Тiло™

Зупинивши свою автівку неподалік від величного маєтку Ван Хеллів, Юрій побачив, як із воріт виїжджала новенька смарагдова «тойота». Першою його думкою було: то Ештон, не слід зупинятися, треба своїм «шевроле» заступити їй дорогу. Але бокове скло «тойоти» було напівопущене, і він побачив за кермом рудоволосу дівчину, котра часто з’являлася в новинах поруч із Робертом Ван Хеллом, а потім раптово щезла й виринула вже біля Джека Донована. Керлі Адамс. Вона проїхала зовсім поряд, не завваживши його, але Юрій помітив у її оманливо-зеленкуватих очах (під колір автівки) непідробні сльози.

Парадна брама так і лишилася прочиненою. Він знову завів двигун, сторожко заїхав на територію, однак мальовниче довкілля не озвалося йому жодним згуком, було чутно лишень шелестіння гравію під колесами «шевроле». Просто посеред рівненько підстриженого газону запримітив косо розвернуту, кинуту напризволяще «ламборджині», на котрій Ештон втекла з клініки. Верх спущений, усі дверцята розчахнуті настіж — машина була порожня. Юрій вибрався зі своєї автівки.

Укотре роззирнувшись, він рушив знайомою під’їзною доріжкою, що вела навпростець до величного старого маєтку, рішуче подзвонив у важезні ковані двері. Під ногами прошурхотів вижовклий клапоть старої газети з некрологом. Чиїм саме, Юрій роздивитись не встиг — новий подих вітру підхопив пожмакану паперову шматину й поніс її до воріт. Він іще раз натиснув на дзвінок.

Відчинив Роберт. Точніше, напівпрозора виснажена тінь, що зосталася від Роберта. Бо Юрій заледве впізнав колишнього красунчика в цій блідій подобі.

— Її тут немає, — ледь чутно відказав господар маєтку, прочитавши в очах гостя німе запитання. — Але ти заходь.

Юрій переступив поріг. Запахло свіжою деревиною, хімічними розчинами та смертю. У просторій вітальні панував цілковитий безлад — меблі, східці та килими були закидані уламками дерева й завішені золотаво-кучерявою стружкою, звідусіль визирало забуте чи загублене теслярське приладдя — сокири, долота, рубанки, молотки, стамески, напилки, шліфувальна шкірка, тут і там стояли відкриті банки з лаком та фарбами — наче божевільний хтось раптом вирішив перетворити розкішний передпокій у майстерню. На широкому столі посеред кімнати височів ювелірно сконструйований до найдрібніших деталей, гарно розфарбований іграшковий будиночок із віконницями, дверцятами, крихітними меблями й людьми всередині.

А з велетенської кришталевої люстри у вітальні звисав обірваний шмат грубої крученої мотузки… Здивований, Юрій повернувся до Роберта, аби спитати, що відбувається. Однак того вже ніде не було. І непроханого гостя з усіх боків обступили чужі спогади.

…Велетенський білостінний маєток на сорок п’ять кімнат, що розлігся на березі океану. Ніхто не розумів, нащо їм аж сорок п’ять кімнат, адже до жодної з них уже багато років не навідувалася любов. Натомість вона покірно доживала своє у чорно-білих світлинах, що дивилися звідусіль, де лишень можна було притулити вигадливо різьблені рамки зі старого потемнілого срібла, та осідала пилом на величних портретах предків, що подобами живих вишикувалися на стінах біля довжелезних перекручених східців. Казали, що прабатьком родини Ван Хеллів був справдешній упир. Бо всі нащадки мали неприродно бліду шкіру, запалені, завше голодні до чогось незвіданого очі й палахкотливі червоним, наче покривавлені, вуста. Такі ж лиця прозирали й зі старовинних сімейних портретів.

Будинком блукали примари. І навіть славетні медіуми, котрих частенько запрошували сюди для спіритичних сеансів, не завжди могли відрізнити живих Ван Хеллів од мертвих Ван Хеллів. Хворобливі вироджені аристократи постійно шукали розваг, особливо полюбляли подорожувати Європою, тож ніхто в дивакуватому сімействі ніколи не міг стверджувати напевне, вмер якийсь їхній родич чи просто «подорожує Європою».

Осердям родини був білявий вайлуватий здоровань Рудгер Ван Хелл і його мініатюрна красуня-дружина Олівія. Красунею її робила точена, як у балерини, фігурка, довге пряме волосся кольору глибокої ночі, котре вона постійно носила розпущеним, й великі, завше трохи здивовані очі, які вміли дивовижно змінювати свій колір — від сірого крижаного до насиченої блакиті з волошковим відливом. Проте найбільш примітною красою Олівії вважалися її руки — витончені, білі, з довгими музичними пальцями бездоганної форми, як у піаністки.

Вона й була піаністкою — щодня розважала численних мешканців та гостей маєтку репертуаром Моцарта, Баха, Бетховена та Рахманінова. Сама ж майже ніколи не всміхалася. Присутні захоплено аплодували їй і здивовано озиралися на Рудгера. Жоден не міг зрозуміти, що тримає їх разом — стриману мовчазну Олівію та її вайлуватого веселуна-чоловіка, чий гучний сміх повсякчас гримів величним маєтком.

Насправді їх нічого не єднало, крім мертвих шлюбних зобов’язань. Голова родини переймався виключно своєю політичною кар’єрою, соціальним статусом та бучними вечірками, які постійно влаштовувалися в маєтку на його честь. І настрій численних шанованих гостей хвилював його незрівнянно більше, аніж почуття молодої дружини. Олівія потрібна була йому лише про людське око — для того, щоб стояти по праву руку від нього на офіційних прийомах й красиво, завчено кивати й усміхатися або ж розважати запрошених фортепіанними етюдами, коли забажають.

Від тих штучних фальшивих посмішок у неї німіло обличчя, а сам лише вигляд рояля викликав згодом лише глибинну відразу й безпричинний страх.

Рудгер часто залишав її саму, вирушаючи в черговий передвиборний тур країною. У такі дні Олівія замикалася в своїх апартаментах (із чоловіком вони вже давно мали окремі спальні), де серед безладно розкиданих нотних партитур ховалися книжки з сентиментальними романами, і читала їх, не помічаючи, один за одним. Вона не вірила, що десь є жінки, яких по-справжньому кохають їхні чоловіки, списувала усе то на бурхливу фантазію авторів, щоразу плакала, коли в тексті йшлося до романтичних зізнань у коханні, і ненавиділа всіх письменників за те, що розповідають їй про життя, котрого вона не мала.

Так тривало, доки в маєтку не з’явився новий шофер лімузина. Статного вродливого чоловіка з довгим волоссям та екзотичним нетутешнім ім’ям помітили всі, крім Олівії, хоч саме з неї він не зводив палко закоханих очей. Вона й далі жила у своєму вигаданому самотньому світі, лише іноді виринаючи, щоб пройтися книжковими крамницями в пошуках нових сентиментальних романів.

Саме такий випадок і поклав усьому край. Одного дня Олівія вибралася з книгарні, як завше, з повним пакунком романтичних історій, елегантно вмостилася в лімузині й за спиною в мовчазного водія-незнайомця взялася розглядати книжки.

Яків озирнувся на неї й чи не вперше за час служби шофером повівся вкрай непрофесійно — він не стримав посмішки, вгледівши, що читає хазяйка. І, певно, та посмішка була призначена їй самою долею, бо Олівія раптом відчула її на собі, згорнула книжку й підвела погляд до зацікавленого шофера.

Їхні очі зустрілися.

— Щось не так? — здивовано запитала вона.

І Яків вдруге повівся непрофесійно — він не перестав посміхатися.

— Навіщо про це читати, якщо можна цим займатися? — зухвало сказав їй ламаною англійською.

Забута книжка випала з рук Олівії. Згодом жінка вже не могла пригадати, як і де вперше опинилася в обіймах Якова. Пам’ятала інше — потому вони вже не могли спинитися — кохалися мало не щодня і мало не скрізь: у салоні лімузина, в її апартаментах, у стайні, в саду і навіть на горішній терасі, доки в маєтку гримів черговий бенкет, анітрохи не переймаючись, що хтось може увійти і побачити їх.

Олівія навіть не уявляла раніше, що близькість із чоловіком може приносити таку втіху. Незграбний узвичаєно-подружній секс із законним чоловіком, що траплявся їй кілька разів на рік, не давав і десятої частки тих неймовірних емоцій, котрі вона отримувала від крадених хвилин із гарячим пристрасним коханцем. Та була одна річ, про яку вона не зізнавалася ні собі, ні до безтями закоханому в неї Якову: щоразу, як він задирав на ній спідницю, аби нестримно увійти в неї і встигнути все за мить до того, як хтось нагодиться й застане їх за цим непристойним заняттям, вона заплющувала очі й уявляла на його місці Рудгера.