Чорнильна кров

Поки всовував вогняний віхоть крізь розтруб, обпік пальці Вогнерукий і Меґі в пастці, хіба йому до обпечених пальців?

— Бідолаха Хмароходець надто повільний, — промуркотів Баста, перекидаючи ножа з долоні в долоню. — Ти, Вогнежере, спритніший, та все одно не втечеш. Цього разу я покремсаю не лише твоє обличчя, я розпущу твою шкіру на смужки з голови до ніг.

Саме час. Фарид випустив вогняну солому. Розтруб проковтнув її, мов мішок зерно, і виплюнув Басті на чоботи.

— Вогонь! Звідки вогонь? — долинув мельників голос.

Фаридові пальці пекли, шкіра взялася пухирями, а полум'я витанцьовувало на Бастиних ногах, лизало йому руки. Він злякано відсахнувся, впав горілиць із жорна і розбив голову в кров. О, так, Баста боявся вогню, він боявся його більше, ніж лиха, від якого його мали захищати амулети.

А Фарид стрибнув на сходи, відштовхнув убік робітника, який витріщився на Фарида, наче на привида, підскочив до Меґі й потягнув її за собою, до вікна.

— Стрибай! — скрикнув до неї. — Вискакуй! Хутко!

Меґі тремтіла, вона заплющила очі, перш ніж стрибнути. Але стрибнула.

Фарид обернувся до Вогнерукого. Він говорив із полум'ям, поки мельник і робітник безпорадно відбивалися порожніми мішками від вогняних пломенів, а вогонь танцював. Танцював для Вогнерукого.

Фарид присів у відчиненому вікні.

— Ходи! — гукнув він до Вогнерукого. — Ну, ходи вже!

Де Баста?

Вогнерукий відштовхнув убік мельника й крізь дим і полум'я побіг до Фарида. Хлопчина саме повис у віконній проймі, як побачив Басту. Той приголомшено підтягнувся на жорні й схопився за потилицю рукою, геть червоною від крові.

— Лови його! — закричав Баста до Зарізяки. — Лови Вогнежера!

— Мерщій! — вигукнув Фарид. Та Вогнерукий зашпортався за порожній мішок. Ґвін зіскочив з плеча Вогнерукого і пострибав до Фарида. Коли вогнедув випростався, між ним і вікном стояв Зарізяка з мечем у руці.

— Гайда! — вигукнула Меґі, дивлячись на Фарида вгору великими від страху очима.

Та Фарид підтягнувся назад до палаючого млина.

— Тікай геть! — крикнув хлопцеві Вогнерукий, б'ючи палаючим мішком Зарізяку.

Зарізячині штани зайнялися. Хитаючись, він розтинав повітря мечем, то в бік полум'я, то в бік Вогнерукого.

Фарид саме скочив на солому, як Зарізяка поранив Вогнерукого в ногу. Вогнедув похитнувся й приклав руку до стегна. Зарізяка знову здійняв меча.

— Ні! — Фаридові власний голос дзвенів у вухах, коли хлопчина накинувся на Зарізяку.

Фарид вкусив Зарізяку за плече, наступив йому на ногу, поки той не випустив із рук меча, і штовхнув у вогонь. Кахикаючи, виринув із чаду Баста, утім Вогнерукий відтягнув його назад і зашипів до язиків полум'я. Ті накинулись на Басту, мов люті гадюки. Фарид чув, як він закричав, але не обертався. Хлопець почвалав до вікна, підтримуючи Вогнерукого, який, лаючись, затискав пальцями кровотечу в нозі. Вогнерукий живий.

Найліпша з усіх ночей

Жоден із них не пам'ятав, як чкурнув із млина. Фарид пригадував лише обличчя Меґі, кров на воді, коли Вогнерукий стрибнув у річку, дим, що ще клубочився до неба, коли вони вже понад годину йшли вбрід по холодній воді. Ніхто не наздоганяв їх. Лише Ґвін з'явився на березі. Дурний Ґвін.

Стояла глупа ніч. Вогнерукий вийшов з води й упав у траву. Фарид стривожено дослухався до темряви, проте не чув нічого, окрім шуму, гучного й безупинного, як подих велетенського звіра.

— Що це? — прошепотів хлопець.

— Море. Ти забув, як воно шумить?

Море. Ґвін вискочив Фаридові на спину, коли той роздивлявся ногу Вогнерукого.

— Забирайся геть! — гаркнув Фарид на куницю. — Йди полюй! На сьогодні ти накоїв доста.

Хлопець випустив Пронозу з наплічника і почав шукати щось, чим міг би перев'язати рану.

— Бідолашний Хмароходець! — пробурмотів Вогнерукий. — Одного разу він утік від смерті, а тепер стара з косою таки забрала його. Схоже, білі жінки не люблять, коли хтось вислизає з їхніх пазурів.

— Мені шкода. — Меґі промовляла так тихо, що Фарид насилу розумів її. — Мені так шкода. Це все моя вина, Хмароходець помер так по-дурному. Як же тепер Феноліо знайде нас, хоч би й написав щось?

— Феноліо… — Вогнерукий промовив ім'я, як назву хвороби.

— Ти їх також відчув? — Меґі поглянула на Фарида. — Мені здавалося, я шкірою відчувала його слова. Здавалося, вони от-от уб'ють Вогнерукого, а ми нічого не вдіємо!

— Але ж удіяли, — мовив Фарид.

Утім, Вогнерукий відкинувся назад і поглянув угору на зірки.

— Ну що ж, побачимо. Може, старий передбачив для мене вже щось інше. Може, смерть чигає на іншому розі?

— Нехай собі чигає! — сказав Фарид і витягнув торбу з наплічника Вогнерукого. — Трохи феїного пилку ніколи не завадить.

Він посипав рану блискучим порошком, стягнув із себе сорочку, відрізав ножем смужку й заходився обережно обмотувати ногу Вогнерукого, і собі кривлячись від болю: опіки на пальцях давалися взнаки.

Вогнерукий ухопив хлопця за руку.

— Лишенько, на твоїх пальцях стільки пухирів, неначе на них танцювали вогненні ельфи, — зауважив він. — Здається, нам обом потрібен цирульник. На жаль, тут нема Роксани. — Зітхаючи, вогнедув улігся на спину й поглянув на темне небо. — Знаєш що, Фариде? Якби батько Меґі не витягнув мене з моєї оповідки, то я б, напевно, ніколи не отримав би такого неймовірного сторожового пса, як ти. — Він підморгнув Меґі. — Ти бачила, як він вчепився зубами? Б'юся об заклад, Зарізяка подумав, що то Принців ведмідь гризе йому плече.

— Припини вже! — Фарид не знав, куди подіти очі, і зніяковіло смикав бадилину між голих пальців ніг.

— Так, але Фарид куди розумніший за ведмедя! — сказала Меґі.

— Авжеж. Він ще й розумніший за мене! — додав Вогнерукий. — А те, що він витворяє з вогнем, починає мене непокоїти.

Фарид не витримав і вишкірився. Від гордості кров ударила йому в скроні, та, на щастя, у темряві цього ніхто не побачив.

Вогнерукий помацав стегно й обережно став на ноги. Ступивши перший крок, він скривився від болю, але потім прошкутильгав кілька разів узбережжям угору-вниз.

— Ну, ось, — казав він. — Дещо повільніше, ніж зазвичай, та все буде гаразд. Мусить бути. Мені здається, я твій боржник, — сказав він Фаридові. — Як тобі віддячити? Покажу тобі нову гру з вогнем, яку ніхто, крім мене, не знає? Що скажеш?

Фарид затамував подих.

— А що за гра? — запитав він.

— Її можна показати лише на морі, — відповів Вогнерукий. — Але нам так чи інакше треба туди, бо нам обом потрібен цирульник. А найліпший живе на морі. В тіні Сутінкового замку.

Вони вирішили вартувати по черзі Фарид перший заступив на варту, і поки Меґі й Вогнерукий спали у нього за спиною під розлогим скельним дубом, він сидів у траві й дивився вгору на зоряне небо. Фарид намагався пригадати ніч, коли він почувався так, як цієї, — цілком задоволений собою. Утім, жодна не спала на думку. Ця була найліпша, попри всі жахи, яких він зазнав, попри болючі обсмалені пальці, хоча Вогнерукий змастив їх феїним пилком і Роксаниною охолоджувальною пастою. Він почувався таким жвавим, неначе вогонь. Він урятував Вогнерукого. Він сильніший за слова. Все гаразд.

Позаду гризлися куниці, певно, через здобич.

«Коли місяць стоятиме над пагорбом, збуди мене!» — сказав Вогнерукий.

Проте, коли Фарид підійшов до вогнедува, той міцно спав, і Фарид повернувся на своє місце під зірками.

Невдовзі позаду почулися кроки.

— Я постійно прокидаюся, — сказала Меґі. — Я просто не можу позбутися думок.

— Про те, як тепер тебе знайде Феноліо?

Дівчина кивнула. Як сильно вона вірила у слова. Фарид вірив у інші речі: у свій ніж, у хитрість і мужність. І в дружбу.