжного ідола. А вона навіть у думках не мала тебе за чоловіка, хіба що за вартового пса…

Тієї миті Юрій жадав лише одного — накинутися на Анжеліку-Стефанію, ухопити її за витончену білосніжну шию і стискати-стискати, доки з горлянки не зірветься останній стогін-хрипіння. Убити її. А далі — будь що буде. Та, щойно його заполонила ця думка, її блискавкою перекреслила інша: