ГЧ

Ганна вже захопленими очима стежила, як перед нею мелькали аркуші історії хвороби.

— Далі — сепсис, так зване зараження крові. Вважають, що сепсис з його високою температурою, болями в суглобах, набряками — це результат діяльності мікробів, що потрапили в кров і розійшлися по кров’яному руслу. Тому одразу ж організується облава на пил мікробів: у кров вводиться дезинфекційна речовина, наприклад ляпіс. Однак це не дає надійних результатів. Зараження буває місцевим і швидко минає, але нерідко цей процес, як кажуть медики, «генералізується», тобто поширюється на весь організм, і протягом кількох годин приводить до смерті. Бувають випадки сепсису, які не можна пояснити з погляду загальноприйнятої теорії, коли в крові ніяких мікробів не знаходять; і ще більшою загадкою є ті випадки, коли наявність мікробів у крові не викликає захворювання. Тепер для нас зрозуміло, що сепсис обумовлюється зовсім не поширенням мікробів у крові, а розповсюдженням своєрідного виду збудження у нервовій системі, причому це збудження може початися з будь-якого пункту організму. Застосування блокади і тут дало добрі наслідки.

— Стривай, тату, Ганна затримала руку батька, готову відкласти вбік пачку аркушів. — Тут зовсім коротенькі записи, давай прочитаємо який-небудь. Може й для доповіді щось пригодиться.

— Будь ласка, візьмемо першу-ліпшу. Ну, ось цю, наприклад. Читай.

Уважно, немов перевіряючи правдивість записаного, Ганна прочитала вголос:

— «Хворий П. Н., тридцять два роки. Поступив у клініку ^[5] 23 січня в зв’язку з появою свища на місці оперованого раніше перелому ноги в нижній третині лівої гомілки. Свищ гноїться. Шкіра довкола запалена, припухла, бурувато-червоного кольору. Зонд виявляє шорстку з’їдену кістку.

3 лютого. Операція. Свищ розрізали, очистили. Кістку вискоблили, рану зашили. Рівний післяопераційний перебіг. Температура нормальна.

10 лютого. Все нормально. Шви зняті.

11 лютого. Температура підвищилась до 39°.

12 лютого. Температура 39°. Рана знову відкрита.

14 лютого. Температура не спадає. Набряк лівого плечового суглоба. Переміжний озноб. Різке погіршення загального стану.

19 лютого. Сильна жовтуха. Сильний біль в усіх суглобах. Пульс — 110. У крові — стафілокок.

21 лютого. Стан дуже важкий. Всі ознаки сепсису.

22 лютого. У вену введено 300 кубічних сантиметрів розчину ляпісу…»

— Бачиш? — перебив Ридан. — Це звичайна спроба знищити стафілококів у крові. Далі.

— «23 лютого. Незначне поліпшення загального стану.

25 лютого. Знову сильне погіршення загального стану.

27 лютого. Повторне вливання ляпісу. Ніякого ефекту.

В найближчі дні стан хворого погіршується. Біль у всіх суглобах. Різка жовтуха. Хворий дуже кволий. Марить. Картина тяжкого стафілококового сепсису.

6 березня. Зроблено блокаду симпатичного нерва. Введено 150 кубічних сантиметрів розчину новокаїну.

7 березня. Значне поліпшення стану. Біль у суглобах зменшився.

8 березня. Біль такий незначний, що хворий вільно рухає руками й ногами. Жовтушність зменшується. Температура нормальна.

12 березня. Швидке поліпшення загального стану і самопочуття. Свищ заживає. Гною нема.

26 березня. Дозволено ходити. Свищ майже загоївся.

6 квітня. Виписаний зовсім здоровим…»

Ганна глянула на батька з такою радісно-здивованою посмішкою, немовби щойно отут, перед нею, відбулося це дивне зцілення хворого.

— Чудеса? — посміхнувся і Ридан. — Так, не просто було знайти ці методи лікування. Адже далеко не всякий вплив на нерви може допомогти хворому організмові. Треба подіяти так, щоб лише на певний час змінити нервові зв’язки, але нічого в них не поламати, не зруйнувати: адже будь-яке, навіть найменше порушення нервової сітки і на периферії, і в центрах може виявитися тим непомітним поштовхом, який пустить в хід страшний механізм хворобливої перебудови функцій у нервовій системі… Як бачиш, саме коріння так званих хвороб поки що лишається надзвичайно невиразним, туманним. Але зате ми тепер вперше маємо загальне уявлення про механізм будь-якого захворювання, знаємо, де саме, в якому середовищі організму відбувається хворобливий процес і куди треба спрямовувати наші зусилля, наші засоби боротьби з хворобами. А це означає, що перемога над передчасною смертю, перемога над старістю — питання часу!

— І над старістю? Та хіба старість — хвороба?

— Хвороба, Галю! — радіючи подиву дочки, вигукнув Ридан. — Хвороба! Потрібні, звичайно, «речові» докази? Будь ласка. Ходімо!

Величезними кроками він рушив у коридор інституту. Ганна майже бігла поруч. Вузькими сходами вони спустилися вниз, і Ридан постукав у двері Тирси. В кімнаті почулося вовтузіння і якесь невиразно-запитальне бурчання.

— Це я, Тирсо. Дайте-но ключ од звірниця.

Двері повільно відчинилися, і заспаний, у незмінній тюбетейці на голові охоронець тварин, похмуро глянувши на відвідувачів з-під густих сірих брів, сам рушив до «звіринця». Він явно не схвалював усіх цих жорстоких операцій, які Ридан і його співробітники проробляли над ні в чому не винними і зовсім здоровими тваринами. Тирса хоча й старанно виконував усі розпорядження «згори», але рішуче був на боці безсловесних жертв. Не віддаючи ключа, він сам відімкнув двері своїх володінь і, пропустивши професора з дочкою, зупинився біля порога.

Ридан підійшов до однієї з низьких широких кліток і ввімкнув над нею лампочку. В кутку клітки на соломі лежав великий охлялий пес. Мружачи від яскравого світла сльозаві очі, він повільно підвів морду і знову опустив її на лапи.

— Так от, дивись… Ти знаєш, скільки років взагалі живе собака?

— Знаю. Років одинадцять-дванадцять, — відповіла Галя.

— Правильно. То визнач, скільки приблизно років цьому псу. Ей, Мурзак! Іди сюди! — покликав Ридан.

Собака помахав хвостом, нехотя підвівся, спочатку на передні ноги, потім на задні, потягнувся, позіхнув і підійшов. Тьмяна нерівна шерсть висіла на ньому клоччям, на боках проступали лисини, морда була майже сива.

— Старий, — вирішила Гана. — Років… дев’ять-десять?

— Гаразд. Тепер іди сюди.

Коли Ридан клацнув вимикачем біля другої клітки, в ній уже вертівся меткий песик такий самий на зріст, як і перший. Він бігав уздовж передньої решітки, скавучав і часто крутив хвостом.

— Це Валет. Ах ти, шибеник! — Ридан, просунувши руку в клітку, поплескав морду собаки, оголивши його рівні білі зуби.

— Ну, це цуценя, — впевнено сказала Галя. — Років зо два?

— Цього разу вгадала. А тепер дивуйся: Мурзак і Валет — рідні брати, одного покоту, їм обом близько двох років.

— Та невже?! В чому ж справа?

— А в тому, що коли Мурзакові було вісім місяців, ми йому ввели крапельку емульсії мозкової речовини в сідничний нерв. І більше нічого! А Валета лишили для контролю. Відтоді минув тільки рік. І ось тобі результати. Мурзак здоровий в загальновживаному значенні цього слова. Це нормальний дід: їсть і п’є він скільки треба, травний апарат в порядку. Але у нього наявні всі симптоми старості. А тепер дивись сюди, — Ридан підійшов до третьої клітки. — Це Сільва, найцікавіший екземпляр, їх сестра. Бачиш, вона на вигляд значно молодша від Мурзака, але старша за Валета, їй було зроблено спершу таку саму операцію, як і Мурзакові. Вона почала старіти значно швидше і п’ять місяців тому мала майже такий самий вигляд, як зараз Мурзак. Тоді ми почали потроху перетрушувати, перебудовувати її нервову систему. На Сільві, між іншим, нам вдалося значно вдосконалити метод впливу новокаїном. І ось тобі результат, вона молодіє! Всі ознаки старості зникають… Ходімо, Галю, хай цей похмурий страж іде спати, — додав він, показуючи очима на довгов’язу постать Тирси біля входу.

Розділ сьомий

ЗНОВУ СІМ БУКВ

Ганна одразу заснула міцним сном. Розмова з батьком втомила її: занадто нові були ці ідеї і досліди, занадто різко порушували вони її звичайні, здавалось, непохитні уявлення.