Чорнильна кров

«Що саме розповів їй про мене хлопець? — стривожено подумав Феноліо. — Що я вигадав її і чоловіка, якого вона любить, лише щоб потім його вбили?»

Дівчинка все ще тримала Роксанину руку. Роксана всміхнулась і встромила квітку в її довге темне волосся.

«Знаєш що, Феноліо? — подумав він. — Це все дурня! Як ти міг вигадати її? Вона завжди існувала, задовго до твоїх слів. Таку, як вона, не можна створити лише зі слів! Ти помилявся увесь цей час! Вони всі вже існували: Вогнерукий, Каприкорн, Баста, Роксана, Мінерва, Віоланта, Змієголов… Ти просто записав їхню оповідку, але вона їм не сподобалась, і тепер вони пишуть власну…»

Дівчинка доторкнулась пальцями до квітки і всміхнулася.

— Це — донька Вогнерукого? — запитав Феноліо.

Роксана здивовано поглянула на нього.

— Ні, — сказала вона. — Наша друга донька померла, вже давно. Але звідки ви знаєте Вогнерукого? Він мені ніколи про вас не розповідав.

«Феноліо, ти повний дурень».

— О, я, звичайно, знаю Вогнерукого! — затнувся він. — Я навіть досить добре його знаю. Я часто буваю у шпільманів, коли вони розпинають свої шатра перед міським муром. Там, е-е, я його і зустрів…

— Справді? — Роксана провела рукою по пір'ястому листю якогось кущика. — А я й не знала, що він ще там з'являвся. — Із задумливим виглядом вона підійшла до іншої клумби. — Дикі мальви. Їх я маю й на своїх грядках. Які ж вони гарні! А корисні які… Вогнерукий пішов геть. Знову. Я лиш отримала звісточку, що він слідує за людьми Змієголова, які викрали кількох шпільманів. Її мати, — вона обняла дівчинку за плечі, — також там. І Чорний Принц, його друг.

То вони і Принца упіймали? Феноліо намагався приховати страх. Очевидно, все було ще гірше, аніж він думав.

Роксана доторкнулася до гронця лавандового кущика. Солодкий аромат здійнявся у повітря.

— Кажуть, ви бачили, як убили Хмарохідця. Ви знали його вбивцю? Я чула, то був Баста, один із паліїв із хащі.

— На жаль, те, що ви чули, — правда. — Феноліо щоночі бачив Бастиного ножа.

— Хлопець розповів Вогнерукому, що Баста повернувся. Але я сподівалася, він обманює. Я хвилююсь. — Вона говорила так тихо, що Феноліо ледь розумів її. — Так хвилююся, що лише стою і вдивляюсь у хащі, неначе він ось-ось з'явиться між деревами, так, як того ранку, коли він повернувся. — Вона зірвала насіннєву коробочку й струсила кілька дрібних насінин у долоню. — Я можу їх узяти?

— Усе, що захочете, — відповів Феноліо. — Насіння, пагінці, відсадки — так маю вам передати від Віоланти, якщо вмовите вашу доньку надалі складати товариство знову їй, а не її чоловікові.

Роксана поглянула на насіння в долоні і висипала його на клумбу.

— Не вийде. Моя донька вже давно не слухається мене. Вона любить тутешнє життя, хоча знає, що мені це не подобається. Вона любить Козимо, відтоді, як уперше побачила його у день весілля. Їй не було ще й семи років. Вона весь час хотіла лише сюди, до замку, хоча для цього мусила стати служницею. Якби Віоланта не почула, як вона співала внизу на кухні, Бріана, напевно, донині вичищала б нічні горщики, виносила недоїдки свиням і крадькома пробиралася б нагору, щоб порозглядати кам'яні образи Козимо. Вона стала Віолантиною молодшою сестрою. Носила її сукні, пильнувала її сина, співала й танцювала для неї і стала шпільманкою, як колись її мати. Але не такою, з квітчастими спідницями й брудними ногами, з ліжком посеред дороги та ножем від пройдисвітів, а вбраною у шовкові сукні та з м'яким ліжком. Утім, волосся вона носить розпущене, як я колись, і любить вона на повну силу, так само, як я. Ні! — сказала вона й поклала насіннєву коробочку Феноліо в долоню. — Перекажіть Віоланті, що я не можу допомогти, навіть якщо дуже хочу цього.

Дівчинка поглянула на Феноліо. Цікаво, де ж була її мати?

— Послухайте! — сказав він Роксані. Від її краси запаморочилося в голові. — Візьміть стільки насіння, скільки хочете. Воно набагато краще вродить на ваших грядках. Вогнерукий пішов з Меґі. Я відправив до неї посланця. Щойно гонець повернеться, ви про все дізнаєтесь!

Роксана знову зібрала жменю коробочок і обережно поклала до торбинки на паску.

— Дякую, — сказала вона. — Але якщо я найближчим часом нічого не чутиму про Вогнерукого, то піду на його пошуки. Я вже доста начекалася і не можу думати ні про що інше, крім як про те, що Баста знову тут!

— Та де ви його знайдете? Останнє, що я чув від Меґі, це те, що вони хотіли йти до млина, Мишачого млина. По той бік хащі, на землях Змієголова! Там небезпечно!

Роксана всміхнулася так, наче пояснювала дитині, як влаштовано світ.

— Тут скоро теж буде небезпечно, — сказала вона. — Чи ви гадаєте, до Змієголова не дійшли чутки, що Козимо наказав день і ніч кувати мечі? Може, варто підшукати інше місце роботи. Поки стріли паліїв не посипалися вам на бюрко.

У зовнішньому замковому дворі чекав Роксанин кінь, старий вороний, охлялий і з сивою мордою.

— Я знаю Мишачий млин, — сказала вона, підсаджуючи дівчинку на коня. — Я заскочу туди, а якщо не знайду там обох, спробую пошукати їх у Болотяника. Він найліпший цирульник, якого я знаю, по той і по цей бік хащі. Він піклувався про Вогнерукого, коли той ще був хлопчиком. Може, що чув про нього.

Звісно, Болотяних! Як Феноліо забув про нього? Якщо Вогнерукий колись і мав кого за батька, то, звісно, Болотяника. Цей цирульник кочував зі шпільманами з місця на місце, від ринку до ринку.

«До біса, Феноліо! — подумав старий. — Як можна забути власні оповідки? І не виправдовуйся літами!»

— Якщо побачите Єгана, відправте його додому, — сказала Роксана, вискакуючи на коня позаду дівчинки. — Він знає дорогу.

— І на оцій старій шкапі ви збираєтесь їхати непрохідною хащею?

— Ця стара шкапа все ще довозить мене, куди я схочу, — сказала Роксана. Дівчинка схилила голівку їй на груди, коли вона ухопила коня за повід. — Бувайте здорові!

— Роксано, — прошепотів Феноліо, схопившись за повід, — мені треба передати Меґі листа. Я відправив їй услід вершника, який має мені повідомляти, де вона і як у неї справи, та він ще не повернувся (ні слова про Басту та Зарізяку, Феноліо, це її лиш зайвий раз розтривожить!). Отже, до чого я веду (Феноліо, не витріщайся так на неї і не белькочи, як старий торохтій!). Ви могли б узяти листа для Меґі, раптом ваш Вогнерукий поскаче услід? Таким чином ви її скоріше застанете, аніж будь-який посланець, якого я до неї відправлю!

«Що то буде за лист? — глузував внутрішній голос. — Лист, в якому ти напишеш, що тобі нічого не спало на думку?»

Але він проігнорував голос, як завжди.

— Це дуже важливий лист! — Говорити ще тихіше він не міг.

Роксана наморщила чоло.

— Останній лист, якого ви отримали, коштував Хмарохідцеві життя. Утім, гаразд, принесіть його мені, якщо хочете. Повторюю, дуже довго я не чекатиму.

Внутрішній двір замку видався Феноліо напрочуд спорожнілим, коли вона поїхала. В його комірчині Розенкварц уже чекав із докірливим поглядом біля все ще чистого пергаменту.

— Знаєш що, Розенкварце, — сказав Феноліо до скляного чоловічка і зітхнув, усідаючись знову на стілець, — Вогнерукий скрутив би мені старі в'язи, якби довідався, як я витріщався на його дружину. Та яке це має значення! Він все одно скрутив би мені в'язи, однією причиною більше, однією менше — яка різниця? Він не заслуговує на Роксану, коли так часто залишає її саму!

— Настрій, я бачу, князівський! — зауважив Розенкварц.

— Замовкни! — пробурчав Феноліо. — Зараз цей пергамент заповниться словами. Сподіваюся, ти добре перемішав чорнило?

— Певно, саме через чорнило цей пергамент ще й досі неописаний! — в'їдливо озвався скляний чоловічок.

Феноліо не пожбурив у нього пером, хоча руки свербіли. Блідими Розенкварцовими вустами промовляла істина. І скляний чоловічок не винен, що вона така огидна.

Замок на морі