Чорнильна кров

Що ти значиш без нього? Я повернув тобі Мортолу й Басту! За це я заслужив винагороду, правда?

Ґевал не стояв перед бібліотечними дверима. Певно, він саме тинявся по будинку, шукаючи, що б його вкрасти (те, що книжки найцінніші в цьому будинку, він не додумався б і за сотню років). Елінор не пригадувала, якими лайливими словами наділила Орфея. Вона пам'ятала лише книжку, чудове видання віршів Уїльяма Блейка. І все одно Орфей кинув томівку з вікна, а Ґевал схопив її ззаду й потягнув до сходів у підвал.

«О Меґі! — думала Елінор, лежачи на своєму надувному матраці й розглядаючи облущений тиньк на підвальній стелі. — Чому ти не взяла мене з собою? Чому ти мене принаймні не спитала?»

Болотяник

Море. Меґі не бачила його відтоді, як вони поїхали з Каприкорнового села до Елінор, разом із феями та кобольдами, які тепер перетворилися на порох.

— Тут живе цирульник, про якого я розповідав, — сказав Вогнерукий.

З-за дерев виринула бухта. Вона була надзвичайна. Вода вилискувала на сонці, як зелене скло, грайливе скло, яке вітер вигинав щоразу новими складками. Потужний вітер гнав серпанок хмар блакитним небом і пахнув сіллю й далекими островами. Він потішив би серце, якби вдалині серед заліснених верховин не було голого пагорба, а на ньому — замку, грубого, як обличчя його господаря, попри посріблені дахи та зубці бійниць.

— Так, це він, — сказав Вогнерукий, помітивши переляканий погляд Меґі. — Сутінковий замок. А пагорб, на якому він стоїть, називають Зміїною горою. Лиса, мов голова старого чоловіка, щоб ніхто, переховуючись під деревами, не зміг наблизитись до замку. Не хвилюйся, він не так близько, як видається.

— Вежі, — промовив Фарид, — зі справжнього срібла?

— О, так, — відповів Вогнерукий. — Видобуте з гірських надр. Смажена птиця, молодиці, родючий край і срібло — Змієголов має чималий апетит.

Уздовж бухти простяглося широке піщане узбережжя. Там, де воно здіймалося до дерев, височіли довжелезний мур і вежа. Угору, мов гадючий шлейф, звивався шлях, та Вогнерукий повів їх дворами під покровом дерев. Він нетерпляче підкликав їх порухом голови, потому зник у тіні муру. Дерев'яна брама, перед якою вони зупинились, була старезна, а дзвін, що висів над нею, іржавий від солоного вітру. Все здавалося таким погідним. Дзижчання оси долинуло до Меґі і змішалося з шумом хвиль, та вона добре пам'ятала, яким сумирним їй видався млин. Вогнерукий стояв, прислухаючись, перш ніж витягти руку й смикнути за ланцюжок іржавого дзвона. Його нога знову кровила.

— Ліпшого цирульника немає, — сказав він. — І немає жодного іншого, котрому ми можемо більше довіряти. Крім того, звідси недалеко до Сутінкового замку, а туди Меґі все ще хоче дістатися, чи не так? — Він нагодував їх пухнастим гірким листям. — Ковтайте! Там, куди ми йдемо, ви зможете лишитися тільки тоді, коли матимете щонайменше зо п'ять отаких у шлунку.

Дерев'яні двері прочинились, і з-за них визирнула жінка.

— Ти?! Заходь скоріше! — прошепотіла вона.

Відтак брама відчинилась, і рука, тонка й зморшкувата, така ж, як і сама жінка, поманила їх досередини.

— Вчора! Він ще вчора казав! — вигукнула жінка. — Ось побачиш, Белло, він повернувся, хто б ще підпалив млина? Хто ще завиграшки з вогнем? Цілу ніч він не стулив очей: хвилювався, чи з тобою все гаразд. Що з ногою?

Вогнерукий приклав пальця до вуст, та Меґі бачила, що він усміхався.

— З ногою могло би бути й ліпше, — тихо сказав він. — А ти так само торохкотиш, як і раніше. Белло, чи змогла б ти відвести нас до Болотяника?

— Авжеж! — Беллин голос звучав трохи ображено. — Напевно, там у тебе та бридка куниця? — Вона кинула недовірливий погляд на наплічник Вогнерукого. — І не думай випускати його звідти!

— Звісно, ні, — запевнив Вогнерукий і подивився на Фарида, неначе радив не згадувати про другу куницю, що спить у його наплічнику.

Стара в довгій, грубо тканій сукні мовчки дріботіла темною критою галереєю.

— Добре, що ти прийшов манівцями, — тихо сказала вона, супроводжуючи гостей повз зачинені двері. — Боюся, Змієголов уже й тут має вуха. Та, на щастя, шпигунам він платить не так вже й багато, щоб вони працювали ще й у примурку, в якому лікуються заразні хворі. Сподіваюся, ти дав їм достатньо листя?

— Авжеж! — Вогнерукий кивнув, і Меґі помітила, як він ніяково обернувся й запхав до рота листочок.

Лише коли вони проходили повз кволі постаті, що сиділи на сонці у дворі, Меґі зрозуміла, куди їх привів Вогнерукий. У притулок. Фарид перелякано затулив рота рукою, коли їм назустріч вийшов стариган, такий блідий, немов смерть.

— Не вдавай, немов ось-ось упадеш замертво! — прошепотів Вогнерукий. — Про твої пальці тут подбають найліпше. До того ж тут ми у відносній безпеці, чого не скажеш про інші місцини по цей бік хащі.

— Так, бо якщо Змієголов чого й боїться, — додала Белла, — то це смерті й хвороб, що до неї призводять. Усе одно якомога менше з'являйтесь на очі хворим чи санітарам. Якщо я чого і навчилася у житті, то лише того, що довіряти не можна нікому. За винятком Болотяника, звісно!

— А мені, Белло? — запитав Вогнерукий.

— А тобі й поготів! Шкода, що твоє обличчя таке впізнаване, — прошепотіла вона Вогнерукому. — Інакше ти міг би влаштувати для хворих виставу. Немає ліпших ліків, аніж краплі радості.

Вона постукала у двері і, кивнувши, відійшла вбік.

Приміщення за дверима було темне: єдине вікно щезло за стосами книжок. Мо тут би сподобалось. Він любив, коли книжки виглядали так, немов їх щойно хтось відклав убік. На абсолютну противагу Елінор, він вважав, що немає нічого страшного, якщо вони лежать розгорнутими, чекаючи на наступного читача. Болотяник, здається, був тієї ж думки. Його важко було відшукати серед стосів — невисокого короткозорого чоловіка з кремезними руками. Меґі він нагадав крота, от лиш волосся мав сиве.

— Ну, що я казав? — Поспішаючи назустріч Вогнерукому, Болотяних скинув дві книжки зі стосу. — Він повернувся, а вона не вірила. Схоже, білі жінки повертають до життя щораз більше покійників!

Чоловіки обійнялися, тоді Болотяник відійшов на крок назад і як слід оглянув Вогнерукого. Цирульник був літнім чоловіком, старішим за Феноліо, та його очі видавались такими молодими, як у Фарида.

— Виглядаєш, наче в тебе все гаразд, — відзначив старий задоволено. — От лиш нога. Що з нею? На млині зачепило? Вчора вони забрали одну з моїх цілительок до замку, щоб вона подбала про двох чоловіків, яких уразило вогнем. Їй повідали дивну історію про засідку й рогату куницю, що плювала вогнем…

У замку? Меґі мимоволі підійшла до цирульника.

— А чи не бачила вона полонених? — перервала вона. — Певно, їх саме доставили туди, шпільманів, чоловіків і жінок… Мій тато й моя мама там.

Болотяник поглянув на неї зі співчуттям.

— То це ти — та сама дівчинка, про яку розповідали Принцові люди? Твій батько…

— Чоловік, якого вони вважають Сойкою, — закінчив Вогнерукий. — Ти не знаєш, як у нього та в інших полонених справи?

Не встиг Болотяник відповісти, як якесь дівча просунуло голову у двері. На Меґі погляд затримався так довго, що Болотяник зрештою відкашлявся.

— Що сталося, Карло? — запитав він.

Дівчинка нервово кусала бліді губи.

— Попросили запитати, чи ми ще маємо очанку, — сказала вона боязко.

— Звісно. Ходи до Белли, вона тобі трохи дасть, але тепер залиш нас самих.

Дівчинка зникла, поспіхом кивнувши, утім залишила двері відчиненими. Зітхаючи, Болотяник замкнув двері на засув.

— А, так, полонені Цирульник, відповідальний за в'язницю, дбає про них. Він страшний халтурник, але хто ж там нагорі витримає? Замість лікувати він вивчає побиття й інші тілесні покарання. До твого батька вони його, на щастя, не допускають, а цирульник, котрий дбає про Змієголова, не бруднить руки об полоненого, отже, щодня моя найліпша цілителька ходить до замку доглядати його.