Невидимець. Машина часу

– Тепер уже пів на восьму, – сказав Лікар. – Може, пообідаємо?

– А де ж... – спитав я, назвавши прізвище нашого господаря.

– А ви щойно прийшли? Це якась дивина. Певно, його десь затримали. У цій записці він просить нас починати обід, якщо до сьомої він не з’явиться. Пише, що пояснить усе, коли повернеться.

– Шкода буде, як обід перестоїть, – зауважив Редактор поширеної щоденної газети, і Лікар подзвонив, щоб подавали на стіл.

Крім мене, з присутніх на попередньому обіді були тільки Психолог та Лікар. Але були й інші: Бленк, вищезгаданий Редактор, один журналіст і якийсь спокійний, дуже скромний бородань, що, як помітив я, за весь вечір не сказав ні слова. Розмовляючи за обідом, ми по-різному тлумачили відсутність господаря, а я напівжартома висловив гадку, що він подався подорожувати в Часі. Редактор попросив пояснити мої слова, і Психолог почав досить незграбно розказувати йому про дотепний парадокс і фокус, свідками якого ми були тиждень тому. Він дійшов уже до середини своєї розповіді, коли двері з коридора безгучно й повільно відчинилися. Я сидів навпроти них і помітив це перший.

– А! – промовив я. – Нарешті.

Двері відчинилися на всю широчінь. Перед нами стояв Мандрівник у Часі. Я скрикнув з подиву.

– Боже милий! Що з вами сталося, друже? – вигукнув Лікар, глянувши на нього зблизька. Всі присутні обернулися до дверей.

Вигляд у нього був і справді дивний. Піджак запорошений і забруднений, рукави внизу – в зелених плямах, волосся розкуйовджене. Мені навіть здалося, що він посивів; не знаю, чи то від пилу, чи, може, й справді волосся його трохи посіріло. Він був блідий як мрець; на підборідді видно було напівзагоєний поріз; обличчя виражало страждання й смуток. Якусь мить він постояв коло дверей, ніби осліплений світлом, а тоді, трохи накульгуючи, як той волоцюга, що намуляв ногу, ступив у кімнату. Ми мовчки дивилися на нього, чекаючи, коли він заговорить.

Проте Мандрівник не мовив ані слова і, доплентавшись до столу, простягнув руку до вина. Редактор налив склянку шампанського й підсунув її господареві. Той випив і немов ожив; принаймні він огледівся, і щось схоже на колишню усмішку майнуло в нього на обличчі.

– Що в біса ви робили? – спитав Лікар. Мандрівник, здавалося, не чув запитання.

– Та ви не турбуйтеся, – запинаючись, вимовив він, – я почуваюся цілком добре.

Він замовк, мовчки підсунув свою склянку до пляшки і, коли йому налили ще, перехилив її одним духом.

– Тепер гаразд! – сказав він. Його сірі очі засяяли, а на щоках з’явився рум’янець. Він із видимим задоволенням глянув на нас і пройшовся теплою і затишною кімнатою.

– Піду помиюсь і переодягнуся, а тоді вже розкажу вам усе... – мовив він знову, повільно підшукуючи слова. – Залиште мені трохи баранини... Я просто помираю від голоду.

Він подивився на Редактора, що був нечастим його гостем, і спитав, як той почуває себе. Редактор хотів і собі щось запитати в нього.

– Зараз розповім усе, – перепинив його Мандрівник. – Якесь дивне відчуття... За хвилину я зовсім оговтаюсь.

Він поставив склянку на стіл і пішов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Мені знову впало в очі його шкутильгання і зацікавив м’який звук його ходи. Підвівшися зі стільця, я побачив, що на ногах у нього були лише подерті й закривавлені шкарпетки. Він зачинив за собою двері. Я не наважився піти слідом, бо знав, як він не любить, коли до його особи виявляють надмірну увагу. Цілу хвилину я не міг отямитися.

– Дивна поведінка видатного вченого, – почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, і мої думки знову повернулися до яскраво освітленого обіднього столу.

– У чому річ? – спитав Журналіст. – Що він жебрака з себе вдає? Нічого не розумію.

Я впіймав на собі погляд Психолога та побачив у його очах відбиття своїх власних здогадів. Я думав про Мандрівника, що тим часом, накульгуючи, підіймався сходами. Здається, крім мене, ніхто не помітив, як він налягав на одну ногу.

Лікар першим опанував своє здивування і подзвонив, щоб подавали гарячі страви (Мандрівник не любив, коли служники лишалися в їдальні під час обіду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за ніж та виделку. Мовчазний Гість зробив те саме. Якийсь час розмова наша складалася з вигуків здивування. Нарешті Редактор не стримав своєї цікавості.

– Чи не збільшує наш друг свої скромні прибутки старцюванням? А може, він просто з’їхав з глузду? – спитав він.

– Я певний, що до цієї справи причетна Машина Часу, – відповів я і став закінчувати розпочате Психологом оповідання. Нові гості відверто висловлювали недовіру. Редактор почав заперечувати.

– Що це за мандри в Часі? Не можна ж запорошитися тільки тому, що заплутався у своєму парадоксі! – скрикнув він і, вважаючи, що така думка не позбавлена дотепності, провадив далі: – Невже там, у Майбутньому, немає навіть щіток для одежі?

Журналіст також не хотів вірити в цю історію і, приєднавшись до Редактора, й собі почав сипати дотепами. Обоє вони були журналістами нового типу – веселими та спритними молодиками.

– Наш спеціальний кореспондент із завтрашнього дня повідомляє, – сказав або, вірніше, вигукнув Журналіст саме в ту мить, коли Мандрівник повернувся до їдальні. Він був одягнений у звичайний костюм, і, крім неуважного погляду, на обличчі його не залишалося жодного сліду недавнього виснаження, що так мене вразило.

– Оці хлопці кажуть, нібито ви мандрували десь у середині наступного тижня, – весело зустрів його Редактор. – Чи не розповіли б ви нам чогось нового про нашого маленького Розбері? Який гонорар бажаєте?

Мандрівник мовчки сів на залишене йому місце. На обличчі його була звичайна лагідна усмішка.

– Де баранина? – спитав він. – Яка то насолода знову встромити виделку в м’ясо!

– Розповідайте! – став вимагати Редактор.

– До біса розповіді, – відповів Мандрівник. – Я хочу їсти й не скажу ні слова, доки не поїм. Дякую. А сіль?

– Скажіть лише одне слово, – попросив я. – Ви справді мандрували в Часі?

– Умгу, – притакнув головою Мандрівник, жуючи на повен рот.

– Плачу по шилінгові за рядок усного звіту, – не вгамовувався Редактор.

Мандрівник простягнув свою склянку Мовчазному Гостеві, що пильно дивився на нього, й постукав по ній нігтем. Той занепокоєно схопився зі стільця й квапливо налив йому вина.

Обід, здавалося, тягся дуже довго. Я насилу стримувався від розпитувань, та й інші, гадаю, так само. Журналіст намагався розвіяти напруження, розповідаючи якісь стародавні анекдоти. Але Мандрівник був захоплений обідом, демонструючи апетит справжнього волоцюги. Лікар запалив сигару і, примруживши очі, стежив за Мандрівником. Мовчазний Гість виглядав ще похмурішим і нервово пив шампанське. Нарешті Мандрівник відсунув від себе тарілку й обвів нас поглядом.

– Мушу перепросити, – промовив він – але мені страшенно хотілося їсти. Зі мною, бачите, трапилася незвичайна пригода. – Він узяв сигару й обрізав її кінчик. – Перейдімо до курильної кімнати. Моя оповідь буде занадто довга, і краще слухати її не над брудним посудом.

І, подзвонивши служниці, він провів нас до суміжної кімнати.

– Ви розповіли вже про машину Бленку, Дешу й Чоузу? – спитав він мене, відхиляючись на спинку крісла й кивнувши на трьох нових гостей.

– Але ж усе це тільки парадокс, – зауважив Редактор.

– Я не можу сперечатися сьогодні. Про те, що зі мною трапилося, я розкажу, але сперечатися мені несила. Я розповім вам усю історію, коли хочете, – додав він, – але тільки з однією умовою: ви не будете перебивати мене запитаннями. Мені необхідно про все вам розповісти. Воно, може, й не варто було б цього робити, бо ви, напевно, подумаєте, що я вигадую. Але історія ця – щира правда, і в ній нема жодного слова брехні. Сьогодні, о четвертій годині вдень, я був у своїй лабораторії, і від того часу... я прожив вісім днів... таких днів ніхто ще ніколи не переживав! Я ледве тримаюся на ногах, так утомився, але не засну, доки не розповім вам усього. Тільки тоді засну. Дивіться ж, не перебивайте. Згода?