Миколаiвське небо

Останній раз удома пробув усього два тижні. Цілих вісім місяців тому!..

І ось біжить він вулицями, з дитинства знайомими, притискуючи до боку вузлик з гостинцями, прагне скоріше опинитися вдома, переповнений передчуттям зустрічі… Повертає в двір, відчиняє дерев’яну, фарбовану в зелений колір стару хвіртку.

Арсеній нашвидкуруч приголубив дворового Трезора, пса досить великого й кошлатого. Той чомусь виглянув з будки боязко і, виляючи хвостом, підшкутильгав на трьох лапах, лише коли переконався, що молодий господар у дворі сам. Звичайно Трезор — принесений тим же Арсенієм вісім років тому сліпим цуценям, грудкою, що тужливо скиглила, викинута якоюсь жорстокосердою людиною на січневий мороз, — радів поверненням сина господарів набагато жвавіше. Хоча й бачив його рідко, але був до нього дуже прив’язаний. Пам’ятав добро!

Вірний пес звичайно показував свою радість з приводу нечастих зустрічей з Арсенієм куди прудкіше. Але молодий старпом не звернув уваги ні на це, ні на потоптаний безліччю підошов сніг у дворі. Серце співало. Туди! Швидше туди, де люблять та чекають!

Погладивши по патлатій голові пса, що стрибав навколо нього і повискував від захоплення, Арсеній вбіг до будинку. По його обличчю розпливлася широченна усмішка, яка тут же почала танути. Вузол з подарунками випав з руки. Замість вітань зустрів хлопця гучний плач. Мати ридала на плечі своєї старшої сестри, Агафії Іванівни, жінки манірної й непривітної. Арсеній ніколи тітку не любив.

Побачивши сина, заплакана мати кинулася йому на шию. З її надривної, майже незв’язної мови він розібрав тільки одне: батька забрали. У НКВС!

— Як?! Не може бути! — оторопів Арсеній. — За що?!

Ситуацію роз’яснила тітка. Гидливо стиснувши губи, вона відвернула свою кам’яно-відчужену пику, і, дивлячись убік, повідомила:

— На заводі «Руссуд», там есмінець, що зі старих часів залишився, недороблений був. Ось стали його доробляти. Раніше ніби «Наварін» був, а зараз начебто «Комсомольцем» мають намір назвати… Отже, вибухнуло там щось.

— Що? — мимоволі подався вперед Арсеній.

— Звідки ж я знаю? — відрубала тітка. — Але дуже голосно вибухнуло. І до нас було чутно. — (Жила Агафія за кілька верст від заводу!) — Го-олосно бабахнуло. Жертви, кажуть, є. Ніби з кільканадцять робітників померло, і покалічені у великій кількості…

— Ну а батько ж тут до чого? — не зрозумів Арсеній.

— Я-ак же! — тітка поблажливо знизала плечима з приводу нетямущості племінника, якого вона завжди вважала недолугим. — То понаїхали ж до заводу сині кашкети, диверсія і саботаж, кажуть. Ну й похапали всіх, кого причетним визнали!

— А тато? — запитав Арсеній, сповзаючи на стілець і продовжуючи вражати тітоньку своєю тупістю. Ноги раптово ослабли й не тримали.

— Так він же ж ще за царя-батечка працював! — Агафія Іванівна обдарувала небожа зневажливим поглядом і перехрестилася. — Такі, як він, завжди в «цих», — вона енергійно мотнула головою кудись убік, — під підозрою…

Арсенія вмить охопив жах. Батько! Чесна й благородна людина, чесніша за всіх, кого він знав! Батько, скільки син його пам’ятав, завжди трохи розсіяний в тому, що не стосувалося справи всього його життя — суднобудування!.. Тато причетний до диверсії… Це просто смішно! Йому ж абсолютно все одно, яка влада! Для інженера головне — будувати кораблі! Яке безглуздя! Треба терміново їм усе пояснити! Але куди бігти? З ким говорити?..

Абияк утішивши матір, він намірився негайно відправитися в органи».

— Мамо, я піду подихаю повітрям, — сказав Арсеній, зводячись на ноги, що трохи зміцніли. — Не хвилюйтеся, незабаром повернуся…

Мати, продовжуючи схлипувати, намагалася щось сказати у відповідь, але він вибіг на вулицю й рішуче попрямував до центру міста. Його метою був двоповерховий білий особняк з колонами й флігелем, великий та красивий. До революції в цій оселі проживав купець першої гільдії Бакк, тепер же, наскільки Арсенію було відомо, там розмістилося Миколаївське управління Народного Комісаріату Внутрішніх Справ…

Увійшовши до будівлі, моряк несміло звернувся до чергового, що схилився праворуч від входу над кипою паперів, розкладених на столі.

— Перепрошую, товаришу?..

Черговий підвів голову, і Арсеній раптом із подивом упізнав у ньому свого колишнього гімназійного однокашника Вовку Грутцука. Той змінився дуже сильно, звичайно, але не настільки, щоб не впізнати. Погладшав, змужнів…

Арсеній щиро зрадів зустрічі. Та й обставина, що колишній товариш дитячих ігор служить у цій «конторі», дуже до речі! Так йому подумалося. Яке б звання у Грущука не було, а все ж таки… Зовсім недавно запровадили нові петлиці й нарукавні знаки, тому «шпали» минулого дитячого товариша й «кутовий» шеврон нічого старпому «Революції» не говорили.

— Вовка! Скільки літ, скільки зим! Не знав, що ти служиш в НКВС!..

Але обличчя колишнього друга дитинства чомусь посуворішало.

— А-а, Мартиненко! Сам прішол! Хорошо… Не прідьотся за тобой людей посилать, — процідив він крізь стислі зуби, чомусь російською, хоча в дитинстві спілкувався з хлопцями переважно рідним суржиком. — Сержант! Вот етого в трінадцатий кабінет!

Із-за найближчих дверей з’явився енкавеесник, ні слова не кажучи, схопив Арсенія за лікті і спробував виштовхати його з вестибюля, потягнути до глибини будівлі.

— Володю, ти чого?.. — пробелькотів хлопець, обімлівши від такого повороту справи.

— Для тебя, падаль, я ґражданін капітан! — виплюнув Грущук з перекошеним обличчям. — Веді его!

До сержанта приєднався боєць. Арсеній одержав два вкрай болісні удари по нирках, що примусили його вигнутися дугою. Після цього моряку завернули руки за спину й поволокли коридором. Широкі сходи на другий поверх промайнули перед носом, і його заштовхнули в якусь кімнату, посадовили на стілець, міцно прив’язали до спинки й залишили одного.

Виконано все це було із завидною вправністю, що виказувала багатий практичний досвід.

Розгублений, збитий з пантелику Арсеній зацьковано озирнувся на всі боки. Сидів він посеред великої прямокутної кімнати з наглухо запнутими шторами на вікнах. Усе меблювання приміщення, не враховуючи його стільця, складалося лише зі стола біля дальньої стіни, напівкрісла і якоїсь високої конструкції, накритої чорним чохлом. Через кілька хвилин, тільки Арсеній встиг роздивитися навкруги, з’явився «ґражданін капітан» і мовчки пройшов кімнатою до столу.

Світло згасло. Кімната занурилася в непроглядну темряву.

— Володю, що все це означає? — в нікуди запитав Арсеній. Відповіддю йому була тиша.

Арсеній помовчав.

— Володю?..

Раптово в кутку спалахнула автомобільна фара; сліпучий промінь яскравого світла був спрямований точно в обличчя арештованого моряка.

Одночасно з темряви почулися звинувачення, висловлені Володимиром Грущуком.

Голос був тихий, вкрадливий і, здається, навіть дещо вібрував, виказуючи торжество… Здивований Арсеній дізнався, що він, мовляв, зараз сповна одержить за все разом. Мало того, що він, мовляв, зіпсував Грущуку все дитинство, так ще й син ворога народу, як з’ясувалося… «С кем твой отец мініровал завод? Говорі, падла!»

Засліплений Арсеній кліпав і намагався ухилитися від безжалісного світлового розстрілу.

Не отримавши відповіді на поставлене питання, голос зірвався на вереск, а з темряви градом посипалися жорстокі, нищівні удари.

… Отямився Арсеній тому, що його облили крижаною водою. Моряк побоявся одразу розплющити очі, тим паче, що крізь заплющені повіки пробивалося яскраве світло. Відчув, що лежйть боком на чомусь холодному й твердому і, як і раніше, міцно прив’язаний до стільця… І ще в нього страшно болить голова, права нога й ребра з обох боків.

Десь вгорі, на віддалі, лунали голоси. Незнайомий, сувороначальницький, такий, що виказує звичку наказувати, і розгублений, знову ж таки з легкою вібрацією (цього разу чи не від страху?) тенорок його ката.

— Чем ето ти, Ґрущук, здесь занімаєшься? Почему вместо тебя на входе сержант сідіт?