Овсій

й усмішці щось таке, що змусило Овсія сміливо рушити вперед.

– Здрастуй, – простягла руку Лін.

– Здрастуй, людино, – швидко відповів Овсій.

Вона ласкаво потисла йому кінцівку. І досі пам’ятається її суха гаряча долоня.

Цей дещо химерний жест не здивував Овсія. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.

– Перший вихід? – безпомилково визначила Лін.

– Перший, – підтвердив Овсій. – Тільки як…

– В мене око натреноване, – пояснила дівчина. – Ну що, не лячно просто неба?

– Цікаво.

– Ще б пак! Років двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нині.

«Чи знайомий з нею вихователь?» – подумав Овсій.

– Вітай від мого імені Миколу Михайловича, – сказала Лін, мовби вгадавши його думки. – Він виховав не одного капітана.

– Я працюватиму на завантажуванні кораблів, – повільно сказав Овсій.

– Теж непогано, – усміхнулася Лін. – Ой, де це ти? – схопила вона Овсія за плече. Дівчина зірвала жмут трави і стала витирати йому на спині болото.

– Та от упав, – ніяково пробурмотів Овсій.

– Ну, звичайно! – вигукнула Лін. – Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скільки разів?

– Що? – не зрозумів Овсій.

– Скільки разів падав сьогодні?

– Один.

– Тільки один. Оце здорово! Я, пам’ятаю, мало не на кожнім кроці розквашувала собі носа.

Овсій не знайшовся, що відповісти. Йому не хотілось балакати на такі конфузливі теми.

Оце то вантажник, що втрачає рівновагу!

– Ну, ось і все, – сказала Лін, кинувши до ніг жмуток трави. – Як назвав тебе вихователь?

– Овсієм.

– Овсієм, – повторила дівчина. – Гарне ім’я. Рідкісне. І давнє.

Овсієва скутість танула, мов бурулька на весняному сонці. Йому здавалося, що він знайомий з Лін, як і з вихователем, давно-давно.

Нахабний маленький кібер пролетів попід самісіньким Овсієвим фотоелементом.

– Скажи, людино, – мовив Овсій, – хто сконструював цей літальний механізм?

– Ти про що? – здивовано кліпнула Лін.

Овсій показав на яскраву цятку.

– Та це ж бабка, звичайнісінька бабка, – дзвінко розсміялася Лін. – Хіба ти не вивчав зоології?

Овсій пробурмотів у відповідь щось нерозбірливе. Лін, вирісши в Зеленому, добре знала про схильність роботів зводити все до кібернетики. Тому дівчину не дуже здивувало, коли Овсій простяг руку, обережно помацав її косу і непевно сказав:

– Це, мабуть, датчик?

Лін, приховуючи усмішку, коротко пояснила Овсієві, як заплітають волосся в косу.

– Стільки мікрофільмів переглянув, а цього не бачив, – признався Овсій.

– Але ж твій вихователь…

– Він кіс не носить.

Над головою в них пливло розпечене сонце. Здавалося, спекою дихало все – і бездонна небесна баня, що зависала над Зеленим, і пластик доріжки, і вологий по недавнім дощі грунт, і висока густа трава.

– Гроза, гроза! – раптом звідкись іздалека долинув крик.

Овсій здивовано озирнувся. Округи залягав глибокий спокій. На небі хоч би тобі хмаринка. Але ж було ясно чути – «гроза!» Овсій звик довіряти людському слову. Він поквапливо