ГЧ

Блокнот лежав на валику дивана, Ганна давно забула про нього. Не думала вона зараз і про те, що філософія смерті і безсмертя навряд чи доречна в доповіді батька. Це було б «потрясіння основ».

— Думати, що тварина помирає саме тому, що вона «смертна», — говорив Ридан, — це містика! Це «божа воля», тобто нісенітниця і нісенітниця шкідлива, бо визнати людину смертною — це означає рано чи пізно відмовитися від боротьби зі старістю і смертю. Все, що відбувається в природі, має свої реальні причини, і якими б неминучими не здавалися старіння і смерть, вони можуть настати лише внаслідок певних причин. Як тільки ми починаємо їх шукати, старанно вивчаючи організм, одразу ж переконуємося, що нема нічого більш ворожого і чужого живому організмові, ніж смерть, бо весь його апарат, усі органи, всі процеси, що відбуваються в ньому, пристосовані до життя, до його зміцнення, до боротьби зі смертю. Інакше й бути не може: така природа тієї форми матерії, яку ми називаємо живою речовиною.

— А чому ж тоді живе помирає? — спитала Ганна.

— А-а! — Ридан окреслив у повітрі якусь складну криву своїм довгим пальцем. — Отут і заковика! На це запитання треба правильно відповісти, інакше тут не розберешся. Справді, як це виходить? Основна властивість живої матерії — жити, а вона вмирає, та ще з такою винятковою неминучістю. Парадокс! Але, Галю, жива матерія має ще одну важливу властивість: розвиватися. Ти знаєш, що в результаті цієї властивості якась нікчемна найпростіша одноклітинна істота перетворилась на складний організм людини з її мозком. Для цього треба було вдосконалюватися багатьом мільйонам поколінь, бо тільки через нові покоління можуть утворюватись нові форми.

Але якщо розвиваються нові покоління, то повинні гинути старі покоління, інакше розвиток припинився б. Отже, виходить, що смерть необхідна, щоб існувало і розвивалося життя.

— Ну от, — вставила Ганна, — значить, ти визнаєш неминучість смерті. Припустімо, та смерть, яку ми бачимо в природі, справді ненормальна і переборна. Ця смерть — хвороба, я згодна. І, припустімо, ти вилікуєш людину від неї. Але от проживе вона…

— Скільки?

— Півтораста чи двісті років…

— А чому не двісті п’ятдесят?

Ганна знизала одним плечем і з явною «натяжкою» погодилася:

— Ну, хай двісті п’ятдесят.

— А чому не п’ятсот? — спитав тоді Ридан.

— Та що ти, тату! — спалахнула, нарешті, Ганна. — Вважається, що нормальна тривалість життя людини…

— «Вважається»! — запально перебив Ридан. — У тому-то й біда, що у нас дуже багато що «вважається», а самі люди не хочуть збагнути. Що це за «нормальна» тривалість життя? Дурниці все це! Як можна визначити «нормальний» строк життя, коли ми «нормальної» смерті ніколи не бачили? Ні, дорогий товаришу, якщо хочеш зрозуміти нове, треба відмовитися від старого. Основна помилка, яка, на жаль, ще й зараз панує в науці, полягає в сліпому, некритичному визнанні неминучості смерті всього живого. Тут наші звичайні переконання наскрізь просякнуті старою містикою і метафізикою. Строк життя кожної тварини заздалегідь визначений, доля вирішена, смерть невблаганна! Це все йде від бога, від «вищого розуму», а тому від цього треба рішуче відмовитися! Ось давай спробуємо глянути на світ без цих упереджених переконань. Що вийде тоді з строками життя? Справді, кожен організм у нашу епоху живе приблизно певну кількість років: собака — десять-п’ятнадцять років, кінь — двадцять-тридцять, людина — сімдесят-сто і так далі. Як встановилися ці строки? Зрозуміло, що самі собою, автоматично, сліпо, як усе, що відбувається в природі, внаслідок загальної боротьби за життя. Не забувай, Галю, що коли б у процесі еволюції якась форма тварин стала вічною, то була б катастрофа: на земній кулі не вистачило б для неї ні простору, ні повітря, ні харчування. Вона знищила б усе живе, потім вимерла б сама, і на цьому закінчився б розвиток тваринного світу. Але цього не може трапитися: адже інші тварини теж борються за своє життя, а тільки-но ця «вічна» або хоча б занадто довговічна форма, без кінця розмножуючись, почне їх «утискувати», вони повстануть проти неї і, звичайно, знищать той надмір, який загрожує їх власному існуванню. Так у природі встановлюється певний баланс життя. В процесі боротьби за існування визначаються строки життя для кожного виду тварин і рослин. Ці строки випливають із співвідношення антагоністичних сил і впливу тих умов зовнішнього середовища, в яких боротьба відбувається; звичайно, строки ці не постійні, як і все в природі. А найголовніше, що вони не встановлені «з неба», не непохитні і не випливають з властивостей живої матерії. От що треба гарненько засвоїти. Всі розмови про якісь «граничні», «природні», «нормальні» строки безглузді. Ми знаємо тільки статистичні цифри, що відображають баланс життя на даному етапі розвитку тваринного світу, а ніяк не вічні закони життя.

— Все це дуже цікаво, тату. Звідки ж все-таки взялися міркування про те, що можлива тривалість людського життя обмежується строком півтораста або двісті років?

— Нe знаю, Галю. Ніяких наукових передумов для цього нема. Навпаки, в природі ми знаходимо приклади, які свідчать про те, що органічна тканина може жити надзвичайно довго. Славнозвісне драконове дерево на Тенерифі жило кілька тисяч років і було знищене ураганом. Тис живе до трьох тисяч, баобаб — до шести тисяч років! Тисяч! Практично таку тривалість життя можна вважати безсмертям, правда ж? А щодо розмов про двохсотрічний вік людини, то тут лише позначилася боязкість учених.

— Боязкість?

— Звичайно. Замість того, щоб сміливо визнати, що людина може прожити як завгодно довго…

— Бажано, щоб вона жила вічно.

— Ні, Галю, вічним життя людини ніколи не буде.

— Тоді ти суперечиш сам собі.

— Ні, не суперечу. Зараз ти переконаєшся в цьому. Отже…

— Пробач, тату, — знову перебила його Ганна. — Ще одна довідка: яка найбільша тривалість людського життя відома досі?

— Будь ласка. В сімнадцятому і вісімнадцятому століттях відомі два випадки життя до ста вісімдесяти п’яти років. Якийсь Ровель в Угорщині прожив сто сімдесят два роки, а його дружина — сто шістдесят чотири. Один йоркширський житель помер в сто шістдесят дев’ять років. У нас на Кавказі зовсім недавно було зафіксовано кілька випадків життя до ста п’ятдесяти п’яти, ста п’ятдесяти, ста сорока, ста тридцяти п’яти років. Цікаво, що, як правило, ці люди до останніх років життя були бадьорі і працездатні. А в одному випадку під час розтину славнозвісний лікар Гарвей не знайшов ніяких ознак старечих змін в органах померлого. Це був англійський селянин Томас Парр, який дожив до ста п’ятдесяти двох років; прославленого старого привезли в королівський палац, де він помер від обжерливості і пияцтва. Загалом, відомий нам найбільший вік — сто вісімдесят п’ять років. Як бачиш, не треба бути особливо сміливим ученим, щоб проголосити цифру двісті як природну межу людського життя. Адже це перша «кругла» цифра після ста вісімдесяти п’яти.

Обоє засміялися.

— Але, судячи з твоїх прикладів, максимум начебто виявляє тенденцію до зниження? — спохватилася Ганна.

— Я й не розраховую на те, що природа чи історія працюватимуть за нас. Коливання в строках довголіття неминучі, але чекати нам від них нічого. А зараз, Галю, настав час, коли ми самі починаємо творити історію безмежно зростаючого людського довголіття. Початок зроблено дослідом з собаками, яких ти бачила вчора. З нього випливає, що тривалість людського життя, можливо, уже в найближче десятиліття зробить небачений стрибок уперед. Отже, ми збираємося лікувати від старості, періодично відновлюючи рівновагу нервової системи, яка весь час порушується зовні, — так ми лікували Сільву, «заражену» старістю, і повернули їй молодість. Так самісінько і в людському організмі буде розбита основа старіння — сума багатьох процесів у нервах, які поки що не знають перешкод для вільного розвитку. Що буде далі?..

— Так, так, — швидко вставила Ганна. — Що буде далі, оце найцікавіше, отут і почнуться суперечності!