Овсій

олка намагався не дивитися туди. Швидше б дістатись гака. Він сів би на нього і перепочив. Та до гака було ще так далеко!… Зціпивши зуби і заплющивши очі, Миколка повільно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долоні обпікало. Ще метр… Ще півметра… Пальці розтулилися самохіть…

Розгублені хлопці в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гавані було безлюдно. Миколка здійняв водограй бризок, каменем пішов на дно.

І раптом… Здалося, що з пірса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по воді чотирма кінцівками, до Миколки поспішав Овсій. Діставшись того місця, де розходились кола, робот пірнув. Хлоп’ята затамували віддих. Довго, дуже довго на поверхні ніхто не з’являвся. Нарешті Овсій випірнув. Миколки не було.

– Знаєш, яка тут глибочінь? – чомусь пошепки сказав один із хлопчаків, ні до кого не звертаючись. – Океанські кораблі можуть швартуватися…

Перепочивши кілька секунд, Овсій пірнув знову, цього разу вдало. Він з’явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бік, очі були заплющені.

Вже майже допливши до берега, Овсій несподівано зупинився. Великі круглі очі йому поблякли, а кінцівки безладно засмикались. Останнім зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу піску побіля самісінького берега, а сам повільно зануривсь у воду…

Миколка опритомнів у батька на руках. Довкола них з’юрмилось багато людей. Після штучного дихання нило все тіло.

Протиснувшись крізь натовп, до Миколчиного батька підійшов інженер гавані. Вигляд у нього був розгублений.

– Товаришу начальник порту, – сказав інженер, – ми виловили його, як ви наказали.

– Ну?

– Нічого не можна зробити. – Інженер скрушно похитав головою. – Пошкоджена центральна аорта. Перенапруження. Він і так пережив усі строки. Адже вийшов він із воріт Зеленого містечка бодай чи не півтораста років тому…

– Овсій, – прошепотів Миколка і заплакав.