Наше меню (нажмите)

Чорнильна кров

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Чорнильна кров, Функе Корнелія-- . Жанр: Фэнтези. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Чорнильна кров
Название: Чорнильна кров
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 412
Читать онлайн

Чорнильна кров читать книгу онлайн

Чорнильна кров - читать бесплатно онлайн , автор Функе Корнелія

У першому романі Мо і Меґі Фольхарти з’ясовують, що їх наділено надзвичайним умінням вичитувати героїв зі сторінок книжки «Чорнильне серце» у наш світ. У книжці «Чорнильна кров» Вогнерукий — вогнедув вичитаний із чорнильного світу, зневірився, що коли-небудь повернеться до коханої Роксани. Та якось він знаходить горе-поета, який зачитує його назад у книжку. Слідом до нечувано лихого чорнильного світу потрапляють Меґі та її рідні. Страшна оповідка проковтує їх. Але чи відпустить?

 

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту pbn.book@yandex.ru для удаления материала

1 ... 75 76 77 78 79 80 81 82 83 ... 103 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

— Я ще ніколи не чула про листа, який відкриває в'язницю Сутінкового замку, — сказала вона. — Гадаєте, правильно навіювати дівчинці примарні сподівання?

— Це не примарні сподівання, — мовив Феноліо, трохи образившись, що Роксана не йняла віри його словам.

— Ну, гаразд. Якщо я знайду Вогнерукого, і дівчинка ще з ним, вона отримає вашого листа. — Роксана знову погладила синове волосся. — Вона любить свого батька?

— Ще б пак, вона його дуже любить.

— Моя донька теж. Бріана так сильно любить Вогнерукого, що не хоче з ним розмовляти. Коли він раніше йшов кудись — до хащі, на море, куди його саме вабили вогонь чи вітер, — вона бігла вслід за ним своїми маленькими ніжками. Мені здається, він цього навіть і не помічав: він зникав швидко, наче лис, що вкрав курку. Та вона все одно любила його. Чому? Цей хлопець теж його любить. Він навіть думає, що він йому потрібен, але Вогнерукому не потрібен ніхто, крім вогню.

Феноліо задумливо подивився на неї.

— Ви помиляєтеся! — сказав він. — Він був дуже нещасний, коли так довго був далеко від вас. Ви б його бачили.

Як недовірливо вона поглянула на нього.

— Ви знаєте, де він був?

Ну і що тепер? Старий дурень, що він тут знову наговорив!

— Е-е-е, так, — пролепетав він. — Звісно. Я ж сам там був.

«Ну, збреши вже що-небудь. Де вони були? Правдою тут не задовольнитися. Трішки доладної брехні, яка б усе пояснила. Чому б не вигадати кілька хороших слів для Вогнерукого, хоч і заздрю йому через дружину?»

— Він каже, що не міг повернутися. — Роксана не вірила цьому, та з голосу було чути, як би вона хотіла в це повірити.

— Свята правда! То був жахливий час! Каприкорн наказав Басті вполювати Вогнерукого, вони завезли його далеко звідси. Намагались вивідати, як примовляти до полум'я. — Оце так брехня. І хто там знав, брехня то чи ні? Можливо, вона близька до правди. — Повірте мені, Баста помстився за те, що ви надали перевагу Вогнерукому, а не йому! Вони ув'язнили вогнедува на довгі роки. Зрештою він утік, та невдовзі його знайшли і забили мало не до смерті. — Про це йому розповідала Меґі. Трішки правди не зашкодить, і Роксані не обов'язково знати, що це було через Резу.

Феноліо відчував, як йому ставало приємно розповідати, як його тішило спостерігати за Роксаною: як збільшуються її очі, як вона заворожено слухає, пристрасно очікуючи наступних слів. Може, таки щось зіпсувати Вогнерукому? Ні, старий уже якось убивав вогнедува, нині він зробить йому послугу: змусить дружину пробачити десять років відсутності.

«Часом я можу бути люб'язним чоловіком!» — подумав Феноліо.

— Він думав, що помре, що ніколи більше не побачить вас. І це було найстрашнішим для нього. — Феноліо відкашлявся. Він розчулився з власних слів, і Роксана теж. Він бачив, як недовіра зникла з її очей, як вони стали лагідними від любові. — Він блукав чужими країнами, мов підкинутий під двері пес, шукаючи шлях, у кінці якого не Баста чи Каприкорн, а ви чекали б на нього. — Слова з'являлися самі по собі, ніби Феноліо знав, що відчував Вогнерукий усі ці роки. — Від самотності його серце стало холодне, мов камінь. Нічого, крім туги, не жило в ньому, туги за вами і за донькою.

— Він мав двох доньок, — стиха долинув Роксанин голос.

Прокляття, старий геть забув. Звісно, двох! Та Роксана настільки захопилась його словами, що така помилка не розірвала тенета.

— Звідки ви знаєте? — запитала вона. — Він мені ніколи не розповідав, що ви так добре знайомі.

«О, ніхто не знає його ліпше за мене! — подумав Феноліо. — Запевняю вас, моя красуне».

Роксана відкинула з лиця чорне волосся. Феноліо побачив у ньому слід сивини, неначе вона причесалася запорошеним гребінцем.

— Я поїду завтра з самого ранку, — сказала жінка.

— Пильнуйте себе! — мовив він, коли нарешті сидів на коні. — Себе і листа. І привітайте від мене Меґі. Скажіть, що все буде гаразд. Я обіцяю!

Коли він поскакав геть, Роксана задумливо стояла поряд із заснулим сином і дивилася вслід Феноліо.

«Все одно він її не заслуговує! — подумав Феноліо, наближаючись до омбрійських вогнів, не таких яскравих і не настільки численних, як у його старому світі, та принаймні так само привабливих. Скоро будинки за оборонними мурами залишаться без чоловіків. Так, усі вони підуть із Козимо: Мінервин чоловік, хоча вона попросила його залишитися, і чоботар, котрий мав майстерню по сусідству. Навіть лахмітник, котрий щовівторка волочився місциною, хотів воювати проти Змієголова. — Цікаво, чи пішли б вони за Козимо так само охоче, якби я зробив його бридким? Бридким, як Змієголов, з катівським обличчям…»

— Ні, дивлячись на вродливе обличчя, набагато легше довіряєш шляхетним намірам, і тому Феноліо вчинив мудро, посадивши на трон янгола. Так, дуже мудро. — Феноліо піймав себе на тому, що тихенько муркотів собі під ніс, коли кінь проніс його повз охорону. Вартові мовчки дали проїхати старому князівському поету, чоловікові, котрий створив їхній світ. Так, схиляйте ваші голови перед Феноліо!

Охоронці також вирушать із Козимо, і солдати, ті, що вгорі на замку, робітники, однолітки хлопця, який мандрує з Вогнеруким. Навіть Іво, Мінервин син, пішов би, якби мати його пустила.

«Вони всі, звісно, повернуться, — подумав Феноліо, під'їжджаючи до стаєнь. — Принаймні більшість із них. Все буде гаразд. Та де там гаразд. Неперевершено!»

Лютий Орфей

Всі слова записано тим самим чорнилом.

«Квітування» і «катування» майже однакові.

І я можу списати словом «кров» цілу сторінку,

З верху до низу, — і це її не заплямить,

А мене не вразить.

Філіп Жаккотте. Розмова

Елінор лежала на своєму надувному матраці й дивилася в стелю. Вона знову сварилася з Орфеєм. Хоча знала, що покаранням стане підвал.

«Негайно в ліжко, Елінор! — ображено подумала вона. — Так колись карав тебе твій тато, коли ти читала книжку, що, на його думку, не відповідала твоєму віку. Негайно в ліжко, часом о п'ятій по обіді. Особливо кепсько було влітку, коли надворі співали пташки, сестра казилась під вікном, сестра не любила книжок і обожнювала набріхувати на тебе, коли ти замість того, щоб бавитися з нею, втикалася в книжку, яку тато заборонив читати. „Елінор, не сварися з Орфеєм!“ Як часто Даріус торочив тобі про це. Так ні, ти не могла стриматись! Та як інакше, якщо його бридкий пес заслинив найцінніші книжки, бо його господар не вважав за потрібне поставити їх назад до шафи! Щоправда, віднедавна він не діставав більше жодної книжки з полиці, що принаймні хоч трохи втішало».

— Він читає лише з «Чорнильного серця»! — прошепотів Даріус, коли вони вгорі на кухні мили посуд. Їхня посудомийна машина зіпсувалася. Наче мало того, що вона, мов кухарка, мусила працювати у власному будинку, тепер ще й руки її набрякали від миття посуду! — Здається, він підбирає слова, — вів далі Даріус, — складає їх докупи, записує, увесь час тільки й пише, кошик для паперу вже повний. Тоді читає вголос, що написав, і якщо нічого не відбувається…

— Тоді?

— Нічого! — уникливо відповів Даріус, ретельно вишкрібаючи засмальцьовану пательню, утім Елінор знала, що оте «нічого» не збентежило б його так і не заткнуло б йому рота.

— Що? — запитала вона.

У Даріуса аж вуха почервоніли, і він розповів їй: Орфей кидав її книжками об стіну, її чудовими книжками! Він кидав їх на підлогу від люті. Подеколи книжки вилітали з вікна, бо йому, бач, не вдавалося те, що вдалося Меґі: «Чорнильне серце» не відчиняло йому свій світ, як би він не благав оксамитовим голосом, знову й знову читаючи речення, крізь які він так жадав прослизнути. Звісно, вона бігом побігла, почувши, як він кричить. Щоб урятувати своїх друкованих дітей!

— Ні! — волав Орфей, аж було чути аж на кухні. — Ні, ні, ні! Впусти мене нарешті, тричі клята річ! Це ж я повернув Вогнерукого до книжки! Зрозумій нарешті!

1 ... 75 76 77 78 79 80 81 82 83 ... 103 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)

0