Невидимець. Машина часу

Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки вибиратись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.

Невидимець замовк.

– А що з горбанем – вам було й байдуже? – спитав Кемп.

– Та не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.

Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.

– А що було, коли ви вийшли на Стренд?

– О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулися. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг – і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати, де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі та придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя, – тепер просто ніяково згадувати, яким я був ослом. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши-таки полуденок, я сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилося вам коли-небудь так пошитися в дурні?!

– Настільки – ні, – відповів Кемп. – Але уявити це я можу.

– Я був ладен перебити отих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайшов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивилися на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Поснідавши, я запалив сигару й почав думати, що робити далі. А надворі – саме завірюха.

Що більше я думав, Кемпе, то ясніше розумів, яке дике безглуздя – невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням свого божевільного експерименту я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але не дозволяла ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс у високому званні, коли не можеш і на очі нікому навернутися? Яка втіха з жіночої любові, коли жінка конче виявиться Далілою? Мене не приваблюють ні політика, ні сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишалося мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він замовк, погляд його наче блукав поза вікном.

– А як ви опинилися в Айпінзі? – спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.

– Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка... є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад... повернутися до попереднього вигляду... Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це, головним чином, я й хотів би розповісти вам.

– Ви поїхали зразу до Айпінга?

– Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікати, щоб мати змогу здійснити свою ідею... розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху й ту кляту мороку з цим носом – треба ж було вберегти його, щоб не змок!

– А під кінець, – перебив його Кемп, – позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи...

– Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?

– Ні, він, кажуть, одужує.

– Його щастя, значить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?

– Помирати щось ніхто не збирається, – відповів Кемп.

– Про мого волоцюгу я цього ще не скажу, – злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець. – Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів! Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наштовхнутися на якогось вайлуватого ідіота. Дурні всіх ґатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

XXIV. План, що зазнав краху

– Ну, а що ж маємо ми робити зараз? – спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно – так здавалось Кемпові – підіймалися на пагорб.

– Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?

– Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека й мені легше залишатися невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, хоч би які труднощі довелося подолати. А там я міг би залізницею вирушити до Іспанії чи й до Алжиру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити... і робити свою справу. Цього волоцюгу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.

– Ясно...

– А тут цій брудній тварюці заманулося пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки! О, якби я впіймав його!..

– Краще було б спершу забрати від нього книги.

– Але де ж він? Ви знаєте?

– Він у поліції, в місті. І на його власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.

– Мерзотник! – скрикнув Невидимець.

– Але це трохи затримує виконання ваших планів.

– Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене – питання життя або смерті.

– Звичайно, – погодився Кемп; він тривожно прислухався, чи не чути кроків надворі. – Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде неважко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.

– Авжеж, – сказав Невидимець і замислився.

Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову.

– Те, що я потрапив до вас, Кемпе, змінило всі мої плани, – сказав він. – Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось, незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості... Ви нікому не сказали, що я тут? – несподівано спитав він.

Кемп на мить завагався.

– Я ж дав слово, – відповів він.

– Нікому? – напосідав Гриффін. – Ані душі.

– Ага! Тоді... – Невидимець підвівся і, взявшись в боки, став походжати кабінетом. – Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марно витрачаю сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Щось там вкрасти, когось там поранити... і край... Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Зі спільником, маючи їжу та відпочинок, – відкриваються тисячі можливостей. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати й таке інше – це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки у двох випадках: коли тікаєш і коли підкрадаєшся ближче. Особливо, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти навколо неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу, сховатись, як схочу, утекти, як схочу.

Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому видається, що хтось іде внизу?

– Ми повинні вбивати, Кемпе.

– Ми повинні вбивати... – повторив Кемп. – Я слухаю ваші плани, Гриффіне, але не згоден із вами, запам’ятайте це. Навіщо вбивати?