Писар Захiдних Ворiт Притулку

— Чоловіче добрий, — сказав він, — відчини нам браму.

— Не відчиню, — розсердився Яків. — Зачини двері, не напускай холоду!

Роздягайтеся та сідайте. Я зараз розпалю.

— Перепрошую… — і Яків зрозумів, що той хлопчина ще завдасть йому клопоту. З такими треба бути твердим

У грубці ще залишався жар, то Яків легко розпалив. Невдовзі в хаті стало ясніше й тепліше. Він поставив на плиту два горщики: один для чаю, інший для каші, а тоді кинувся звільняти з одежі дівчинку, що ніяк не могла задубілими пальчиками розв’язати вузол хустки. Посадовив її коло вогню на ослінчик.

— Чого це ти стоїш, Ізидоре? — озвалась стара й підвівши хлопця до вогню, стала розстібати ґудзики на його пальті. — Зігріємось, та й підемо далі…

— Там літо і тепло, бабусю! — нагадав Ізидор.

Видно було, що вона більше дбала за хлопця, ніж за малу. Що їх могло пов’язувати? Дитина була завелика, щоб бути дочкою хлопця, хіба що його сестричка. Виглядали вони геть втомленими і аж посиніли з холоду. Напевно, важко було спинатись на пагорб, бо стежку з нього Яків не встиг розчистити. Усе це промайнуло в голові Писаря, залишивши неприємний осад. Він почув себе винним, і тому безладно заметушився по хаті, не помічаючи, з яким острахом дивляться на нього прибулі: ану ж, не захоче відчинити Західні Ворота. У цьому була правда: Яків не міг так просто розлучитись з тими людьми, не пізнавши їх бодай трохи. Вони мали стати частиною його життя. Він так само жив у тому світі, вічно ненаситний, нездатний заповнити порожнечу, залишену братом.

Збагнувши, що доведеться почекати, хлопець застиг із горнятком чаю в руках, байдужий до всього, що відбувалось довкола нього. Яків одразу помітив, що саме він є тією рушійною силою, яка провадить усіх трьох з Притулку. Невблаганною й немилосердною ще більше від того, що Ізидор викликав почуття жалю, наче був невиліковно хворий, і ця хвороба називалась одержимістю.

— Ні, — сказав Яків, звертаючись до нього. — Там, за Воротами так само зимно і багато снігу. Вам усім треба відпочити, виспатись, перш, ніж рушати далі. Пожалій хоча б своїх… супутниць. Вранці я запишу вас до книги.

Він помовчав трохи і додав обережно:

— Ви могли б повернутись назад. Багато людей так роблять, коли піддадуться хвилинному настрою чи почують голос у сні. Я повинен пересвідчитись, що ви справді цього бажаєте.

Це не входило в його обов’язки, однак саме так треба було говорити з ними.

— Ми ж не залишимося тут, бабусю, правда? — стривожився хлопець.

— Ні, синку. Пан писар каже те, що належить говорити в такому місці і на такій посаді. Якби він заглянув глибше, то сказав б те, що підказує йому серце. Або промовчав…

«Вони божевільні», — подумав Яків.

Врешті хлопець ліг спати. Дівчинка — теж, не проронивши ні слова. Була схожа на квіточку, що з’явилась восени і не встигла зацвісти. Тільки стара відмовилась лягти. Навіть відсунула стілець від печі, щоб не розморило від тепла.

— Вам нема чого боятись, — лагідно сказав Яків. — Я вже не засну до ранку й приготую сніданок.

Нічого дивного, що він викликає недовіру. Сам розумів, що люди уявляють Писаря Західних Воріт іншим, майже священною особою. Вранці він покаже їм книгу. Густо списані сторінки важить для цих людей більше, ніж не вельми вчена мова Писаря. Він підвівся й показав на двері, що вели до бібліотеки:

— Там у мене спить вуж. У старому чоботі. Прибився восени.

Очі старої потепліли:

— Завтра скажу малій. Буде тішитися.

— Чия вона?

— Наша, — відрубала стара. — Може, для неї Притулок краще місце, але вона потрібна Ізидору.

— Як це потрібна? Навіщо? — здивувався Яків, котрого неприємно вразили ці слова.

— Вона — Настуня. Він так вважає. Але ти, чоловіче, напевно, нічого не відаєш про одержимість, то й не намагайся щось зрозуміти. Я не така лиха, як видаюся. Ліпше пошукай книжку про нас в бібліотеці, як ми підемо звідси.

— А звідки ви знаєте про бібліотеку?

— Біля Східних Воріт є така сама. Лі розповідав про її чари, бо я не вмію читати. І ніколи не вміла. Мені це не знадобилося жодного разу. Книжки з тієї бібліотеки читали хіба що Лі, котрий наглядав за нею, і Писар Східних Воріт, хоча міг би кожен. Та дуже рідко хто звертався за ними…

— Чому?

— То не прості були книжки. Таких більше ніде нема.

— Значить, їх боялись?

— Не самих книжок, бо далі у Притулку люди мають свої, а того, що в них можна ненароком прочитати.

Яків зітхнув:

— Ця бібліотека така ж. Оскільки я вмію читати, то руки самі тягнуться до книжок. Колись я жив у бідному кварталі, де навіть не було школи. Тобто була, але згоріла. Я декого вчив читати, але не певний, що це дуже допомогло. Усі вони залишились там, де народились. Мені тепер здається, що не людина створена для книги, а книга для людини…

— Чому не візьмеш книжку і не почитаєш?

— Я б волів з вами поговорити. Мені не часто випадає така нагода. Даремно ви кажете, що мені не збагнути одержимості. Трохи я знаю про неї, трохи здогадуюсь…Довгі роки я був одержимий братом, що пропав безвісти, а потім змінив своє життя.

— Життя не можна змінити, — м’яко мовила стара. — Воно само змінює нашу долю.

— А як же вільний вибір? Бог дав людині право вибирати.

— Це не Бог, а сама людина собі таке вигадала. Може, й Бога вигадала, аби просити в нього всілякі дрібниці, як дитина канючить у батька. Жінки мого віку знають, що Бог — інший. Він — добрий, Це той, хто береже нас. Він зустріне нас за Воротами.

Яків здригнувся, бо перед очима постала засніжена рівнина, без жодної протоптаної стежки.

— Ти весь тремтиш, синку, — сказала жінка. — Підійди до мене!

Вона була така дрібна, що Яків присів навпочіпки. Жінка поклала його голову на коліна і почала гладити.

— У Старого, якого я врешті покинула, кривавились руки, коли він бачив когось дуже нещасного. Він не міг нічого з цим вдіяти. Напевно, тому я й пішла, бо вже більше не могла на це дивитись. Ми вийшли зимою і все ще триває зима.

— Хіба Східні Ворота недалеко звідси? — похопився Яків.

І сів у кутку, бо йому здалося, що ще трохи й піде разом з нею. У цій старезній висхлій бабці було щось дивовижно свіже й відчайдушне.

— Не знаю, — відказала стара. — Для одержимих дорога м’яка і коротка. Одне знаю, що йду не лише ради цих двох невинних дітей, а й задля себе. Хочу відчути себе живою і побачити обличчя Того, хто береже нас і забирає звідси.

— Хіба це не Він створив Притулок?

— Тут не треба нікого захищати.

Яків не знав, що відповісти, але знайшов, що спитати:

— А Писар Східних Воріт? Який він? Знаю, що нам ніколи не зустрітись. та все ж цікаво…

— Такий, як ти. Антоном його звати.

— Антон… А мене — Яків. Ото дивина…А що він робить, той Антон?

— Впускає людей до Притулку, записує їх до книжки, а потім відводить до Старого, бо той добре розуміється на людях.

— Чому?

— Антон втрапив до Притулку немовлям і залишився коло нас. Спершу ми зі Старим дбали про нього, а тоді Лі з тодішнім писарем. Лі — це бібліотекар. Він єдиний поміж нас, хто літає.

— Літає?

— Еге ж, літає.

Стара замовкла, обірвавши розмову на найцікавішому місці. Певно, втомилась. Яків розсердився: випитує посеред ночі стареньку жінку. Вона заплющила очі. Голова впала на груди. Яків підкинув ще дров, а тоді став придивлятись до дивних своїх гостей. Хлопця можна зрозуміти: він одержимий і притягує до себе, як магнітом. Але та дівчинка… Пощо забирати дитя з Притулку? Та ще таке бліде, мізерне… Хто буде годувати їх у світі, де люди рідко бувають милосердними? Стануть жебраками?

Він нічого не знав про них, але складалось враження, що вони зустрілись тут, у Притулку, й вирішили триматись разом. Гадають, що їм вистачить сили, аби повернутись туди, де їх скривдили. Старші вже нічого не бояться, але дитина… Навіщо їм дитина?

Стара прокинулась так само раптово, як заснула: