Невидимець. Машина часу

Кемп двічі перечитав листа.

– Це не містифікація, – сказав він. – Тон його. І він так і думає зробити.

Кемп перегорнув складений удвоє аркуш і на адресі побачив гінтондінський поштовий штемпель і прозаїчну приписку: «Доплатити два пенси».

Кемп повільно встав, не закінчивши полуднувати, – листа принесли о першій годині, – і пішов до себе в кабінет. Подзвонивши своїй економці, він наказав їй зараз же обійти весь будинок, оглянути всі клямки на вікнах і позачиняти всі віконниці. У кабінеті віконниці зачинив він сам. Із замкненої шухляди у спальні він витяг маленький револьвер, уважно оглянув його й поклав у кишеню куртки. Тоді написав кілька коротеньких записок, в тому числі й полковникові Едаю, і звелів служниці віднести їх адресатам, докладно пояснивши їй, як виходити з будинку.

– Небезпеки нема ніякої, – заспокоїв він її, а в думці додав: «Для вас».

Кілька хвилин він сидів у задумі, а потім повернувся до холодного полуденка. Їв він якось неуважно, раз у раз замислюючись.

– Ми таки впіймаємо його! – сказав він нарешті, стукнувши кулаком по столу. – І принадою буду я. Заженемо його на слизьке.

Він піднявся на мезонін, старанно замикаючи за собою всі двері.

– Це гра, гра чудернацька, – мовив Кемп, – але перевага на моєму боці, містере Гриффіне, хоч ви й невидимі та зухвалі. Гриффін проти цілого світу... сам зі своєю помстою.

Кемп стояв біля вікна й дивився на схил пагорба, осяяний яскравим сонцем.

– Йому ж треба щодня їсти. Не заздрю йому. Та чи й справді він спав минулої ночі? Хіба що десь просто неба, щоб на нього ніхто не наштовхнувся... Хотів би я, щоб ця наша спека змінилася на холоднечу й сльоту... А може, він у цю мить стежить за мною?

Кемп підійшов зовсім близько до вікна. Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і Кемп перелякано відсахнувся.

– Який я став нервовий! – сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки через добрих п’ять хвилин. – Певно, горобець, – додав він.

У парадні двері подзвонили, і Кемп поспішив униз.

Він одсунув засуви, повернув ключ, оглянув ланцюжок, наклав його й обережно, не показуючись сам, прочинив двері. Озвався знайомий голос. То був Едай.

– На вашу покоївку напали, Кемпе, – сказав він через двері.

– Що?! – вигукнув Кемп.

– Забрали в неї ваші записки. Він десь тут поблизу. Дайте ж мені ввійти.

Кемп одкинув ланцюжок, і Едай протиснувся крізь вузенький отвір. Тепер він стояв у передпокої і з величезною полегкістю дивився, як Кемп знову замикає двері на всі замки й засуви.

– Ваші записки видерли в неї з рук. Налякали її страшенно. Тепер вона в поліції. Лежить в істериці. Він десь близько тут. А що ви там написали?

Кемп вилаявся.

– Яким я був дурнем! – сказав він. – Міг би здогадатись. До Гінтондіна нема ж і години ходу. Уже!

– Що вже? – спитав Едай.

– А ось дивіться.

Кемп повів його до кабінету й передав лист від Невидимця. Едай прочитав і тихо свиснув.

– А ви? – спитав він.

– Такий дурень, гадав влаштувати йому пастку! – відповів Кемп. – І виклав усе це в записці. А вона пішла просто йому в руки.

Едай і собі круто вилаявся.

– Він утече, – сказав Едай.

– Аж ніяк! – заперечив Кемп.

Нагорі забряжчала розбита шибка. Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав із Кемпової кишені.

– Це – вікно в мезоніні, – зауважив Кемп і перший рушив сходами.

Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно битого скла, а на письмовому столі лежить великий камінь. Обоє зупинились у дверях, споглядаючи цей розгром. Кемп знову вилаявся, і в цю мить брязнула й третя шибка, наче вистрілили з револьвера, і розсипалася скалками по кімнаті.

– Навіщо це? – спитав Едай.

– Це – початок, – відповів Кемп.

– Чи є якась змога вдертися сюди?

– Навіть кішці не вдасться це зробити.

– А віконниць нема?

– Тут нема. Внизу ж в усіх кімнатах... Ого!

Знизу долинув тріск дощок, в які гупали чимось важким.

– От клятий! – скрикнув Кемп. – Це, певно... авжеж... Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він – йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги..

Ще одна шибка розлетілася на скалки. Едай з Кемпом ошелешено стояли на сходовому майданчику.

– Я придумав, – сказав нарешті Едай. – Дайте мені палицю або щось таке. Я піду в поліцію й приведу собак-шукачів. Тоді ми його впіймаємо.

Ще одне вікно спіткала доля попередніх.

– Револьвера у вас нема? – спитав Едай.

Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.

– Нема, зайвого принаймні.

– Я принесу його назад, – пообіцяв Едай. – Ви ж тут у безпеці.

Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.

– А тепер ходімо до дверей, – сказав Едай.

Поки вони розгублені стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару й розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, як тільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.

– Виходьте відразу, – сказав Кемп.

Через секунду Едай був уже на ґанку, і двері за його спиною господар зачинив знову на засув. Якусь хвилину Едай вагався, почуваючись в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися з ґанку. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.

– А заждіть хвилинку, – промовив Голос, і Едай застиг на місці, стискаючи рукою револьвера.

– Ну? – спитав Едай, сполотнілий і похмурий. Кожен нерв у нього був напружений.

– Зробіть мені ласку, поверніться в будинок, – попросив Голос, похмурий і напружений, як і Едаїв.

– Дуже шкодую, але не можу, – трохи хриплим голосом відповів Едай, облизуючи губи.

Голос, здалось йому, звучав ліворуч од нього, і Едаєві спало на думку: чи не вистрілити?

– Куди ви йдете? – спитав Голос.

Обоє зробили швидкі рухи, і з кишені Едая щось блиснуло проти сонця. Але Едай відмовився від свого наміру й задумався.

– То вже моя справа, куди я йду, – відказав він повільно.

Не встиг він докінчити, як чиясь рука охопила його шию, в спину йому вперлися коліном, і він простягся навзнак на землі. Якось він спромігся витягти з кишені револьвера і навмання вистрелив. Його зараз же вдарили в зуби, і з руки в нього видерли револьвер. Марно він силкувався ухопитися за чиюсь слизьку ногу, спробував підвестися й упав знову навзнак.

– Прокляття! – вигукнув Едай. Голос засміявся.

– Я вбив би вас, тільки шкода кулі, – сказав Голос. Едай бачив у повітрі, футів за шість од себе, націлений у нього револьвер.

– Ну? – сказав Едай, сідаючи.

– Вставайте! – звелів Голос. Едай встав.

– Слухайте, – суворо сказав Голос, – тільки без фокусів. Пам’ятайте, що я вас бачу, а ви мене ні. Ви мусите повернутися в будинок.

– Кемп не впустить мене, – сказав Едай.

– Дуже шкода, – мовив Голос. – До вас я нічого не маю.

Едай знову облизав губи. Відвівши погляд від цівки револьвера, він побачив удалині море, темно-синє під полуденним сонцем, зелені пагорби, білу скелю над водою, багатолюдне місто та раптом відчув, яке життя прекрасне. Потім очі його повернулися до маленького металевого предмета, що висів у повітрі за шість футів від нього.

– Що ж мені робити? – спитав він.

– А що мені робити? – відповів Невидимець. – Вам допоможуть. Вам треба тільки повернутися назад.

– Спробую. А якщо він пустить мене, чи обіцяєте ви не добиватись у двері?

– До вас я нічого не маю, – повторив Голос.

Тим часом Кемп, випустивши Едая з дому, поспішив нагору в кабінет, пройшов між битим склом і обережно визирнув з вікна. Едай, побачив він, стоїть і розмовляє з Невидимцем.