Невидимець. Машина часу

– Боже! – скрикнув вражений страшною думкою містер Гілас. – Та це ж та тварюка, Невидимець! Виходить, усе це – правда!

Подумати таке означало для містера Гіласа – діяти, і його куховарка, що стежила за ним з горішнього вікна, здивовано побачила, як він із швидкістю дев’яти миль на годину побіг до будинку. Загрюкали двері, задзвонили дзвінки, і містер Гілас несамовито закричав:

– Зачиняйте двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець іде! Одразу ж по всьому будинку розляглися вереск, накази й тупіт багатьох ніг. Містер Гілас сам побіг зачиняти вікна на веранду, і саме тоді над парканом виткнулася голова, плечі й коліна доктора Кемпа. Ще за мить Кемп перебіг через грядку спаржі й помчав тенісним полем до будинку.

– Входити вам не можна, – попередив його містер Гілас, засуваючи засуви. – Я дуже вам співчуваю, розумію, що він женеться за вами, але входити вам не можна.

Кемпове обличчя, спотворене жахом, притислося до шибки, він почав шалено стукати й смикати за раму. Побачивши, що всі зусилля його марні, Кемп пробіг на веранду, перестрибнув через поручні й почав гатити молотком у бічні двері. Потім, вискочивши через бічну хвіртку, вибіг на дорогу перед фасадом будинку. Наляканий містер Гілас дивився на нього з вікна, і тільки встиг Кемп зникнути, як грядку спаржі потолочили цього разу невидимі ноги. Тут містер Гілас дременув нагору й погоні більше не бачив, але, пробігаючи повз вікно на сходах, чув, як грюкнула бічна хвіртка.

Вибігши на шлях, Кемп, природно, подався вниз, тобто особисто відбув ті самі перегони, за якими чотири дні тому таким критичним поглядом стежив з вікна свого кабінету. Як для людини, що давно не вправлялася, він біг добре, і, хоч обличчя його було бліде й спітніле, розмірковував він цілком спокійно. Біг він широкими стрибками, і там, де дорога була нерівна, де лежали купи брукового каміння або блищало розбите скло, не звертав убік, даючи змогу босим ногам переслідувача вибирати іншу путь.

Уперше в житті Кемп виявив, що шлях той – надзвичайно довгий та безлюдний, а до передмістя, яке лежало під пагорбом, – страшенно далеко. Здавалося, ніколи не пересувався він так повільно і з такими муками, як тепер. Усі вілли, що спали під надвечірнім сонцем, були позачинювані й позамикані. Зроблено це з його власного наказу, але ж могли мешканці передбачити такі випадки, як цей! Вдалині уже видніло місто, море зникло з очей; рухалися люди. Ген унизу під’їхала конка. Якраз за нею знаходиться поліцейське управління. Чи не чує він чиїхось кроків за своєю спиною? Ні, це просто війнув вітер.

Люди внизу дивились на нього; двоє чи троє метнулися геть. Кемпові вже забивало дух. Конка була тепер зовсім близько. У «Веселих крикетистах» галасливо зачиняли двері. За конкою були стовпи й купи піску – там провадили дренажні роботи. Спершу Кемп хотів скочити у вагон конки й зачинитися там, а потім вирішив бігти до поліції. За хвилину він проминув «Веселих крикетистів», добіг до кінця вулиці й опинився серед людей. Кучер конки зі своїм помічником, вражені таким шаленим бігом, стояли поруч із розпряженими кіньми. Далі, з-за піщаних насипів, визирали здивовані обличчя землекопів. Кемп трохи стишив біг, але, почувши кроки свого переслідувача, припустив знову. «Невидимець!» – крикнув він землекопам, невиразним жестом показуючи на щось, і, натхнений щасливою думкою, перестрибнув траншею. Тепер між ним і Невидимцем був чималий гурт людей. Передумавши ховатись у поліції, Кемп звернув у маленьку бічну вуличку, промчав повз візок зеленяра, на мить завагався біля крамниці з солодощами й побіг бульваром, що виходив на головну Гіл-стріт. Двоє чи троє дітлахів, що гралися на вулиці, зарепетували й кинулись урозтіч при його появі; стривожені матері, відчиняючи двері та вікна, щось спересердя кричали на нього. Він вибіг на Гіл-стріт, ярдів за триста від кінцевої зупинки конки, і побачив, що біжать, репетуючи, люди.

Кемп огледів вулицю в напрямі пагорба. Десь ярдів двадцять позаду він уздрів здоровенного землекопа, що біг, лаючись та вимахуючи своїм заступом, а за ним, стиснувши кулаки, мчав кондуктор. Далі з криком бігли інші й ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп ясно бачив, як з одної крамниці вискочив чоловік із дрючком у руках.

– Оточуйте! Оточуйте! – кричав хтось. Кемп миттю збагнув, що становище змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся навколо.

– Він десь близько! – гукнув Кемп. – Станьте вряд, перетніть йому...

Тут його сильно вдарили у вухо, він поточився й спробував повернутись обличчям до свого невидимого супротивника. Насилу встоявши на ногах, Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав сам удар у підборіддя й покотився на землю. Через секунду чиєсь коліно притисло йому груди й дві руки стисли горло, тільки одна з меншою силою, ніж друга. Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув зойк болю, побачив, як над головою його свиснув і глухо вдарив заступ землекопа. На обличчя йому капнуло щось мокре, пальці на його горлі раптом розтулилися. Конвульсійним рухом Кемп вивільнився зовсім, схопив ослабле плече і, крутнувшись, опинився зверху, притискуючи до землі невидимі лікті.

– Впіймав! – верескнув Кемп. – Допоможіть! Допоможіть же! Тримайте його! Він підо мною! Тримайте його за ноги!

За мить на бойовище кинулись усі, і випадковий перехожий міг би подумати, що там відбувається якийсь дикий матч регбі. Після вигуку Кемпа голосів не було вже чути – тільки гупання ударів, тупіт ніг і важке дихання. Неймовірним зусиллям Невидимець, хитаючись, звівся на ноги. Кемп вчепився в нього спереду, неначе собака в оленя, і десяток рук штовхали та лупцювали невидиму істоту. Кондуктор конки вхопив її за шию й тягнув назад.

Купа тіл знову впала на землю. Без сумніву, били там люто. І раптом пролунав дикий крик: «Помилуйте! Помилуйте!» – і швидко завмер.

– Киньте його, дурні! – приглушеним голосом гукнув Кемп, і вся купа сплетених тіл подалася назад. – Він поранений, кажу я вам. Відійдіть!

Не зразу пощастило відтіснити розпалених боротьбою людей, а тоді все коло напружених од цікавості облич побачило, як доктор став навколішки, наче повиснувши в повітрі дюймів на п’ятнадцять од землі, і притиснув униз невидимі руки. Позад нього констебль стискав невидимі ноги.

– Не пускайте його! – кричав велетень землекоп із закривавленим заступом у руці. – Він прикидається.

– Ні, він не прикидається, – сказав доктор, обережно випроставши одне коліно. – Та я триматиму його.

Кемпове обличчя, все в синцях, починало вже чорніти. Говорив він неясно, бо з губи в нього капала кров. Випустивши одну руку Невидимця, він обмацував йому обличчя.

– Рот весь у крові, – сказав Кемп, а тоді скрикнув: – Боже милий!

Він схопився на ноги, а потім знову став навколішки біля Невидимця. Навколо штовхались і тислися ближче, чути було тупіт ніг новоприбулих, і натовп усе більшав. З будинків почали виходити люди. Двері «Веселих крикетистів» раптом відчинилися навстіж. Кемп водив рукою, ніби мацав повітря.

– Він не дихає, – заявив він. – Я не чую його серця. Його бік... А-а-а!

Якась стара жінка, протиснувшись під рукою здоровенного землекопа, скрикнула вражено:

– Дивіться! – показала вона зморшкуватим пальцем.

І глянувши туди, всі побачили обрис прозорої руки, що безсило лежала на землі. Вона була наче скляна, на ній можна було розрізнити артерії, вени, нерви й кістки. У них на очах рука ставала темнішою й непрозорішою.

– Ти ба! – скрикнув констебль. – А ось і ноги видніють.

Отак поволі, починаючи від рук та ніг і далі до життєвих центрів організму, тіло набувало видимості. Подібне це було до того, як повільно шириться дія отрути. Спершу проступили маленькі білясті вени, що накреслювали сірий силует тої чи іншої частини тіла, потім тьмяні кістки та плетиво артерій, потім м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, а далі темніли й густішали. Можна було вже бачити його розбиті плечі та груди й невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.