Зворотний бiк свiтiв

— Цікаво. Довкола пісок. Звідки тоді взялися в моїх жменях земля і трава? Чи не від того місця, звідки я летіла?

Озирнулася. За кілька метрів від неї височіла круча. На її вершечку росла трава.

— Оце тобі, дівко, пощастило з приземленням, — сказала сама собі. — Могла не тільки ногу забити, тут і в’язи скрутити раз плюнути.

Зліва від кургану, поміж кучерявого верболозу, який чітко розмежовував зону піску та зону землі, угледіла стежку. Отже, сюди інколи хтось таки спускається, якщо стежка є. Угорі над кручею весело пурхали малі пташки, літала комашня, яскраві метелики. А на піщаному березі, де зараз стояла Мальва, відчувалося якесь умертвіння. Жодного натяку на щось живе, і тільки ледаче плюскотіння води порушувало тишу. Інтуїтивно розчовпла, що має звідси якнайшвидше забиратися. Вода, може, і зцілює рани, але вже точно це не боржомі. Пити її не можна і перебувати тут надто довго небезпечно. Але вимити обличчя та руки вона таки зможе чи ні? Рана на нозі зцілена, і сама вона досі жива.

Мальва подивилася на свої брудні руки. Присіла над водою, добряче їх вимила. Кинула оком на дзеркальну гладінь. З неї замучено дивилося замурзане дівчисько. Зачерпнула води, обличчю геть не зашкодить умивання. До того ж якщо освіжити лице, то мо’ й пити менше хотітиметься. І взагалі, а чи не скупатися їй? Подумала про мертвий піщаний берег та живу зелену траву на кручі. Так і стояла, нагнувшись та спостерігаючи, як між пальцями витікає вода.

— Оце правильне рішення, дівчино. Не треба без наглої потреби чіпати цю воду. Ногу зцілила і відійди. До обличчя краще її не пхати. Зрештою, люба моя, і довго залишатися біля цієї води не варто.

Хриплуватий жіночий голос линув від кручі. Випросталася, повернула на звук голову. На кручі стояла жінка. Мальва не могла її добре роздивитися. Сонце висіло в пані над головою, і дівчина розгледіла лишень силует, вбраний у щось довге. Голова жінки була запнута хустиною.

— Привіт! Ти хто? — крикнула Мальва жінці.

— Ходи сюди, поговоримо і познайомимося. Я тут живу і все про це місце знаю. Рухайся в бік стежки. Вона тебе виведе простісінько до мене. Але йди обережно, не наступи на змію. Їх у чагарниках багато. І це їхня домівка. Ти ж лишень гостя і до того ж незвана, тож поводься чемно.

Жінка, не чекаючи відповіді, розвернулася та щезла так само швидко, як і з’явилася.

Мальва зітхнула. Хмикнула здивовано і пішла стежиною. Пам’ятаючи про змій, які тут живуть.

Кілька разів ледве серце не стало, коли її ногою, наче звичайною дорогою, перекочувалося бридке тіло плазуна. Тоді завмирала, старалася навіть не дихати. Змії були величезні, гладкі. Загрубі, як її рука. А один раз краєм ока навіть помітила щось узагалі жахливе: поруч зі стежкою поміж чагарників повзла вниз ціла колода. Мальва здогадувалася, що то теж змія, але перевіряти, чи се насправді, не стала. Просто увімкнула швидкість та посилила пильність.

Щойно вийшовши з тіні верболозу, Мальва опинилася посеред степу. Принаймні їй так здавалося. Буяння трав, куди оком не кинеш. А запахи? Так міг пахнути тільки степ — цілющо, натхненно і жагуче. Ковила торкалася ніг, легкий вітерець куйовдив її своїми м’якими руками, і вона вигиналася під тими пестощами, наче зваблива жінка в танці. Стріпнула із себе це видіння. Її тут піджидали. Неподалік стояла жінка, а біля ніг її сидів чи то пес, чи то вовк. Махнула Мальві рукою, покликала до себе. Дівчина ще раз озирнулася на річку. Згори та здавалася чорною та непривітною. Піщаний берег жовтою лінією відділяв чорноту від буйства фарб, котрі починалися з кручі. Другого берега річки і звідси видно не було. Він губився аж ген за видноколом.

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна. — Жінка легко вклонилася, щойно Мальва наблизилася до неї.

Мальві на мить здалося, що пес-вовк їй теж уклонився. Схоже на те, що її тут чекали. Отже…

— Мене звати Ягілка, — не чекаючи відповіді на своє привітання, знову озвалася жінка. — А це, — вона кивнула в бік собаки, — Симаргл. Він спостерігає. Добрий собака. Справжній друг. А ти щось забарилася, дівчино! Я тебе давненько дожидаюся. Ще від учора. Добре, що Симаргл підоспів вчасно і повідомив, куди тебе ключем перекинуло. Трохи задалеко від моєї хати. Чужий варган, так?

Мальва кивнула. Вона поки не знала, що й казати. Тому мовчки відповідала та розглядала уважно жінку. Висока, красива, чимсь схожа на Птаху. Може, спокійною манерою вести розмову, некваплива й граційна. Зрештою, й віком ближча до Птахи, аніж до Лади. Лада все ж видавалася трохи старшою. Можливо, не так зовнішньо, як зрілістю в очах.

— Йменням Сварожого кола і я вас вітаю, пані Ягілко! Мене звати Мальва, — врешті скоромовкою видавила із себе.

— Я знаю, що ти Мальва, — кивнула Ягілка. — Я багато чого про тебе знаю.

— Лед і Полель розповіли? — перепитала Мальва.

— І вони теж, — хитро примружилася жінка.

— А де я? — не вгавала Мальва.

— Як це де? У тридев’ятому царстві, у тридесятому государстві… Чи як у ваших казках це місце величають? Якщо по-справжньому — це Порубіжжя.

Жінка говорила м’яко та спокійно. Хриплуватий голос не псував доброго враження від її вимови. Вбрана у світлі одежі. Білосніжна сорочка аж до землі, біла крайка, яка обхоплювала ту сорочку, біла плахта, білосніжна хустина з червоними ружами, по-чудернацькому на голові зав’язана. Здається, це називається наміткою.

— Пору… що? — перепитала для годиться Мальва.

— Порубіжжя. Світ між світами, — спокійно пояснювала жінка.

— Ну-ну! — хмикнула Мальва. — Тобто ваш світ — то поріг? І з нього можна втрапити будь-куди, навіть туди, куди мені найдужче треба?

Ягілка посміхнулася.

— Не зовсім. Порубіжжя — це світ між двома світами — світом живих та світом мертвих.

— О! — тільки змогла видавити із себе Мальва.

І згадала слова Леда: «Ягілка-Яга — се хранитель межі, котра існує між світом живих і світом мертвих, між Явою й Навою. Це жінка, яка водночас і жива, і мертва. Однією ногою, із крові та плоті, вона поки що у світі живих, а іншою, кістяною, без плоті, вона може перебувати і по той бік життя. Вона провідник між світами». То ось які світи мав на увазі Лед! А вона ж думала… Мальва зацікавлено оглядала Ягілку. Ледів опис зовнішності Яги-Ягілки був багатообіцяючим, як і дитячі казки, котрі повідомляли про страшну Бабу Ягу моторошну інформацію. Мальва розчаровано хмикнула. Із вигляду Ягілка була геть нормальною. Ніяких тобі кістяних ніг, кривого носа та гнилих зубів. Очевидно, легенди та жахлики любили не тільки смертні.

— Що ти так на мене дивишся, дівчино? — насторожено перепитала Ягілка.

— Та так, нічого. Хотіла запитати про ту водойму, що під кручею плюскочеться, — відразу знайшлася Мальва, — то озеро чи море?

— То не озеро і не море. То Мертва річка, — безбарвно відповіла Ягілка.

— Що? Ну, ні фіга собі. Ще одна Мертва річка. Я бачу з фантазією в безсмертних світах не альо… Треба ж… Ой, вибачте, не втрималася. — Мальва вкусила себе за язика, пообіцяла ж собі більше не провокувати долю та не вживати неправильних слів.

— Що означає ще одна? Це єдина, справжня Мертва річка, через яку у світ мертвих, до Нави, переправляються покійники, — трохи ображено говорила Ягілка.

— Ого, супер! Ще скажіть, що ту річку Стіксом інколи називають, десь поблизу в кущах човен заховано і старий Харон його стереже. — Мальва завжди була дуже цікавою.

— Ніякого Харона тут немає. І Стікс протікає в іншому місці, дорогенька. Зрештою, щоб побачити невидиме, потрібно стати невидимим, — роздратовано відповіла Ягілка.

— О, так, звісно! І ви натякаєте, що правду можна дізнатися лиш по смерті? А ще кажуть, що мене зрозуміти важко, коли говорю, — буркнула невдоволено Мальва. Світи завжди розмовляли натяками, уже мала б до цього звикнути.

— Тобто? — не второпала сказаного Ягілка.

— Та нічого-нічого, не партеся, тобто не переймайтеся, — відразу поправила себе і додала: — З човном усе зрозуміло, то човен-невидимка. А з тим, хто переправляє, як бути? Харона ви не знаєте. Отже, ви це робите, так? Чи не ви переправляєте душі через річку в інший світ?